– Так, ми з тобою зовсім забули… – раптом застигла Оксана, і перестала збирати свої речі у валізу. – Що ми робитимемо з нашою Ларисою?!

Про розлучення молоді домовилося швидко – за одну годину.

І ця складна розмова у Толіка з Оксаною пройшла, як не дивно, без сварок і докорів. Тому що прожили вони разом тільки два роки, і нічого поганого один одному ще не встигли наробити.

Ну, розлюбили, ну перестали один одного влаштовувати, навіщо з цього влаштовувати сварки? Вони навіть спільного житла ще не придбали. Усі ці два роки жили в маленькій однокімнатній квартирці, яка дісталася Толіку від покійної бабусі.

І тому Оксана з радістю сказала чоловіку, що вона сьогодні ж повернеться до своєї мами, у її величезну трикімнатну квартиру.

Мама її давно там чекає.

– Так, ми з тобою зовсім забули… – раптом застигла Оксана, і перестала збирати свої речі у валізу. – Що ми робитимемо з нашою Ларисою?!
– А тут і думати нема чого, – спокійно знизав плечима Толік. – Вона залишиться зі мною.

– Що?! З тобою?! – обурено вигукнула Оксана. – Як це з тобою? Чого це ти так вирішив?
– А з того, що вона живе тут, і так само житиме далі.

– Ні! – ахнула Оксана. – Ця маленька дівчинка моя! Тому що вона з’явилася в цьому домі тільки завдяки мені!
– Що?! – обурився Толік. – Чому це, тільки завдяки тобі? Ми обоє винні у її появі! Вона – результат нашої взаємної згоди!

– Ні! Я її власноруч принесла в цю квартиру!

Толік аж побілів від почутого.

– Ти принесла її сюди, а не кудись інакше! – нарешті сказав він. – Ти уявляєш, як поставиться твоя матуся до появи Лариси у її квартирі?

– Мама чудово до цього поставиться! Вона буде тільки рада!

– А Лариса? Чи буде рада Лариса твоїй мамі. Бо ж вона має своєрідний характер. Вона іноді випускає пазурі.

– Нічого! Нехай випускає!
– Ні, не нехай! Я впевнений, що твоя мама за це її незлюбить, і почне сваритися!

– Толік, припини! Люди звикають до всього! А моя мама – така сама людина, як і всі!
– А Лариса звикла тільки до цього помешкання, і інше житло їй не потрібне!

– Звідки ти знаєш?

– Ти сама це чудово знаєш! – гарячкував Толік. – Згадай про той випадок, коли ми недавно виїжджали з тобою з міста, і залишали Ларису в сусідів. Чим усе це закінчилося?

– Ну то й що? – хмикнула невдоволено Оксана. – Подумаєш…
– Нічого собі – подумаєш! Сусіди й досі вважають, що ми їм маємо оплатити ремонт!

– Тому що вони – скнари! Вони – нехороші люди! Їм здається, що всі сусіди їхні боржники! Їм вічно здається, що всі їх заливають, стукають по стелі, забирають пошту з їхньої поштової скриньки!

– Оксано, у нас зараз розмова не про сусідів, а про нашу Ларису! І я категорично заявляю – я її тобі не віддам!
– Ні, віддаси! Вона любить мене більше, аніж тебе!

– З чого ти це взяла?
– А з того, що вона спить у мене в ногах!

– А вранці вона треться об мою голову!
– Тому що я їй цього не дозволяю! У мене ж зачіска!

– Ось-ось! А я дозволяю їй робити все, що вона хоче! Тому вона має жити зі мною!
– Досить! – раптом вигукнула Оксана. – Питання вирішено! Вона їде зі мною! Ларисо, ну-но, йди сюди! Киць-киць-киць…

Кілька секунд вони обоє напружено мовчали, чекаючи появи своєї кішки, але вона так і не озвалася на запрошення Оксани.

– Ха-ха! – усміхнувся радісно Толік. – Так вона до тебе й пішла. Хіба так треба кликати нашу дівчинку? – Ларисочко! – лагідно вигукнув він. – Ларисочко… Ану, ходи до свого татуся…

Вони знову кілька секунд чекали, коли з’явиться кішка, але Лариса знову проігнорувала їхній заклик.

– І де вона? – тривожно спитала Оксана.
– Була на кухні… Ларисо! – покликав Толік кішку ще раз, і негайно вирушив на пошуки.

Оксана, звісно, приєдналася до чоловіка, але ні на кухні, ні в коридорі, ні в туалеті кішку вони так і не знайшли…

Тоді вони повернулися в кімнату, стали навкарачки, і незабаром побачили її під диваном.

– Ларисо! Ходи до мене! – зрадівши, почав кликати її Толік.
– Ларисочко, дівчинко моя, ходи до мене в обійми! – виманювала кішку й Оксана.

Але кішка вперто сиділа під диваном біля стіни, і не хотіла йти в руки господарів.

Толік збігав на кухню, приніс шматок ковбаси, і почав кликати кішку цією смакотою.
– Киць-киць-киць! Ларисо, пора тобі перекусити!

Оксана теж помчала на кухню, і незабаром повернулася зі шматком смаженої риби, причому поклала вона її прямо на тарілку.

– Ларисочко, дивись, що я тобі принесла! Твоя улюблена рибка!

Але кішка витріщала з-під дивана на господарів свої вперті очі, і не рухалася з місця.

– Все! Я зрозумів, чому вона не йде до нас! – раптом радісно вигукнув Толік. – Вона ж чула нашу розмову, і одразу все зрозуміла! Лариса своєю поведінкою показує, що вона обрала місцем проживання це житло! Вона сидітиме під диваном доти, доки ти не підеш.

– Що?! – Оксана обурено блиснула очима, віднесла тарілку з рибою назад на кухню, повернулася до дивана, і раптом, схопившись за нього, почала рухати.

– Ти що робиш?! – вигукнув стурбовано Толік. – Ану припини! Та важко ж!
– Нічого зі мною не буде! – пихкала дівчина. – Я зараз готова все догори дригом тут перевернути! Аби тільки моя дівчинка пішла звідси разом зі мною!

Оксана все-таки відсунула диван від стіни, і спритним рухом підхопила кішку на руки.

– Все, попалася, красуня! – радісно вигукнула вона, і раптом застигла. – Стривай… Толік, ти її давно годував?
– Давно. Але вона зранку чомусь погано їла. Ти ж бачила.

– А чому у неї животик такий дивний?
– Який дивний?

– Наче вона наїлася від пуза.
– Та годі тобі… – Толік взяв кішку на руки, і почав мацати їй живіт. – Ой … Оксанко, а вона у нас, випадково – не той…

– Ти що вигадуєш? – ахнула Оксана. – Ми ж із котами її ніколи не залишали.
– А коли сусідам її залишали? Вони ж нам розповідали, що після того, як вона порвала шпалери, і скинула горщик з квітами, вони її виставили на цілий день у коридор. А там два сусідські коти постійно пасуться.

– Господи… – пробурмотіла Оксана, і одразу почала гарячково одягати свою осінню куртку.
– Ти куди зібралася? – насторожився Толік.

– І ти теж збирайся! – сказала дружина. – Діставай переноску, і понесемо нашу дівчинку у ветеринарну клініку. Треба точно дізнатися, що з нею!

Через годину вони разом з Ларисою вже поверталися назад.

– Значить, Толік, наше розлучення відкладається, – чомусь, радісно пихкала Оксана, абияк встигаючи за швидкими кроками чоловіка.

– Чому ти так вирішила? – не менш радісно спитав Толік.
– Як чому? Хіба я можу з’явитися у мами з вагітною кішкою? Це буде для неї занадто…

– Так прийди до неї без кішки.
– Ага, – засміялася Оксана. – Я ж тепер за вас переживатиму. Як ти один справлятимешся з Ларисою? Кажуть, що вагітні кішки нічим не відрізняються від вагітних жінок. – Вона раптом зітхнула. – Якщо чесно, я їй навіть заздрю.

– Кому?
– Нашій Ларисі.

– Чого? – засміявся й Толік.
– Правда-правда. Може, й мені теж спробувати завагітніти?

– Від кого? – розгубився хлопець.
– Як це від кого?! Від законного чоловіка. Ти ж мені, поки що, чоловік?

– Так? – Толік зупинився, подумав трохи, і вільною від переноски рукою обійняв дружину. – А що? Я, мабуть, погоджуся…

Молоді стояли, обіймалися, на очах у перехожих, зовсім забувши про те, що в переносці у них дрімає Лариса, і мріє про те, щоб її швидше вже принесли додому…