Святкування на честь тридцятип’ятиріччя Карини почалося досить жваво. Ігристе лилося рікою, закуски миттєво зникали з тарілок. Карина була душею компанії, піднімала тости, смішила бабусю Таїсію. — За нашу іменинницю! Нехай усі мрії збудуться! — проголосив Дмитро, цокаючись з усіма. — Дякую, рідненькі! Я така щаслива, що ви тут

Тридцятип’ятирічна Карина сяяла, як нова копійка. Свій день народження жінка вирішила відзначити в модному, щойно відкритому ресторані «Лаванда».

Вона особисто обдзвонила всю близьку рідню: батьків, брата Дмитра з дружиною Юлею, вічно чимось невдоволену тітку Світлану та її чоловіка Віктора, а також добродушну бабусю Таїсію.

— Обов’язково приходьте! Я забронювала шикарний столик! Все, звісно, за мій кошт! — заливисто сміялася Карина в слухавку, коли запрошувала Юлю.

Та тільки здивовано підняла брову: зовиця ніколи не славилася щедрістю.

Святкування на честь тридцятип’ятиріччя Карини почалося досить жваво. Ігристе лилося рікою, закуски миттєво зникали з тарілок. Карина була душею компанії, піднімала тости, смішила бабусю Таїсію.

— За нашу іменинницю! Нехай усі мрії збудуться! — проголосив Дмитро, цокаючись з усіма.

— Дякую, рідненькі! Я така щаслива, що ви тут! — Карина засяяла, відсьорбуючи дороге біле вино.

Однак, щойно подали гаряче — вишукані стейки та пасту з трюфелями, — поведінка іменинниці стала змінюватися. Вона все частіше поглядала на годинник і свій телефон. Раз у раз підхоплювалася зі словами: «Ой, треба терміново зателефонувати у справах!» або «Піду підправлю помаду, повернуся за хвилинку!»

У такі моменти Юля мимоволі перезиралася з чоловіком. Дмитро розгублено знизував плечима.

Бабуся Таїсія, наминали за обидві щоки смачнющий тірамісу, при всіх із гордістю помітила:

— Каринка у нас ділова, не сидить на місці. Усе бігає, як білочка. Звісно, накрила такий шикарний стіл. Мабуть, отримує купу грошей… Серйозна пані…

— Так, донька в нас така! — діловито обвівши очима родичів, відповіла Ольга Василівна.

Коли гостям подали десерт, каву й чай, Карина підвелася з місця з особливою рішучістю.

— Знаєте що, рідні? Я зараз швиденько сходжу в туалет, а потім ми всі разом вирішимо, як краще відсвяткувати другий раунд?! — кинула вона і, схопивши сумочку, майже побігла до виходу із залу, оминаючи столик.

Минуло десять хвилин. П’ятнадцять. Гості допили чай з кавою і доїли десерт. Юля захвилювалася.

— Дімо, вона що, застрягла там? Може, їй просто стало зле? Зателефонуй…

Дмитро з хвилюванням набрав номер сестри. Гудки йшли, але відповіді не було.

— Дивно… Ба, ви не бачили, куди вона пішла? Може, в адміністратора запитати?

Бабуся Таїсія безпорадно розвела руками. Тітка Світлана насупилася:

— Я так і знала, що не на добро вся її метушня. Хіба ж просто так вона перед виходом сумочку прихопила?

— Свєта, не кажи так! — осадилa її Ольга Василівна. — Зараз прийде. Потрібно ще трохи почекати.

— Скільки? — поцікавився Дмитро в матері. — Просто й так часу пройшло предостатньо. Піду до адміністратора.

Чоловік повернувся до родичів за пару хвилин із розгубленим виразом обличчя.

— Вона пішла, схоже…

— Як пішла? — Ольга Василівна змінилася в обличчі. — Такого не може бути! Не наговорюй на сестру!

За кілька хвилин до їхнього столика підійшов ввічливий усміхнений офіціант із папкою в руках.

— Вибачте за занепокоєння… Ваш столик? Ви не бачили пані, яка була господинею вечора? Ми не можемо знайти її для оплати рахунку.

У повітрі повисла тяжка тиша. Юля першою не витримала:

— Не може бути! Вона ж сказала, що все оплатить! Запросила нас на свій день народження!

Дмитро знову набрав Карину. Цього разу в слухавці була мертва тиша — телефон сестри був вимкнений.

Юля люто тицьнула пальцем в екран свого телефону. У месенджері світилося непрочитане повідомлення від Карини, що прийшло рівно п’ять хвилин тому:

«Рідненькі, екстрений виклик на роботу! Клієнт в істериці, треба терміново їхати! Ви вже без мене розрахуйтеся, гаразд? Я вам потім відшкодую! Цілую! І дякую за прекрасний вечір!»

— Потім відшкодую! — вибухнула Юля, показуючи повідомлення всім родичам. — Вона втекла! Втекла по-англійськи, залишивши нас із цим! — вона тицьнула пальцем у рахунок, який офіціант обережно поклав на стіл.

Сума була досить-таки значною — дорогі напої, делікатеси… Бабуся Таїсія ахнула, дістаючи хусточку:

— Каринка… як же так? Рідних підвела…

— А я про що казала? Вічно в неї ці екстрені виклики в найпотрібніший момент. Зухвальство несусвітнє! — тітка Світлана з досадою фиркнула.

Дмитро був багряним від сорому і злості. Він мовчки взяв папку з рахунком. Цифри попливли перед очима.

Офіціантові, якому набридло спостерігати за суперечками родичів, відкашлявся:

— Я все розумію, але рахунок потрібно оплатити…

— Ні! Ми нічого не платитимемо! — войовничо заявила бабуся Таїсія. — Тут п’ять моїх пенсій!

— Ні, вам доведеться, — похитав головою офіціант, — або мені доведеться викликати поліцію!

Зрозумівши, що потрібно якось виходити з цієї незручної ситуації, Дмитро промовив:

— Артем… Вибачте за цю… ситуацію. Ми зараз розберемося. Юлю, бабусю, тітко, дядьку… мамо й тату… Вибачте. Мабуть, нам, доведеться всім скидатися.

Його голос був глухим. Юля ледь стримувала сльози досади й приниження через те, що зовиця їх обманула. Вона знала на сто відсотків, що якщо Карина одразу не оплатила рахунок, «потім» уже точно не буде.

— Скидатися? Дімо, це ж майже половина твоєї зарплати! І вона просто… пішла! Вітаю, у тебе сестра — королева безтактності!

— Годі вже, — нагадав рідні Дмитро. — Давайте все владнаємо і підемо додому. Досить із нас сьогодні сорому.

— У мене немає із собою грошей. Тільки п’ятсот гривень, — сухо пробурмотіла бабуся Таїсія.

Тітка Свєта й дядько Вітя теж вирішили приєднатися до слів старенької та послатися на відсутність фінансів. Батьки недалеко втекли від решти рідні. Вони теж розвели руками й заявили, що їхні гаманці порожні.

Дмитрові довелося розплачуватися за святкову вечерю своєю кредитною банківською карткою. Мовчки, під важким поглядом офіціантів і гостей сусідніх столиків, вони зібрали речі.

Радість свята випарувалася, залишивши післясмак гіркоти й образи. Бабуся Таїсія обурювалася й тихенько схлипувала в хусточку. Тітка Світлана бурмотіла щось про «невихованість і жадібність» Карини. Юля мовчала, говорити про зовицю їй не хотілося. Щойно їм із чоловіком довелося викласти понад двадцять тисяч гривень за чуже свято.

— Потім відшкодую… — прошепотіла вона з крижаною посмішкою. — Аякже. Як минулого разу «відшкодувала» за квитки в театр, які раптом «випадково» загубила?

Дмитро тяжко зітхнув і знизав плечима. Чоловік не знав, що відповісти дружині.

Вони вийшли з ресторану в гнітючому мовчанні. День народження Карини закінчився. Почався довгий, неприємний післясмак зради, оплачений не тільки грішми, а й довірою рідні.

Наступного дня і протягом найближчого тижня Юля намагалася додзвонитися до зовиці, але телефон Карини був «поза зоною доступу».

Перша зустріч трапилася із зовицею за два місяці після інциденту. Карина вперто робила вигляд, що нічого не сталося, і вона нікому нічого не винна. Спочатку Юля натякала їй із приводу боргу й того, що Дмитро заплатив за неї, але та лише дурнувато посміхалася.

Двадцять тисяч гривень, витрачених на святкування дня народження Карини, подружжю так і не вдалося повернути.

Отака історія…

Дорогі читачі, а чи доводилося вам коли-небудь стикатися з подібною поведінкою в родині?