— Так ось, значить, як. Ось на кого ти мене проміняла. Спеціально горилу такого обрала, так? — Не проміняла. Я вибрала його, коли була вільною жінкою. У мене не було обручки на пальці, як зараз. Наталя підняла руку і помахала нею перед обличчям колишнього чоловіка. Там поблискувала обручка. — Ах ось як! Ти ж хотіла, щоб я повернувся, благала мене, слізки пускала… Зрадниця, ось хто ти

— Мамо, там у двері стукають! Відчиниш, бо в нас руки зайняті?

— Звісно, — посміхнувшись про себе, відповіла Наталя.

Вона відчинила двері, навіть не подивившись у вічко. Увечері перед Різдвом бігала колядувати малеча, тому Наталя очікувала побачити на порозі чергового хлопчика або дівчинку.

Тому, відчинивши двері, від несподіванки вона остовпіла. За дверима стояв Вадим, її колишній чоловік і дивився на неї поглядом побитого собаки. Біля ніг у нього була спортивна сумка, мабуть, з речами.

Наталя, знайшовши знову змогу говорити, трохи хрипко промовила:

— Вадиме, що ти тут робиш?

Вадим привітно посміхнувся, занадто привітно. Потім нахилив злегка голову і, дивлячись на носки своїх черевиків, відповів:

— Привіт, Наталко. Я так за вами скучив. Ось вирішив провести свято з улюбленою родиною.

Вадим підхопив сумку, маючи намір увійти до квартири, але вона зупинила його одним рухом руки.

— Вадиме, я не запрошувала тебе зайти.

— Ну, починається. Наталко, я повернувся. Ти ж хотіла цього? І ось я тут! — він радісно розвів руки в різні боки.

— Повернувся? Усе так просто? А те, що сталося за останні півтора року, ти забув?

Вадим насупився, а Наталя згадала, як ущент розбилося її серце. На дрібні уламки. Остаточно і безповоротно…

П’ятнадцять років тому вони з Вадимом побралися. Молода сім’я переїхала в орендоване житло. Жили дружно, як то кажуть, душа в душу. Обидва працювали, тому гроші не були проблемою.

Ще через рік у них зʼявилися близнюки: Сашко і Женя. Хлопці росли активними та пустотливими. Вони вимотували Наталю так, що в неї майже ні на що не залишалося сил.

Але вона не скаржилася, бо вже дуже любила своїх хлопчаків.

Непомітно пролетіло понад тринадцять років. Хлопці підросли, вимахавши майже з Наталю зростом.

Але вони все так само залишилися її милими шибениками. А ось Вадим змінився. Він став частіше пропадати на роботі, затримуватися допізна і їздити у відрядження.

Жінка списувала все це на складну роботу, велику кількість обов’язків і проєктів.

Але одного разу, купуючи в супермаркеті продукти, Наталя помітила в ряду з дорогими напоями свого чоловіка, який мав бути у відрядженні. Вона зібралася його гукнути, але не встигла.

До Вадима підійшла молода дівчина, поцілувала його в щоку й опустила в кошик якісь продукти.

Наталя затамувала подих, боячись видати свою присутність. Вона стежила за ними через високу вітрину. А Вадим не соромився виявляти свої почуття.

Він обіймав незнайомку за талію, притискав до себе і щось ласкаво нашіптував на вухо.

Дівчина реготала, закинувши голову і висіла в нього на шиї. А потім вони попрямували до каси. Розплатившись, парочка сіла в машину Вадима і поїхала в невідомому напрямку.

Наталя стояла, боячись зітхнути від болю, що пронизував усе її тіло.

І розуміла, що щойно пішло під укіс усе її життя. Але, керована якимось почуттям, найімовірніше хибною надією, вона набрала номер чоловіка і дочекалася відповіді:

— Привіт, дорогий. Як доїхав? — з придихом запитала Наталя, боячись видати свій стан.

— А, Наталко, привіт. Та все гаразд. Справ по горло, мене так навантажили… Я тобі потім передзвоню, зараз зайнятий.

— Добре, — не стала сперечатися вона.

Наталя закінчила з покупками і вирушила додому. Але й там вона не дозволила собі плакати, хоча вся її душа рвалася на частини, адже в квартирі чекали два сини.

Вона на автоматі приготувала вечерю, допомогла дітям з уроками і відправила їх спати. А сама продовжила гіпнотизувати телефон:

— Давай, ти ж обіцяв зателефонувати… — шепотіла вона сухими губами.

Але Наталя не дочекалася дзвінка чоловіка ні цього, ні наступного дня. Тиждень минув у тиші, без пригод. Але вона чекала. Чекала його і не знаходила собі місця.

Але більше не наважувалася дзвонити сама. Зрештою вона ухвалила рішення, ще не усвідомлюючи це…

За день до того, як Вадим мав повернутися, Наталя відправила дітей до матері. Вона розуміла, що назріває великий скандал, і діти не повинні ставати свідками їхньої сварки.

Коли Вадим відчинив двері, Наталя сиділа на кухні. Він пройшов у спальню, і крикнув звідти безтурботно, як ні в чому не бувало:

— А чому мене ніхто не зустрічає? Чому ніхто не зустрічає свого татуся? Є хто-небудь у цьому домі, хто ще любить свого татуся?

На що Наталя жорстко відповіла:

— Хто вона, Вадиме?

Чоловік сіпнувся від несподіванки, але продовжував розігрувати невинність:

— Хто? Наталко, про що ти взагалі говориш?

— Вадиме, я бачила вас у магазині тиждень тому. Хто вона?

Він зайшов на кухню і сів навпроти неї за стіл.

— Христина. Колега по роботі.

— Як довго ти мені зраджуєш?

— Майже рік. Але, Наталко, ти повинна мене зрозуміти! Удома в нас дитячий садок. Діти то хворіють, то кричать. Ані відпочити, ані перепочити. Мене ніхто не помічає. Ти думаєш тільки про них. А я… Я завжди один. Ти моя дружина і…

— Я їхня мати насамперед! І вони потребують мене. А ти доросла людина, яка повинна прекрасно розуміти, що синам потрібна турбота й увага, — Наталя відчувала, як до горла підступають сльози.

Але вона не могла дозволити собі розклеїтися зараз. Вона повинна все витримати. Заради дітей.

— Але мені нудно. Життя з тобою, з вами — сіре й одноманітне! Я втомився! Мені потрібно було розвіятися. І Христина стала чудовим варіантом. Вона мене розуміє, приймає і любить. А ще нічого не вимагає.

— А я що вимагала від тебе? Щось незвичайне, щось складне? — запитала Наталя.

— Ти? То посуд помий, то полицю прибий, то кран полагоди. Я втомився виконувати справи по дому! Я в самому розквіті сил. І мені потрібен поруч хтось, хто зрозуміє мене, підтримає. А ти стала квочкою, яка сидить удома й піклується про дітей. Я тебе більше не люблю! — Вадим зупинився, нарешті усвідомивши, що ж він сказав.

— Добре. Припустимо, я тобі набридла. А про дітей ти подумав? Що буде з ними? — вона не хотіла думати про те, як розбите серце заважало їй дихати.

— А що з ними? Хіба мало в нас таких сімей. Не ми перші, не ми останні. З мене аліменти, зустрічі у вихідні. Але я хочу свободи, хочу дихати легко, без ось цього всього… — він обвів руками їхню кухню.

— Для них це буде кошмаром. Не йди, Вадиме. Хоча б заради них, — відчайдушно продовжувала чіплятися за крихітну надію Наталя.

— Ти мене зовсім не чуєш? Я втомився від вас і від цього будинку! Я хочу жити нормально. З Христиною, а не з тобою. Тому я йду, і ми розлучаємося.

Наталя, як уві сні, спостерігала за тим, як Вадим збирає в спортивну сумку свої речі, якісь дрібниці. А потім без зайвих слів виходить із квартири і зачиняє за собою двері….

Зараз, бачачи, як Вадим прийшов до неї з тією ж сумкою, Наталя не могла не посміхнутися. Він навіть не підозрює, через що їм довелося пройти за ці півтора року. Хлопчики довгий час намагалися знайти батька, додзвонитися йому.

Але чоловік просто відрізав себе від сім’ї.

Аліменти він платив справно, ось тільки влаштував так, щоб його офіційна зарплата ледь перевищувала прожитковий мінімум. Тому Наталі діставалися сущі копійки.

Їй довелося брати більше навантаження на роботі, щоб компенсувати дірку в бюджеті, але вона впоралася.

— Ти ж казав, що з нами нудно і сіро, — промовила вона.

Вадим пожвавився, він знову намагався ступити до квартири, але Наталя була непохитна.

— Я помилявся, мила. Пробач мені, — він спробував зловити її руку, але вона відвела її. — Ви були оплотом стабільності в моєму світі. А почуття до Христини швидко згасли. Це була не любов, а швидкоплинне захоплення.

З коридору почувся шум. У коридор виглянув Сашко:

— Хто прийшов, мамо?

Жінка обернулася до сина, так нічого і не сказавши.

— Тато? — на галас вийшов і Женя.

— Хлопці, а я повернувся. І подарунки вам привіз, давайте це свято проведемо разом! Ну, йдіть до татка!

Він уже майже переступив поріг, але на плече йому раптом лягла важка рука:

— Давайте іншим разом, усе ж Різдво — сімейне свято, чи не так, хлопці? — Наталя посміхнулася, коли побачила його. Свого Костю. Статний чоловік навіть голосу не підвищив, але Вадим одразу знітився.

А хлопчики позаду неї полізли обійматися до дядька Кості. Чоловік уважно подивився на Наталю і тихо запитав:

— Мені залишитися?

Вона з посмішкою похитала головою.

Костянтин легко повів хлопців до зали, де ще потрібно було розкласти стіл. Здавалося, що Сашко і Женя зовсім забули про рідного батька.

А Вадим нарешті знайшов дар мови:

— Так ось, значить, як. Ось на кого ти мене проміняла. Спеціально горилу такого обрала, так?

— Не проміняла. Я вибрала його, коли була вільною жінкою. У мене не було обручки на пальці, як зараз.

Наталя підняла руку і помахала нею перед обличчям колишнього чоловіка. Там поблискувала обручка.

— Ах ось як! Ти ж хотіла, щоб я повернувся, благала мене, слізки пускала… Зрадниця, ось хто ти!

— Хотіла, півтора року тому, Вадиме. Але зараз у мене почалася інша глава в житті. І тепер у ній немає місця для тебе. З Різдвом!

Наталя зачинила двері й зачинила їх на замок. Вона глибоко зітхнула, труснула головою, наче позбуваючись марення, і попрямувала до теплої, світлої квартири. Там її чекали сини й коханий чоловік…

Ця історія — справжнє підтвердження того, що щастя не повертається до тих, хто його залишив. Воно йде вперед, відкриваючи нові двері для тих, хто був готовий боротися за своє місце під сонцем.

Іноді найкраща нагорода — це не повернення колишнього, а можливість зустріти того, хто по-справжньому тебе цінує.

А як ви вважаєте, чи варто взагалі обертатися назад, чи краще завжди йти тільки вперед?