— Так і сказала, що квартира її, вона за неї кредит платила, тож вона у своєму праві. Чудово, еге ж? Бугай з гори, який вліз у борги, — на одній шальці терезів, а рідна донька та мрії батька — на іншій. — А багато він винен? — цікавиться подруга. — Більше половини вартості квартири

Днями Ларисі мама несподівано запропонувала переїхати до неї у трикімнатну квартиру. І це після того, як дівчина п’ять років прожила сама, цілком самостійно.

— У всіх відношеннях це для мене неприйнятний варіант, — каже Лариса подрузі. — Та ще й дуже-дуже образливий, і за себе прикро, і за батька.

— Ситуація, — зітхає подруга. — А ти не пробувала з мамою поговорити? Все ж таки твій батько, скоріше за все, хотів би, щоб ця квартира дісталася його доньці, тобто тобі. А не дружині й тим паче не пішла чужим людям для покриття того клятого боргу.

Лариса хитає головою: усе, що вона могла сказати, — сказано. І мамі зараз абсолютно байдуже до почуттів доньки та до того, чого там хотів покійний чоловік.

Як вона висловилася, живим треба думати про живе, та ще й додала, що вона ж Ларису не на вулицю жене, а в простору кімнату батьківської квартири.

— Ага, після того, як натякнула, що я в новій картині її життя — зайва, — усміхається Лариса.

— То піди й не заважай, то приходь і живи.

Ця історія почалася багато років тому. Коли Ларисі було п’ятнадцять, несподівано пішов із життя батько.

Нічого не віщувало біди, не хворів, просто заснув після роботи, як сказав, на годинку, до вечері, і не прокинувся. Доволі молодий і здоровий чоловік, такого кремезного зросту, знаєте.

Лариса була вбита горем, мама теж.

Дівчина визнає, що між батьком і матір’ю були міцні почуття, жодного скандалу їхнього вона не пам’ятає. Та й мати потім казала, що їй більше не знайти такого чоловіка, що вона всіх мірятиме еталоном покійного чоловіка.

Що ж, знайшла…

Тоді, після того як не стало батька, залишилася однокімнатна квартира з недоплаченим кредитом. Власне, доплачувати залишалося рік.

Батьки купували її для Лариси, ну й про всяк випадок, бо трикімнатна, у якій мама й зараз живе, і вони родиною жили, належить матері — від її батьків залишилася.

— Я доплачу кредит, ти станеш повнолітньою, і ми переведемо житло на тебе, — казала мама тоді.

За рік мама закрила борг, за три — Ларисі виповнилося вісімнадцять, але квартира стояла зачинена, із чорновим ремонтом, вона навіть не здавалася.

Лариса не думала тоді вимагати від матері виконання обіцянок, хто в її віці думає? Та й потім, вона жила з мамою, вчилася в інституті, самостійно не заробляла ще.

А потім, щойно Лариса отримала диплом, у житті мами з’явився цей Роман, на чотири роки молодший. І дуже швидко опинився в їхній із мамою трикімнатній крартирі.

Може, він і непоганий чоловік, але… не батько. Лариса почала почуватися незатишно. Розписуватися мама, за її словами, не збиралася, і не розписалася.

Принаймні навіть досі. Але, як згадує Лариса, в рот Роману вона дивилася, кожне слово ловила.

— Ясна річ, — зітхає Лариса. — Мама ще досить молода, їй потрібне особисте життя. Але ж не до такої міри в чоловікові розчинятися, щоб доньку кидати!

Лариса встигла пропрацювати місяців зо три, коли мама покликала її на кухню, поклала перед нею ключі від тієї самої однокімнатної й сказала, що час «дівчинці ставати самостійною».

— Так, я розумію, що там немає оздоблення зовсім, але ж щось можна зробити, а з чимось жити…

На що Лариса робитиме хоча б мінімальний ремонт — матір не хвилювало. А в доньки копійчана зарплата, немає заощаджень, вона — вчорашня студентка.

Проте, коли Лариса ще півтора місяця жила в маминій квартирі, намагаючись накопичити хоча б на плитку в санвузлі (кредит теж не давали — не було пів року роботи), то мама ледь не щодня висловлювала своє нетерпіння: ну коли ж донька відселиться нарешті.

— І Роман цей важко зітхав, — згадує Лариса. — Загалом, зрештою, пішла я буквально в нікуди. У голий бетон, де проста лампочка під стелею висіла, купила плитку, ліжко найдешевше, набила цвяхів у стіну, повісила плівку під ними, щоб одяг вішати. У мене навіть столу не було, готувала та їла перший час на підвіконні.

Мама приходила, притягувала якийсь старий палас, вважалося, що допомогла, та ще й повторювала:

— Нічого, люди й гірше життя починають.

Лариса не сперечалася. За ці п’ять років спливло багато води: Лариса змінювала роботу, підробляла, вона зробила в квартирі ремонт, купила необхідні меблі.

Роман із матір’ю продовжують жити, якийсь час тому чоловік затіяв свій бізнес.

Як каже Лариса, чи то бізнесмен він ніякий, чи то мутна справа взагалі, але бізнес прогорів, партнер обманув чоловіка мами, сам вискочив із води сухим, а на Романові залишилися суттєві борги.

— І вона нічого кращого не вигадала, як гасити ці борги грішми з продажу цієї квартири, — обурена Лариса. — Так і сказала, що квартира її, вона за неї кредит платила, тож вона у своєму праві. Чудово, еге ж? Бугай з гори, який вліз у борги, — на одній шальці терезів, а рідна донька та мрії батька — на іншій.

— А багато він винен? — цікавиться подруга.

— Більше половини вартості квартири.

— Ну, може, тобі тоді хоча б якісь гроші віддадуть.

— Ага, віддали. Там на повну мріють про те, що відпочивати поїдуть, машинку нову куплять, — посміхається Лариса.

— Ти ж не на вулицю перейдеш жити, а у квартиру з усіма зручностями, — знизала плечима мати на всі аргументи доньки.

— Ларо, давай не будемо, хто й що роки тому говорив, обіцяв і планував. Я мало для тебе зробила, чи що? Так, мені трикімнатна дісталася у спадок. І тобі вона ж дістанеться. Колись. А однокімнатну я купувала своєю працею. Тато? А до чого тут твій тато? Його давно немає. Ти забула, що я одна тоді тебе ростила?

Лариса збирає речі.

І паралельно шукає варіанти оренди. Жити в матері їй не хочеться, бо нікуди не подівся Роман і тому, що вона не собака: вигнав — покликав, грати в такі ігри не хочеться й образа на матір нікуди не поділася.

— Ну й дарма, — вважає подруга. — У матері хоча б щось на своє окреме житло назбираєш. Та й… вона може на зло тобі розписатися зі своїм Ромою, і чорта лисого тобі, а не трикімнатна.

Але Лариса вважає, що від місця її проживання наміри матері не залежать, все одно зробить, що захоче.

Не вона, а її Роман. Переконалася вже в цьому.

Ось така непроста історія про те, як дорослі люди забувають про дані обіцянки й про те, що справді важливо, коли в їхньому житті з’являється хтось новий. Адже часто слово, кинуте на вітер, ранить доньку набагато сильніше, ніж фінансові втрати.

А як ви вважаєте, любі читачі, чи має право мати так легко відступати від мрії покійного чоловіка, чи сімейні домовленості треба виконувати, незважаючи на нові обставини?