Своє сорокаріччя Борис зустрічав у компанії матері та старшої сестри Ольги. Оля, яка рано вискочила заміж, розлучилася і тепер сама тягнула дитину на двох роботах, дивилася на брата із заздрісною жалістю. — Ну що, братику, з ювілеєм, — гірко підняла вона келих. — Сорок років. А ні сім’ї, ні дітей. І вже не буде, мабуть… — Олю, не починай, — шикнула матір

Тамара Степанівна сиділа біля вікна, але думками линула в ті часи, коли була молодою й крутила чоловіками, як заманеться.

У передпокої брязнули ключі — з роботи повернувся син. Борис зупинився в дверях, нерішуче спершись на одвірок. Цей його млявий вигляд завжди дратував матір. Усе мнеться, слова прямо не скаже! І все через жінок.

— Мамо, — почав він глухо, ніби видавлюючи з себе слова, — поговорити треба.

— То кажи, чого став як чужий? — Тамара чіпким поглядом окинула сина, подумки відмітивши і його пом’ятий вигляд, і нову недешеву куртку, яку він зовсім не береже.

— Розумієш… є в мене жінка. Усе серйозно. Одружитися хочу.

Обличчя матері змінювалося, як тісто сходить: здивування, недовіра, а потім — холодна посмішка.

— Одружитися? — лагідно, аж солодко перепитала вона. — Боренько, золотце, ти при своєму розумі? Яке весілля? Тобі ж кар’єру треба робити! Аліментів потім не напасешся!

Борис сіпнувся, ніби від ляпаса, але змовчав.

— Мамо, ми вже рік разом. Світланка… вона особлива. З бухгалтерії. Розумна, скромна, книжки читає…

— Ой, та помовчи! — різко обірвала Тамара звичним владним жестом. — Усі вони однакові: спочатку книжки, потім оченятами кліпають, а тоді — хоп! — і ти вже з рогами, купою дітей і без квартири. Я життя прожила, я знаю!

— Та годі вже! — спалахнув Борис. — Мені двадцять п’ять! Я нормальної сім’ї хочу!

— А зі мною, значить, ненормальна?! — Тамара зірвалася з крісла, картинно образившись. — Я тебе на собі тягнула, вивчила, а ти… Та якби не я, ти б десь у підворітті з безхатьками оковиту глушив!

Вона показово заридала, прикладаючи хусточку до очей. Борис, хоч і бачив це сотні разів, знову не встояв. Підійшов, поклав руку на плече.

— Мамо, ну не треба…

— Ти подумай, що ти їй даси? Вона ж тобою пограється і кине. А ще, — Тамара перейшла на довірливий шепіт, — чула я, що в цієї твоєї Світлани в минулому якісь темні справи були. Перевір, перш ніж у вир із головою лізти. Тільки потім не жалійся.

Борис розгублено відсахнувся. Зерно сумніву було посіяно.

Світлану Борис так і не перевірив. Просто перестав дзвонити. Дівчина почекала кілька місяців і вийшла заміж за іншого.

Потім була Люда — руда й весела фармацевтка. Коли справа дійшла до натяків на весілля, Тамара Степанівна швидко знайшла отруту і для цих стосунків.

— Вона ж тебе за дурня тримає, — нашіптувала мати. — І батько в неї випивав, це ж спадкове! Ти інженер, тобі статусний вибір потрібен, а не проста аптекарка.

Коли Люда дізналася, що Борис за наводкою матері порпався в її речах, вона влаштувала грандіозний скандал. Назвала його маминим синочком і пішла назавжди.

Настя з’явилася, коли йому перевалило за тридцять. Розсудлива, з власною квартирою та машиною. Здавалося б, ідеальна пара. Але Тамару насторожило, що майбутня невістка дивиться на неї спокійно, без страху і запобігання.

Розмова про заяву до РАЦСу закінчилася класичним: «Я тобі дала життя, а ти таку до хати тягнеш!». Тамара звично схопилася за серце і попросила валідол. Борис знову здався.

Настя скандалити не стала. Лише з жалем подивилася на нього:

— Борю, тобі тридцять два, а ти досі на повідку. Іди ти… до мами.

Своє сорокаріччя Борис зустрічав у компанії матері та старшої сестри Ольги. Оля, яка рано вискочила заміж, розлучилася і тепер сама тягнула дитину на двох роботах, дивилася на брата із заздрісною жалістю.

— Ну що, братику, з ювілеєм, — гірко підняла вона келих. — Сорок років. А ні сім’ї, ні дітей. І вже не буде, мабуть…

— Олю, не починай, — шикнула матір.

— А чого б і ні? — сестра обернулася до Тамари, і її обличчя перекосилося від злості. — Ти задоволена? Усіх жінок віднадила! Тепер милуйся: синочок — старий парубок!

— Я йому не забороняла, лише радила! — Тамара звично надягла маску невинної жертви. — Якщо не зумів життя влаштувати, то я не винна, що він дурень!

— Ах, він дурень? — зірвалася Ольга. — А хто Світланку оббрехав? Хто з Людою та Настею розвів? Ти все життя його пиляла, щоб при собі тримати як кімнатного песика! Щоб старість твою доглядав!

— Олю, замовкни! — відчайдушно вигукнув Борис, не маючи сил сперечатися з правдою.

— Не замовкну! Сорок років, а ти боїшся мамцю образити! Ти ж навіть своє життя побудувати не здатен!

— Геть із мого дому! — заверещала Тамара, побілівши від люті. — Прокляну!

— Та пішли ви з вашими прокльонами! — Оля схопила сумку. — А ти, Борю, якщо не підеш від неї, так і згинеш один!

Сестра гримнула дверима. Борис довго мовчки дивився на стіл, відчуваючи, як усередині клекоче глухий гнів, тісно переплетений зі звичкою коритися. І знову змовчав.

Минуло ще три роки.

Якось сорокатрирічний Борис натрапив на рекламу сайту знайомств. Мати останнім часом трохи втихомирилася, і він вирішив спробувати.

Виклав своє старе фото, де йому двадцять п’ять і він схожий на кучерявого юнака, а не на втомленого лисіючого чоловіка. Написав, що він топменеджер і багато подорожує.

Того ж вечора йому написала ефектна білявка Марина. Вони довго листувалися, і Борис знову відчув давно забутий смак надії. Домовилися про побачення. Він купив тісний, але новий костюм і величезний букет червоних троянд.

Марина прийшла вчасно — доглянута, розкішна.

Та побачивши спітнілого, почервонілого чоловіка з тремтячими руками, вона заклякла.

— Борис? — спитала вона з неприхованою недовірою.

— Так, це я, — він спробував усміхнутися.

— Слухай, а скільки тобі років? — прямо спитала вона. — На фото тобі двадцять. Вирішив пошити мене в дурні? Думав, я на такого старого брехуна поведуся? З таким підходом ти до старості сам просидиш. Бувай!

Вона розвернулася і пішла, залишивши Бориса з квітами та пляшкою дорогого червоного ігристого. Він тремтячими руками розплатився, гірко усвідомлюючи: він обдурив, його розкусили — і він знову сам, як і завжди.

Після того випадку Борис впав у глуху апатію. А вдома Тамара Степанівна не змарнувала нагоди вколоти:

— А я що казала? Усе ті сайти — суцільна брехня. У нас у ЖЕКу нова бухгалтерка, серйозна вдова з квартирою. Тобі б таку, домашню, а ти все молодих шукаєш!

Борис мовчки дивився, як матір вправно ліпить пиріжки, і раптом зрозумів: якщо не піде зараз, не піде ніколи.

У суботу зранку він спокійно спакував валізу, взяв свої заощадження і вийшов у коридор.

— Ти куди це? — визирнула з кухні матір.

— Їду. На дачі поживу, а там побачимо.

— Як це — їдеш?! А якщо мені зле стане? Ти що, матір рідну кидаєш, невдячний? — вона вчепилася в його сумку.

— Мамо, відійди. Я просто втомився.

— Ах, покидьку! Я тебе на ноги поставила!

— Так, покидьок, — погодився він. — Бо своє життя не збудував. Слухав тебе і хороших жінок втратив. А тепер стою з валізою, і мені навіть нікуди йти.

— То залишся! Я більше слова не скажу! Хочеш одружуватися — женись! Тільки не кидай мене, стару! — вона заридала, і цього разу, здається, абсолютно щиро.

У душі щось болісно тьохкнуло, але він згадав Світлану, Люду, Настю, свої сорок років і жорстокі слова сестри.

— Вибач, мамо. Я мушу.

— Не смій! — її благання вмить змінилося на лють. — Ти ще пошкодуєш! Ти ніхто без мене! Ніхто!

Борис переступив поріг і тихо зачинив за собою двері.

На вокзалі він здав речі в камеру схову. Стояв під осінньою мрякою зі стаканчиком кави і дивився на поїзди. Куди їхати? Напевно, справді на дачу. Хоч у тиші побуде.

Аж раптом за спиною пролунав розгублений жіночий голос:

— Чоловіче! Перепрошую, ви не допоможете? Дуже важко, а до машини далеко…

Він обернувся. Жінка років тридцяти п’яти з оберемком квітів, що так і норовили впасти в брудну калюжу, щиро й відкрито усміхалася.

— Зараз, — Борис спритно підхопив букети. — А куди нести?

— Та он за ріг. Мене Надія звати. А вас?

— Борис.

І йому раптом зовсім перехотілося їхати на ту дачу. Хотілося нести ці дурні квіти й просто говорити про будь-що. У кишені наполегливо задзвонив телефон. Мати.

— Не будете відповідати? — спитала Надія.

— Ні, — він скинув виклик. — Давайте я вас проведу. А потім… чи не погодилися б ви випити зі мною нормальної кави, не з автомата?

Надія подивилася на його стомлене обличчя, на старенький, але чистий плащ, на руки, що дбайливо тримали її квіти, і тепло усміхнулася:

— А знаєте, давайте.

Телефон у кишені знову завібрував, але Борис лише усміхнувся і запропонував зайти в найближчу кав’ярню на розі.

Дивлячись, як Надія вибирає тістечко, як сміється і поправляє неслухняне пасмо волосся, він відчув, що це, мабуть, і є те справжнє. Те, що матір щоразу в нього відбирала. Але цього разу він навчився казати «ні».

Він зробив ковток ароматної кави і зловив себе на думці, що вперше за багато довгих років усміхається просто так.

Без жодної причини.

Часом найрідніші люди під маскою сліпої турботи можуть непомітно вкрасти наше право на власне щастя. А як вважаєте ви: чи варто заради синівського обов’язку жертвувати своїм життям, і чи буває запізно почати все з чистого аркуша?