— Та ти сама вже однією ногою на тому світі, стара, куди тобі ще собаку? Але побачивши, як по зморшкуватих щоках бабусі котяться горошини сліз, засоромився, простягнув їй цуценя і сказав

Життя в Уляни Петрівни було нелегке — трьох синів виховувавала практично одна, чоловік був холодним таким — підтримки від нього не було, навіть теплих слів, на додачу повний двір худоби.

Це зараз вона з усмішкою на обличчі розповідає про минуле та чоловіка добрим згадує. Тільки все одно розумієш, не так все легко і просто було 50 років тому. Ой не просто!

Зараз Уляна Петрівна — це малесенька, але активна старенька жіночка. Їй вже понад 80 років. Чоловіка немає вже 15 років, сини у місті.

Будиночок її стоїть біля самого лісу, дивиться на світ невеликими віконцями в білих візерунчастих фіранках. Завжди дуже рада гостям і завжди є чим пригостити, що є у коморі, все на стіл поставить — варення, пиріжки, чай.

Сама господиня дуже любить шоколад і я, по приїзді до рідного села, йду до неї в гості з коробкою ласощів. У дворі величезний собака невідомої породи — це Амур.

Три роки тому старенька врятувала його від неминучої смерті — сусід хотів утопити цуценя. Над проханням віддати їй песика, спочатку грубо посміявся:

— Та ти сама вже однією ногою в могилі, стара, куди тобі ще собаку? Але побачивши, як по зморшкуватих щоках бабусі котяться горошини сліз, засоромився, простягнув їй цуценя і сказав:

— Дивись тепер, уперед собаки не помри, стара дурна.

У будинку Уляни Петрівни дивовижна атмосфера — тиша та спокій. Влітку прохолодно, взимку тепло від акуратної печі.

Широкими половицями нечутно проходить рудий кіт, на високому ліжку в три поверхи подушки, на дивані плюшеве покривало.

У затишній кухні закипає чайник і я займаю своє улюблене місце за столом біля вікна. Там, за вікном, ліс, який щедро ділиться із жителями села ягодами та грибами. Як доказ — на столі пиріжки з чорницею, смачніших за які немає нічого на світі немає і бруснично-яблучне варення.

Уляна Петрівна розливає в квітчасті філіжанки чай і, сміючись, розповідає історію свого порятунку.

— Я ж цієї зими мало не втопилася! Затопила лазню, почала з річки воду носити та й послизнулася біля ополонки! І  прямо у воду! Тільки відерце об лід брязкало! А як ти гадаєш, хто мене врятував? Амур! Він же по п’ятах за мною ходить, як нитка за голкою. Не довго думаючи, взяв мене за одяг — і на лід. Адже не вибратися б мені було з ополонки, якби не Амур. Не дарма я тоді його врятувала, коли сусід утопити хотів.

— Та просто диво якесь, — дивуюся я. — Ти не захворіла потім, після купання у крижаній воді?

— У жодному разі! У сухе переодяглася, та настоянки з калиною в гарячий чай капнула. А потім ще в лазні напарилася! Ніби наново народилася!

Уляна Петрівна посміхається і додає:

— Бог чув, мабуть, що не можна мені вперед Амура помирати. Ось і врятував. Поживу ще на цьому світі, не настав мій час.

Трохи є в моєму оточенні таких ось позитивних людей, що насолоджуються кожною хвилиною життя. В одні вікна її будиночка видно ранковий світанок, в інші, увечері — захід сонця, а в треті — просто день.

І щодня, він різний, сонячний чи дощовий, морозний чи спекотний. Але будь-яка з них ця мила жінка завжди зустрічає з усмішкою на обличчі. І радіє життю дуже щиро.

Радіє маленьким приємностям і смаколикам, доброму фільму, новій сукні, вдалій випічці, зміні пір року. Ось вона відкриває коробку з крихітними шоколадками і зітхає від захоплення:

— Та тут мені до Нового року вистачить! Підносить коробку до обличчя, вдихає запаморочливий аромат:

— Ну, як тут помирати? Ніколи! Стільки щастя довкола, стільки радості!

Не було часу в Уляни Петрівни насолодитися життям у молодості, зате є у старості. І вона насолоджується. Щодня, кожної години.

Я йду з таким почуттям, ніби побувала в гостях у ангела, у душі світло та радісно.