«Та що ж він іншої орієнтації чи що? Ну як можна не звернути уваги на мене? – Злилася Лариса, розглядаючи себе в дзеркало і підфарбовуючи пухкі губи. – Нічого, скоро корпоратив, вже там я знайду спосіб стати максимально ближче. Максимально». Лариса підморгнула своєму віддзеркаленню і задоволено посміхнулася

— А це що ще за слоненя в одязі балерини? Вона в дзеркало, взагалі, дивилася, перш ніж із дому виходити? – Лариса презирливо покосилася в бік нової співробітниці.

Сьогодні був перший день, як вона вийшла після відпустки. Відпустка не задалася, Тимур обіцяв, що вони поїдуть на море, але замість цього послав Ларису куди подалі. Лариса заявила, що трьох купальників, уже оплачених Тимуром, їй буде замало, і надула і без того пухкі губи, коли він відмовився оплачувати четвертий.

«Знаєш, що, а я ж можу нікуди і не їхати», – вона склала руки під грудьми, через що груди ще спокусливіше промалювалися в декольте. Але на Тимура, мабуть, це вже більше не діяло: «А, і справді, ти ж можеш нікуди не їхати. – Сказав він і посміхнувся. – Ти, зайчику, знахабніла до краю. Не розумієш, що на твоє місце за п’ять хвилин знайдеться десятка два охочих, а то й більше? Гуляй!» – Тимур цинічно підморгнув їй і вийшов із бутика. Лариса так і залишилася стояти перед стійкою оплати з купальником у руках, несвідомо плескаючи довгими віями.

— Оплата готівкою чи карткою? – Поцікавилася продавчиня. Лариса кинула на неї гнівний погляд і помітила, що та ледве стримує єхидну посмішку.

— Не мій розмір. – Лариса кинула купальник на стійку і, піднявши голову, пішла.

Вона ще сподівалася, що Тимур зателефонує, але ні дзвінків, ні повідомлень від нього не було. Через два дні вона зателефонувала сама, але в слухавці чулися лише короткі гудки, а повідомлення повисло недоставленим – Лариса була в чорному списку.

Лариса була у нестямі від злості. Мало того, що халявна відпустка накрилася, так ще й перед подругами стидно, адже вона вже всім похвалилася, що найближчі два тижні буде ніжитися на білому пісочку. І що тепер постити в соціальних мережах? Довелося брехати, мовляв вона забула, що закордонний паспорт протермінований, тепер доведеться оформляти новий і переносити відпустку. А поки Лариса проводила час у спа-салонах, ресторанах і нічних клубах, сподіваючись підчепити нового Тимура/Геннадія/Олексія – байдуже кого, аби з грошима. Чоловіки пригощали, платили, але нічого ґрунтовного зав’язати не вдалося. Лариса була роздратована, хоча, напевно, такого слова вона не знала. «Бісить!» – це слово вона знала і зараз повторювала частіше за інших.

І так, поки що Ларисі доводилося працювати. Звичайно, вона розраховувала знайти вдалу партію для себе набагато раніше, адже не дарма вона стільки зусиль і грошей вкладала у свою зовнішність. Але ось уже їй було двадцять п’ять, а багатого чоловіка або хоча б коханця, який би оплачував усі її забаганки, все ще не було.

Розумом і освітою Лариса не відзначалася, але пам’ятала історії про гарненьких секретарок і багатих босів, тому посилено надсилала резюме саме на цю посаду. Але у великі фірми її не брали, минули ті часи, коли симпатичну лялечку саджали перед директорським кабінетом для пафосу, зараз у робочі обов’язки секретаря входило не лише мило посміхатися, тож фахівці з добору персоналу оцінювали кандидатів не стільки за зовнішніми якостями. Загалом, коли Ларисі, нарешті, запропонували роботу, вона погодилася, хоч і фірма була середньої руки, і директор – Ілля Григорович, по закінченню співбесіди, дав зрозуміти, що Лариса цікавить його тільки як співробітник: «І так, Ларисо Дмитрівно, для осіб, які, так чи інакше, спілкуються з відвідувачами, у нас суворий дрес-код, сорочка має бути застебнута на всі ґудзики, спідниця нижче коліна», – сказав він, докірливо, а не із захопленням, як очікувала Лариса, дивлячись на її коліна.

Добре хоч фірма займала пів поверху у великій офісній будівлі, де розташовувалися й інші компанії, і цілий день курсували співробітники та відвідувачі, може, хоч так вдасться підчепити когось цікавого. Але Лариса ось уже півроку щодня ходила на роботу і поки не могла похвалитися успіхами. Тішило, що Ілля Григорович особливо роботою не напружував і, взагалі, рідко бував на місці. Тому Лариса часто пропадала в інших приміщеннях компанії, де розташовувалися менеджери, продажники та інші співробітники.

Гордовиту Ларису там недолюблювали і намагалися з нею не спілкуватися, але вона ніби й не помічала цього. Ось і зараз вона прилаштувалася на край столу менеджера Олени і, не звертаючи уваги, що Олена зайнята роботою, розповідала їй про проведену відпустку, прикрашаючи, звісно ж, деталі. А потім вона помітила нове обличчя, нову співробітницю, на чию адресу і опустила зауваження про слоненя в балетному одязі. Новенька сиділа, зосереджено дивлячись у монітор. Так, вона була злегка повненька, але це не завадило їй одягнути обтислу майку, з якимось веселим принтом, і коротку пишну спідницю.

—- Даремно ти так. Аня – нова дизайнерка проєктів, гарна дівчина, чуйна і весела. Ми всі відразу з нею порозумілися. А скільки всього вона знає! Вони з друзями постійно беруть участь у якихось змаганнях «Знатаки» або «Головоломка», не пам’ятаю. Ми вирішили, що буде здорово на корпоратив найближчий таке влаштувати, змагання між відділами. – Розповіла Олена.

«Нудьга» – подумала про себе Лариса, продовжуючи роздивлятися Аню і посміюватися. Аня, незважаючи на те, що сиділа в навушниках, ніби відчула, що обговорюють саме її, і посміхнулася, повернувшись у бік Олени й Лариси. Красунею її не можна було назвати, що одразу зазначила Лариса. «От не пощастило ж такій страшненькій уродитися. Ніхто ж на неї навіть не гляне. Не те що я – красуня, я ще свій щасливий квиток витягну». – Посміхнулася про себе Лариса. Крім слоненяти Ані новин за Ларисину відпустку не було, та й розмовляли з нею неохоче, кожен робив вигляд, що занурений у роботу, Лариса невдоволено закотила очі і пішла на своє робоче місце. Краще в соцмережах позависати, ніж із цим похмурим офісним планктоном.

— Лариса, підготуй наказ для відділу кадрів, прийняти на роботу мого нового заступника Маркова Віталія. – Розпорядився наступного дня Ілля Григорович.

— Маркова? – Перепитала Лариса. У директора було таке саме прізвище, та й по батькові майбутнього заступника – Ілліч. Цікаво.

— Так, усе правильно. Віталій мій син, він закінчив навчання і стажування в Китаї, повертається з новими прогресивними ідеями, ось і нехай керує тут, розвиває напрямок. А я переключуся повністю на свої інші проєкти.

Лариса знала, що в директора є ще кілька фірм, тому він не часто з’являвся тут. Знала і про існування двадцятишестирічного сина. І ось тепер новина – цей самий син, стане її новим босом. Ось це удача – вирішила Лариса і, хитро посміхнувшись, почала друкувати наказ.

— Віталію Іллічу, доброго ранку! Кава? – Лариса посміхнулася своєю найчарівнішою посмішкою.

— Доброго ранку. Дякую, не потрібно. – Віталій щодня працював у кабінеті батька ось уже два тижні. Високий, симпатичний, стильно вдягнений, він займав усі думки Лариси, але, на її жаль, не звертав на неї жодної уваги, як на жінку. Зате з перших днів став підкидати їй роботи, як співробітнику. А Лариса працювати не любила, тому щоразу, отримуючи нове розпорядження від Віталія, вона мило посміхалася йому в очі, а за очі шипіла своє коронне «Бісить!».

«Та що ж він іншої орієнтації чи що? Ну як можна не звернути уваги на мене? – Злилася Лариса, розглядаючи себе в дзеркало і підфарбовуючи пухкі губи. – Нічого, скоро корпоратив, вже там я знайду спосіб стати максимально ближче. Максимально». Лариса підморгнула своєму віддзеркаленню і задоволено посміхнулася.

Ідея з командними змаганнями Віталію сподобалася. У день корпоративу всі співробітники зібралися в кафе, де для них приготували завдання і головоломки. На команди ділилися не за відділами, а шляхом жеребкування. Лариса, Віталій, Аня, Олена і ще двоє чоловіків з логістики опинилися в одній команді. Усі, крім Лариси, грали з азартом, плескали один одному по руках, справляючись із черговим завданням, уважно слухали запитання, бурхливо накидаючи й обговорюючи різні версії відповідей. Аня, дійсно, блищала ерудицією, Віталій, утім, теж не відставав. Тільки Ларисі був незрозумілий загальний захват, і страшенно дратувала її відсутність ігристого. Де ж випивка, повільні танці, коли чоловік розслабляється і стає піддатливим? План Лариси провалився.

— Анно, та ви просто Вікіпедія! Я захоплений. – Похвалив Аню після гри Віталій.

— Та й ви теж. – Посміхнулася у відповідь Аня. Їхня команда виграла, багато в чому завдяки саме Ані та Віталію.

— Ну а тепер можна і випити?! – награно весело запропонувала Лариса.

— Ти що? Заздалегідь же було обговорено, що корпоратив без вживання хмільних напоїв. – Штовхнула Ларису в бік Олена і зашепотіла. – Віталій Ілліч не п’є і вважає, що головне завдання корпоративних заходів – згуртування, пробудження командного духу тощо, а не банальна гулянка. Наступного разу на турбазу поїдемо, у мотузковий табір.

Лариса, слухаючи це, закотила очі. Після такого вона відступилася б від Віталія і переключилася на полювання за ким-небудь іншим, але чоловік був їй симпатичний. Можна було б, звісно, знайти багатого, але не особливо привабливого, але тут було комбо: і при грошах, і красунчик. Тому Лариса не залишила спроб на роботі звернути на себе увагу директора. Вона навіть зробила вигляд, що підвернула ногу, незграбно ступивши на своїх високих підборах, розраховуючи на те, що Віталій понесе її на руках у медпункт. Але Віталій лише допоміг їй присісти на найближчий диван і сказав, що викличе швидку.

— Не потрібно, вже нічого, вже минає. – Відмовилася незадоволена Лариса.

— Слухай, ти не знаєш, наш Віталій, бува, не той? – Лариса вкотре прийшла попліткувати до Олени.

— Який це той? – Не зрозуміла Олена.

— Ну як у нього з орієнтацією? – Багатозначно дивлячись на Олену, уточнила Лариса.

— Та нормально в нього з орієнтацією, я думаю. – Посміхнулася Олена. – Принаймні, нашу Ганнусю він щодня після роботи підвозить.

— Що? – не повірила своїм вухам Лариса.

— Ну так. Після корпоративу і почалося. Ніби випадково, але я думаю, спеціально чекає, коли вона вийде. Це так мило. – Олена посміхнулася щиро добродушно.

— Мило… – погодилася Лариса, але в її голосі чулися зовсім інші нотки. «Це слоненя страшненьке і Віталій? Та що вона там про себе уявила? Та хіба вона йому пара?» – Лариса була розлючена і вирішила, що суперницю потрібно усунути якомога швидше. Але як? Зробити так, щоб її звільнили? Можна було б зіпсувати якусь презентацію Ані, але Лариса нічого в цьому не розуміла, та й усі робочі комп’ютери були запаролені.

Цілий день Лариса думала, як би нашкодити Ані, і тут її погляд зупинився на прибиральниці. Прибиральниця мила підлогу двічі на день, в обід і після робочого дня, незмінно виставляючи табличку «Обережно мокра підлога», тому що гладка офісна плитка після миття ставала небезпечно слизькою. Тут Лариса і придумала свій підступний план. Наступного дня, вона раніше прийшла на роботу і розлила непомітну масляну калюжку біля робочого столу Ані.

— Кажуть, замовник високо оцінив твій проєкт. – Олена та Аня перемовлялися, входячи в кабінет.

— Так, я так хвилювалася, все-таки перший великий самостійний проєкт. – Аня, злегка почервонівши, із задоволенням прийняла похвалу. А наступної миті вона ніяково замахала руками в повітрі, намагаючись знайти рівновагу, але ноги вже роз’їжджалися в різні боки, і вона незграбно плюхнулася на підлогу та застогнала. Олена тут же підбігла до колеги і сама ледь не впала на масляній калюжі. Задоволена Лариса непомітно спостерігала за цією сценою з коридору.

— Вивих щиколотки і перелом правої руки. Лікарняний тепер, та й рука робоча. – Розповідала Ларисі Олена, співчутливо киваючи головою. – Уявляєш, ось так на рівному місці. А найнеприємніше, що це ж хтось спеціально масло розлив, звідки б йому тут узятися.

— Слон – він і є слон. У посудній лавці. – Не стрималася від задоволеного сміху Лариса.

— Ти чого? Хіба так можна? Адже Аня постраждала, хіба можна над таким сміятися? – Олена докірливо подивилася на Ларису.

— А хіба можна думати, що така, як вона, пара такому, як Віталій? Занадто багато про себе уявила. Їй саме місце в калюжі на підлозі, а мені поруч із Віталіком. – Піднявши носик, відповіла Лариса.

— Так це ти? – Олена зрозуміла неприємну правду. – Ну і щур же ти, Лариса! – Не втрималася вона.

— Пфф, може, і я, а, може, й ні. Нехай знає, де її місце. – Лариса глянула Олену глузливим поглядом і вийшла з кабінету.

Олена не знала, як тепер вчинити. Чи правильно буде розповісти про свої здогадки Віталію Іллічу? Думала Олена рівно до обіду. А в обід, замість того, щоб іти в їдальню, рішуче попрямувала до кабінету директора.

— Тебе не викликали! – Спробувала зупинити її Лариса.

— Я сама викликалася! – Бойко відповіла Олена, і прошмигнула повз.

Через десять хвилин двері кабінету відчинилися, Віталій, насупивши брови, подивився на Ларису. Олена тактовно не стала чекати, чим закінчиться сцена, і вийшла.

— Лариса Дмитрівна, пишіть за власним бажанням, інакше будете звільнені за статтею і з такою характеристикою, що ніхто вас надалі на роботу не візьме. – Суворо сказав Віталій. Лариса закотила очі, але зрозуміла, що сперечатися безглуздо.

«Що ж, на цьому Віталії світ клином не зійшовся, знайде вона ще такого, який сам за нею бігатиме, подарунками обсипатиме. А у Віталія, мабуть, зовсім смаку немає, раз на таку, як Аня зазіхнув, а таку, як Лариса, проґавив». – Не впадала у відчай Лариса, збираючи речі.

А Віталій у своєму кабінеті квапливо набирав номер Ані.

— Як ти? Я щойно дізнався. Ти в якій лікарні? А, відпускають додому. Ти чекай, я зараз приїду за тобою. І апельсинів купимо. Хворим же апельсини потрібно? Не любиш? Я теж. Придумаємо що-небудь інше. Усе, я виїжджаю. – Говорив він у слухавку, спершу схвильовано, а потім ласкаво.

Перед тим як вийти з кабінету, він зробив ще один дзвінок, тепер уже внутрішнім зв’язком.

— Ірино Сергіївно, мені терміново потрібен новий секретар. Займіться, будь ласка, цим питанням. Вимоги? Так, будуть: що старша, то краще. Заміжня. З дітьми. – Продиктував він. Ірина Сергіївна – співробітниця відділу з підбору персоналу, здивувалася, почувши такі вимоги, але вирішила: що ж, у всіх свої примхи, і відповіла:

— До понеділка підберу три-чотири кандидатури на вибір.

 

— Ольго Юріївно, будьте ласкаві, замовте три букети, якомога вишуканіші. Так, там де ви співробітникам на дні народження замовляєте. І набори подарункові, які там у них є з цукерками, шоколадом. – Віталій Ілліч буквально вибіг із кабінету.

— Добре. – Відгукнулася секретар Ольга Юріївна, елегантна жінка п’ятдесяти років у строгому костюмі. А потім не втрималася і запитала. – Вас можна привітати?

— Так! Хлопчик! – Відповів Віталій. – Квіти та цукерки для персоналу лікарні.

Минуло шість років, відтоді, як він став директором фірми, яка під його керівництвом набрала обертів, і виторг компанії стрімко пішов у гору. І п’ять років відтоді, як вони з Анею одружилися. І ось сьогодні Аня подарувала йому первістка. Із секретарем, підібраним Іриною Сергіївною, Віталій спрацювався на відмінно. Ольга Юріївна була людиною педантичною, звиклою до суворості й порядку, до того ж мала великий досвід. А головне, тридцять років була щасливо одружена з викладачем філософії, мала двох дорослих дітей і онуку.

Що ж до Лариси, то вона досі так і не витягнула свій щасливий білетик. Пишногрудих красунь із пухкими губами і довгими віями, охочих вдало влаштуватися за чужий рахунок було багато. «Бісить!» – шипіла Лариса, сидячи за барною стійкою нічного клубу і дивлячись, як красень у дорогих черевиках пригощає коктейлем не її, Ларису, а миловидну брюнеточку років двадцяти.