Сяк-так півроку Бася прожив у них, швидко усвідомивши, як треба ходити в лоток. Але зате трапилася інша «залежність» – шпалери. Вже так йому подобалося кігті точити, що ніякі погрози не могли зупинити. Ну, не розумів він, що в цьому поганого – «розчесати» шпалери. А коли подряпав нові міжкімнатні двері, ось тоді й опинився на вулиці. «А ви що думали? – міркував він з образою. – Я ж кіт

Дзвеніли ключі, стукнули вхідні двері, почулися кроки, з’явилися чоловічі черевики та джинси, промайнула чужа куртка, звалившись на підлогу…

— Коханець, – вирішив кіт Бася, завбачливо сховавшись у залі за дверима. Залишена щілинка послужила пунктом спостереження. Слово це, яким він нагородив гостя, кіт дізнався від іншого кота, який частенько виходив гуляти на балкон у будинку навпроти. Ось так і поспілкувалися, Бася нахапався в нього таких слів.

— Ой, Лізо, вибач, – гість нахилився і підняв куртку, – незграбний я…

— Та що ти, нічого страшного, ось сюди можеш повісити, – защебетала господиня, увійшовши до квартири разом із гостем.

— Так-так, звісно, – тоном, що перепрошує, продовжував гість, – а все-таки якось ніяково, зовсім не готовий був у гості до тебе заскочити, до того ж така ситуація в мене… загалом я все тобі розповів… житло винаймаю, роботу ось змінив…

— Ігорю, не виправдовуйся, у житті всяке буває… але раз ми зустрілися, то чому б не запросити тебе, адже стільки років не бачилися.

— Це правда, здається, так багато часу минуло, а я все згадую, як ми студентами в гори ходили, ось тоді ми з тобою і познайомилися. Шкода, дуже шкода, що потім так швидко розійшлися наші шляхи, адже здається, ми тоді сподобалися… вибач, можливо, я завчасно…

— Ігоре, та за що прощати…. ти проходь…

Кіт Бася відчув чужі запахи, яких ніколи в цій квартирі при ньому не було. Він весь напружився, але цікавість розбирала його, і він висунувся, щоб побачити це «чуже», що з’явилося в їхній квартирі.

Середнього зросту, тридцятирічний чоловік, здавався якимось пом’ятим, незграбним, та й зачіска бажала залишати кращого: наче давно не підстрижене темно-русяве волосся.

Кіт, не видаючи себе, оглянув гостя. – Двоногий, – зробив висновок Бася. – І на якому смітнику ти його знайшла, не стриженого, не прасованого? У нього навіть вусів немає…

При цьому Бася навмисне забув своє минуле, коли Ліза знайшла його, ще зовсім молодого кота, біля сміттєвого бака. Батьків своїх Бася не пам’ятає, зате пам’ятає, як з’явився в сім’ї, де з перших хвилин з ним загравали… а коли, через непорозуміння, а скоріше, з переляку, наробив на палас, то господиня одразу напружилася, і спробувала вчити розуму-розуму. Сяк-так півроку Бася прожив у них, швидко усвідомивши, як треба ходити в лоток.

Але зате трапилася інша «залежність» – шпалери. Вже так йому подобалося кігті точити, що ніякі погрози не могли зупинити. Ну, не розумів він, що в цьому поганого – «розчесати» шпалери. А коли подряпав нові міжкімнатні двері, ось тоді й опинився на вулиці. «А ви що думали? – міркував він з образою. – Я ж кіт.

Далі жалюгідне існування і крики про допомогу. Тиждень абияк протримався, а потім Ліза натрапила на нього і принесла додому. Він навіть не пручався, хоча вперше бачив її. Оселившись у Лізи, його сіра шерстка розпушилася, і на грудях чітко окреслилася біла краватка, а на передніх лапах білі рукавички.

Бася був вдячний, але ревно ставився до всіх гостей господині, вважаючи, що на цю житлоплощу він заслужив. Ну і господиню на додачу. І так він прожив у неї два роки.

— Зараз чай будемо пити, – повідомила білява Ліза.

— Ага, вони чай питимуть, – ревностно подумав Бася, – а мені тут сиди голодним…

— Ой, у мене ж кіт, я тобі казала, – згадала господиня, – Басю, Басю, йди сюди, йди, познайомся…

— Ага, зараз же, біжу і капці втрачаю, – посміхнувся кіт.

— Басю, киць-киць-киць, іди, поїж, я тобі новий пакетик відкрила… (Спочатку вона хотіла назвати його Барсиком, але здалося, надто поширене прізвисько, і тому вийшло скорочене – Бася).

Поїсти Бася ніколи не проти. Навіть якщо не хочеться, то можна просто надкусити. Але не цього разу, коли на кухні чужа людина.

Він знову почав підглядати.

— Лізо, де руки можна помити?

— А ось ванна, там і рушник.

Відчинивши ванну, гість опинився ближче до кота Басі, і той обережно ретирувався, щоб залишитися непоміченим.

“Передні лапи помив… а задні”? – обурився кіт. – “А задні лапи хто буде мити”? – готовий був обурено заволати Бася. – “Мене так відразу поволокла у ванну, «відіпрала» як треба, а тут навіть задні лапи не помив”…

— Басю, ну де ти ховаєшся? – Ліза прийшла в зал, хотіла погладити кота, але той сховався під диван і не побажав виходити.

— Ти, знаєш, я так радий, що зустрів тебе, – сказав гість, – хоча період у моєму житті зараз далеко не найвдаліший… ти ж знаєш, я розлучився, – він усміхнувся, – досі не розумію, навіщо одружився… ніби за інерцією все…

— Ігоре, так буває: спочатку, здається, багато помилок робимо, а потім виходить, що це просто шлях до чогось свого, може навіть до щастя. Ось я, наприклад, перестала шкодувати про те, що було, інакше затягне…

— Це правда! Лізо, це правда! – У пориві емоцій він узяв її за руку. І обидва замовкли.

— Ігорю, спробуй варення, я сама варила…

— Так, звісно, дуже смачно… і все одно ніяково. Якось по-іншому треба було мені до тебе прийти, з квітами…

— Ігорю, перестань, ми зустрілися випадково, ну чому б не зайти в гості…

“Ага, ти тепер усіх випадкових двоногих будеш додому тягнути”, – осудливо подумав кіт, підслуховуючи розмову.

— Ну гаразд, піду, – сказав гість після двогодинної бесіди…

“Нарешті”, – подумав Бася, уже зголоднівши на той час.

— Ігорю, почекай, – зупинила господиня, коли гість хотів вийти, – ось, візьми, тут грошей трохи на перший час…

— Лізо, та що ти… не треба, я викручуся.

— Ні, візьми, – наполягала господиня.

Кіт уткнувся мордою в передні лапи: – Дурепа ти, Лізко! – приречено подумав він. – Що ти робиш? Кому гроші даєш? А мені на які фінанси їжу будеш купувати? Тобі коли, нібито, з банку дзвонять, одразу «Шерлока» вмикаєш, нюхом відчуваючи шахрая, і телефон відключаєш, а тут сама гроші віддаєш… і кому? Цьому двоногому?

(Взагалі-то, він звав її шанобливо: Єлизавета Андріївна. І дуже рідко, коли був страшенно незадоволений, називав Лізкою).

Бася вільно зітхнув, тільки коли гість пішов. Ліза хотіла його погладити, але кіт образливо ухилився, бо все не міг пробачити присутність чужого в домі.

Життя господині змінилося. Тепер вона бігла до телефону, довго воркувала по ньому з тим самим Ігорем. А то раптом засумує, якщо дзвінка немає, й очі такі сумні стають…

Бася, помітивши настрій господині, жалів її… прийшов якось, забрався на коліна, потім потягнувся до плеча, притулився, замурчав, намагаючись утішити: – Про нього чи що думаєш? Ну, навіщо тобі ця двонога, безхвоста істота? – муркотів кіт, натякаючи на Ігоря. – У нього навіть холки немає… а в мене, подивися, яка холка… ось… так, погладь мене… бачиш, як нам добре, Лізавета Андріївна, навіщо нам іще хтось…

Ігор став приходити часто, або, навпаки, Ліза йшла з дому, а потім поверталася пізно, щось наспівуючи під ніс собі. – Бася, киць-киць…

— Дурепа, – зітхав кіт, – навчаю тебе, навчаю і все без толку…

Через два місяці Ігор, поголений, підстрижений, випрасуваний і в чудовому настрої, переїхав до Лізи. Переїхав разом із двома валізами, кавоваркою, ноутбуком, ще одним телевізором і холодильником та з ящиком інструментів. А під вікнами стояла срібляста машина Ігоря. Першого ж дня зашуміло у квартирі, застукало – терміново пересувалися меблі, налагоджувалися дверцята в кухонного гарнітура.

— Весь балкон захарастив своїм лахміттям, – бурчав кіт, як і раніше ховаючись під диваном.

Ігор, який явно змінився, дуже задоволений, намагався налагодити стосунки з Басею. – Ну, іди, я тебе погодую, – кликав він.

— Ну, вже ні, ні за які смаколики, – бурчав Бася, – і взагалі, не чіпай мою їжу.

Ігор, зневірившись заслужити вдячність кота, просто залишив їжу і за порадою Лізи пішов у кімнату. Бася, почекавши джентльменськи п’ятнадцять хвилин, пішов на кухню і, обережно принюхуючись, приступив до вечері.

А потім він із жахом побачив, як Ігор ліг на ліжко поруч із Лізою.

— А я?! – кричав здивований погляд Басі. – А я де?

Ліза зрозуміла погляд кота. – У тебе ж лежанка є, дуже м’яка. Басю, йди спати…

Кіт, пригнувшись і озираючись на всі боки, пішов.

— Здається, він образився, – сказав Ігор, обіймаючи Лізу.

— Так, я теж помітила, – погодилася вона. – Басю, іди сюди, тут і тобі місце є.

Бася презирливо відвернувся і почав люто дерти кігтеточку. На очі попалися черевики Ігоря, що стояли в передпокої. – Може наробити йому в черевики? – зловтішно подумав Бася. Але тут же відмовився від цієї затії. – Ні, все-таки я пристойний кіт, не хочеться знижувати свій культурний рівень…

— Басю, Басю! Ти знаєш, яка в нас новина? – Ігор і Ліза сміялися, обіймаючи одне одного. – У нас скоро маленький буде! – Оголосив Ігор.

— Так-так, – підтвердила Ліза, – і ти будеш нянькою. Будеш, так?

Очі кота ще більше округлилися, у них застиг переляк. – Щооо… Я?! Нянька? – кіт так і сів збентежено. – Ви зовсім знахабніли… свого двоногого на мене хочете спихнути… робити мені більше нічого… самі завели, самі й займайтеся…

Потягнулися місяці, і коту Басі нічого не залишалося, як поступово звикати до Ігоря. А той і радий старатися: пакетики приносить, годує… і кіт навіть дозволив погладити себе, а потім і розчесати.

Навіть до Лізи він став рідше забиратися на коліна, а все норовив до Ігоря. І Ліза, виявивши, як її підопічний переметнувся до чоловіка, з подивом дивилася на Басю. – Ігорю, та він до тебе тепер частіше підходить, ніж до мене, – сказала вона.

Ігор посміхався і знизував плечима. – Ну, не знаю, напевно, тому що знайшли спільну мову.

Бася, тим часом, муркотів і поглядав на Лізу. – Гаразд, Лізавета Андріївна, не ревнуй мене до свого двоногого, він ніби нічого так… тільки вусів немає, як у мене…

Коли Ліза була в пологовому будинку, Ігор не випускав телефон із рук. А потім привіз її додому. Її і рожевий згорток, який акуратно поклали на ліжко.

Кіт, спостерігаючи, як розповили, уткнувся мордою в лапи. – Ще одного двоногого принесли на нашу житлоплощу, – засмутився Бася. (Він би із задоволенням закричав, що це на його територію, але поки що не дійшов до такого нахабства).

— Басю, дивись, це Марійка, – Ігор тримав дівчинку на руках, і щасливий, похвалився коту.

— І де ви тільки клички такі берете? – з жалем подумав кіт. – Краще б Муркою назвали!

Минуло два місяці, і Ліза з Ігорем, знайшовши вільні хвилини, сіли на кухні чаювати. Бася, тим часом, сидів біля ліжечка Марійки. – Ех, коли ж ти бігати почнеш, ми б із тобою в наздоганялки пограли, – мрійливо розмірковував кіт.

Потім він підійшов ближче, став на задні лапи, і, уткнувшись носом у ліжечко, став принюхуватися. – Мати чесна! – він кинувся на кухню, витріщивши свої жовті очі.

— Басю, що таке? Що сталося? – запитала Ліза.

Кіт розвернувся, виставивши свій пишний хвіст трубою, і попрямував до кімнати, батьки пішли за ним. – Ну, нарешті, здогадалися, – зрадів кіт, ведучи за собою, – у них тут дитя мокре, а вони чаї ганяють…

— Ой, та ти в нас мокренька, – зрозуміла Ліза, – зараз ми тобі поміняємо…

Бася спостерігав, як вовтузяться з дівчинкою і, задоволений своєю місією, спокійно влаштувався на лежанці, витягнувшись. – Щоб ви без мене робили, двоногі? – подумав він. – Доводиться за всіма наглядати, я ж господар. – І він, спостерігаючи, як Ігор із Лізою крутяться біля Марійки, почав дрімати, занурюючись у спокійний сон і радіючи, що він тут господар. Щоправда, Ліза з Ігорем про це ще не знають. Та їм і необов’язково про це знати.