Так, це був її будинок, але залишатися в нім одній зараз не хотілося. — Ви куди? — У ліс. — Навіщо? — Шукати матір. — Ви ж казали, що пошуки припинили? — Вони — так. Я — ні. Вона в лісі, я знаю. Ніде більше

Мама зникла в ніч із п’ятниці на суботу. Вітчим дзвонив, але Іра не бачила: вона вимкнула звук, бо боялася, що дзвонитиме Володя.

Або, навпаки, боялася, що не дзвонитиме, адже коли вона сказала, що йде на переривання він відповів, що вона не має права так чинити.

І, зрештою, справа не тільки в дитині, ця процедура небезпечна і невідомо, як вплине на її здоров’я.

Про минулі два рази – Володя не знав.

— Це не твоя справа, — крикнула Іра.

— А от і ні, моя! — заперечив він.

Іра казала йому, що не хоче заміж, дітей і ось цього всього, і Володя начебто погодився, але за чотири роки став спочатку жартома, а потім і всерйоз заговорювати про те, що їм треба одружитися.

— Ми з тобою за всі ці роки не посварилися навіть, — сказав якось він. — Сама поміркуй, ми просто ідеальна пара. А якщо так, ми зобов’язані жити, як ті щасливі сім’ї в кіно: купити будинок, завести собаку і мати купу діточок.

Іра підозрювала, що ці думки оселилися в голові у Володі після їхньої відпустки у Карпатах, де вони каталися на снігоходах і врізалися в дерево, дивом відбувшись подряпинами і зламаним ребром.

У неї і самої тоді все життя промайнуло перед очима, але ті картинки, які бачила Іра, не були пов’язані з будинком і дітьми.

Вона бачила холодну річку з тихою водою і білу сукню сестри, бачила темні мамині очі, в яких не було нічого, крім нескінченного горя, пляшку в руках батька, яка в результаті його і згубила.

Іра зрозуміла тієї миті, що всі ці її захоплення екстремальними видами спорту не що інше, як спроба покарати себе саму, бо батьки відмовилися це робити: ані батько, ані мати жодного разу не дорікнули їй у тому що не стало на світі сестри, не сказали їй, що вона погана, навпаки — все дитинство твердили, що люблять її і що вона ні в чому не винна.

Але в їхніх очах Іра бачила лише темряву, світло, яке завжди зігрівало її, згасло того дня, коли не стало Каті.

Коли у родині зʼявилася Катя, Ірі було шість. Спочатку вона раділа, що буде сестричка і можна буде гратися з нею, бо на краю села, де вони жили, дітей більше не було, й Іра здебільшого гралася сама: мама не відпускала її в новий район, де жили сім’ї з дітьми, бо в обхід було далеко, а напряму дорога йшла через річку.

Річка була мілка, та й місток такий-сякий був, але мама казала, що ця тиша оманлива і що кілька людей у тій річці втонуло.

Іра не особливо слухала тоді мамині слова, бо багато разів бігала через місток й одного разу навіть упала у воду, але нічого страшного з нею не сталося. Щоправда, вода виявилася дуже холодною.

Дівчата з нової вулиці не завжди брали Іру у свої ігри, і вона вирішила, що тепер гратиметься сестрою. Насправді ж виявилося, що гратися з тією неможливо — вона лежала в ліжечку, жовта і зморщена, і або спала, або кричала.

А коли Катя стала повзати, а потім і ходити, Іра остаточно розчарувалася: сестра псувала її зошити, гризла олівці й вічно заважала. І що старшою ставала, то більше з нею було проблем.

Згодом Іра все ж таки подружилася з дівчатами, шкільне життя згуртувало, і бігала потайки від мами через річку. Катю з собою не брала.

Мама сварила і веліла доглядати за молодшою сестрою, але Ірі було не до неї — влітку в село приїжджали дачники, і їй дуже хотілося подружитися з міськими дівчатами, які пригощали закордонною жуйкою і виглядали як героїні серіалів про школярів, які Іра дуже любила.

Того дня вона обманула сестру: сказала, що гратимуться в хованки. Катя сховалася, а Іра втекла до подружок. Каті тоді було п’ять, і вона вже знала шлях через місток, іноді все ж таки доводилося брати її з собою.

І вона здогадалася, куди зникла сестра, пішла за нею. Іра сама виявила її на зворотному шляху: побачила здалеку щось біле в річці, і спочатку просто здивувалася. А коли підійшла ближче і зрозуміла, що це сукня сестри, від страху навіть з місця не змогла зрушити: стояла і дивилася, як біла сукня здригається в холодній річці.

Катя втонула буквально по коліно у воді. Просто впала і захлинулася. Як таке сталося, незрозуміло.

Щоразу, коли Іра позбавлялася дитини, вона думала про сестру. Згадувала її бліде личко, тонкі ручки. І мамині очі, в яких так і не спалахнуло більше світло.

Володя їй не зателефонував. Коли наступного дня Іра перевірила телефон, від нього не було ані дзвінків, ані повідомлень. Зате було десять пропущених від вітчима.

Від страху Іра ніяк не могла набрати його номер, розуміючи, що стільки дзвінків означає тільки одне: щось із мамою.

“Хоч би нічого страшного, хоч би вона просто потрапила до лікарні або…”

Вона не могла придумати, що після цього “або”, поки слухала довгі гудки. Коли вітчим узяв слухавку, Іру затрясло. А потім вона почула:

— Мама зникла.

Квиток на потяг вдалося купити одразу, на роботі відпросилася, оформивши відпустку за свій рахунок. Думала написати Володі, але не знала, з чого почати повідомлення. Робити вигляд, ніби не було ніякої проблеми, розповівши йому про зникнення мами, сподіваючись, що це дозволить їм залагодити їхню першу справжню сварку?

Але чи має вона на це право: якщо Володя так хоче сім’ю і дітей, чи не краще відпустити його до тієї, яка зможе йому це дати? Так нічого і не вигадавши, Іра не стала писати.

До села дісталася. Ішла пішки від зупинки, лаючись, що взула дорогі білі кросівки, зовсім забувши про те, як тут буває брудно.

Весь цей час вона зв’язувалася з вітчимом і знала, що пошуковий загін прочесав ліс, що слідчий допитував вітчима, підозрюючи, що це він причетний до зникнення.

У будинку було темно і холодно. Вітчим сидів біля згаслої грубки і курив.

— Ти теж думаєш, що це я? — запитав він, коли Іра сама закип’ятила чай і заварила мамині трави.

Вітчим затопив грубку, і тепер дрова приємно потріскували, обіцяючи швидке тепло.

— Ні, — збрехала Іра, хоча ця думка не раз спадала їй на думку.

Вона любила дивитися розповіді про справжні злочини, її вабили моторошні історії, через що Володя називав її маніячкою. У цих відео йшлося про те, що найчастіше злочинці — це найближчі люди. Чоловіки, дружини, діти. Чоловіки.

Вітчим Ірі не подобався.

Вона не приїхала на весілля, втім, вітчим із мамою просто розписалися. Але Іра пам’ятала його з дитинства: той жив неподалік і клав їм піч. Він усім у селі печі клав, але при цьому Євгена не особливо любили: він був мовчазним, похмурим, оковитою не брав.

Це якраз в очах Іри було непогано, вона пам’ятала, яким батько ставав від міцних напоїв, але все одно не схвалювала мамин вибір: краще б одна жила, ніж із цим сичем.

Подейкували, що дружина Євгена зникла за три місяці після весілля, він тоді в іншому селі жив і сюди втік від суду жителів. Мама казала, що все це неправда, але Іра не могла не думати зараз про це.

— Я за Люду будь-кого б порвав, — сказав вітчим. — Я люблю її. І знайду.

За вікном сутеніло, й Іра здивувалася, коли він почав одягатися. Так, це був її будинок, але залишатися в нім одній зараз не хотілося.

— Ви куди?

— У ліс.

— Навіщо?

— Шукати матір.

— Ви ж казали, що пошуки припинили?

— Вони — так. Я — ні. Вона в лісі, я знаю. Ніде більше.

Іра подивилася на синяву за вікном і подумала, що треба запропонувати піти з ним. Але, може, він на те й чекає? І після цього Іра теж зникне?

Вітчим немов прочитав її думки.

— Я візьму ліхтар. Походжу до ночі, повернуся. Сиди вдома, мало що. Замкнись, я постукаю.

Від цих його слів стало ще страшніше. І захотілося написати, а краще за все зателефонувати Володі.

Але Іра не знала, з чого почати розмову, і замість цього взялася за прибирання: було видно, що вітчим цими днями ходив по дому взутий, нічого не мив і не прибирав, а мама була неможливою чепурухою, і якщо вона зараз повернеться, їй таке точно не сподобається.

Іра замочила посуд у мисці (гарячої води не було, довелося гріти в чайнику, як робила це завжди в дитинстві), зібрала зі столу огризки хліба та шкурки від сала, помила підлогу, після чого взялася за посуд.

У холодильнику знайшла яйця і засохлу ковбасу, посмажила яєчню, залишивши половину вітчиму. Більше робити було нічого, і Іра почала блукати по будинку.

Вона зазирала в шафи, за диван, відсунула ліжко і навіть понишпорила в ніші, намагаючись відшукати які-небудь докази: страшно ночувати в домі з людиною, яку підозрюєш у зникненні власної матері. Коли їхала сюди, Іра про це не думала, а треба було.

Але нічого такого вона не знайшла: всюди були мамині речі, від яких щеміло в горлі та пекло в очах. Іра зважилася і взяла в руки фотоальбом, хоча відмовлялася його дивитися багато років. Перша половина була заповнена її фотокартками, потім з’явилася і Катя.

Тато любив фотографувати, і сам друкував світлини, влаштувавши фотолабораторію в майстерні. Тато брав Іру з собою, і вона просто обожнювала сидіти з ним і чекати, коли на прямокутних картках проявиться зображення.

Зараз від фотографій їй було тепло, немов поруч був тато і обіймав її, показуючи знімки, які вийшли. Альбом закінчувався на тому літі, коли не стало Каті: більше батько не фотографував.

Вітчим повернувся затемна, коли Іра вже почала всерйоз хвилюватися. Що робити, якщо він і справді не прийде? Раптом тут орудує злочинець, звідки їй знати?

Іра кілька разів підходила до вікна і вдивлялася в темряву. Коли промайнув його ліхтар, вона видихнула з полегшенням: краще боятися його, ніж того, що він не повернеться.

Яєчню вітчим з’їв мовчки і навіть не подякував. Іру це образило, але вона не подала вигляду: запропонувала чай, вийняла з торбинки розпочату пачку печива. Вітчим дістав із шафи турку і зварив міцну каву.

— Не заснемо ж, — сказала Іра.

— Я три дні не сплю.

Підкинувши в грубку дров, він сів біля грубки, немов справді не збирався лягати.

— Як ви думаєте, вона… повернеться?

Ірі хотілося поставити інше запитання, але язик не повертався.

— Повернеться, — промовив він. — Вона мені обіцяла.

— Що? — не зрозуміла Іра.

— Що не залишить мене. Ти, мабуть, чула про мою першу дружину.

— Ні, — збрехала Іра.

— Вона зникла. Так і не знайшли.

— Справді?

Він не відповів. Іра зрозуміла, як нерозумно було ставити таке запитання.

— І якщо хочеш знати — ні, я тут ні до чого. Я нічого не зробив ані з нею, ані з твоєю мамою. Я їх любив.

Це “любив” налякало Іру. Адже він сказав, що мама повернеться, хіба не так?

— А ти могла б частіше приїжджати, — раптом промовив він. — Мати сумує, онуків усе чекає. Не зволікай ти з цим.

Іра хотіла сказати, що це не його справа. Але зі здивуванням зрозуміла: ні, його. Якщо він і справді любить маму, то це і його справа теж.

— Гаразд. Або поспи. Вранці, якщо хочеш, підемо зі мною в ліс.

Спала Іра погано. Весь час снилася то мама, то сестра, а під ранок наснилася дівчинка, схожа на Володю. Іра одразу зрозуміла, що це за дівчинка, і серце уві сні стислося від болю.

Мама вийшла з лісу вранці.

Знайшла її листоноша Марія, яка напередодні полінувалася рознести листи в далекий край села і вирішила збігати вранці, через місток. Мама практично впала їй в обійми і втратила свідомість.

Марія прибігла до них у будинок, голосячи, немов привида побачила. Вітчим ніс маму до будинку на руках, Іра викликала фельдшера.

Коли мама прийшла до тями і побачила Іру, вона заплакала. Взяла її за руку і сказала:

— Пробач…

Іра не розуміла, за що вона просить пробачення. Але теж плакала.

Пізніше мама розповіла, що ввечері спалювала бадилля на городі, коли побачила Катю. Вона була як справжня, у тонкій білій сукні, в якій втонула. Дивилася на маму і махала їй рукою.

— Ви не повірите, але першою моєю думкою було, що змерзне ж, — зізналася мама. — Тільки потім я подумала, що цього не може бути, що це не Катя. Але все одно пішла за нею.

У лісі мама швидко втратила з поля зору білу сукню, що майоріла попереду, повернула назад, але в сутінках, мабуть, пішла не в той бік і заблукала.

— Було дуже холодно. Я розуміла, що потрібно сидіти на одному місці, що мене знайдуть, Женя мене не кине, але я просто не могла не рухатися. Пішла, як мені здалося, за гавкотом собак, але ще більше заблукала. Тільки вранці це зрозуміла.

Ніхто не здогадався запитати, як вона вийшла, як знайшла дорогу назад. Та й яка різниця: головне, повернулася, головне, жива.

За кілька годин у мами почалася лихоманка, вона страшенно кашляла, жар від її тіла Іра відчувала, щойно підходила до ліжка.

Вітчим розтирав мамі спину і груди маззю, Іра робила гарячий чай із малиною і не відходила ні на крок. Фельдшер зробила укол, і мама чи то від нього, чи то від температури пірнула в напівсон, у напівзабуття. Іноді бурмотіла щось, Іра прислухалася до маминих слів, але розібрати не могла.

Увечері вітчим запропонував змінити її, але Іра вперто похитала головою: вона не відійде від мами, поки не переконається, що з нею все гаразд.

Усю ніч вона сиділа поруч: вимірювала температуру, прикладала прохолодний компрес до гарячого чола. А під ранок усе ж таки задрімала. Прокинулася наче від того, що почула своє ім’я. Розплющила очі і зіткнулася з маминим поглядом.

— Мене твоя донька врятувала, — раптом вимовила мама. — От би потримати її на руках.

Іра похолола. Донька?

— У мене більше не було сил іти. І тут я побачила її — гарненька така, маленька. Це була не Катя. Ти пам’ятаєш, яка вона худенька була. А донька в тебе міцненька, чорнява. Як твій Володя.

Іра ковтнула, але гірка слина ніяк не допомагала позбутися колючого клубка в горлі.

— Вона взяла мене за руку і вивела.

Це була маячня, запевняла себе Іра, мама просто втомилася, ось їй і ввижалося всяке. Або зараз привиділося в лихоманці. Вона доторкнулася до маминого чола. Чоло було тепле, але не гаряче.

— Іди поспи, доню.

Іра не могла відвести погляду від її очей. У маминих очах, що згасли після Каті, знову горіли вогники.

— Гаразд. Посплю. І ти теж.

Іра примостилася поруч із мамою і одразу заснула.

Вранці, щойно прокинулася, Іра взяла в руки телефон і швидко написала: “Не знаю, чи зможеш ти колись мене пробачити. Чи зможу я сама себе пробачити. Але я готова все тобі пояснити. І готова спробувати по-справжньому: з весіллям, будинком, собакою і дітьми. Нашими з тобою дітьми…”.

***

Ця історія — справжнє сплетіння болю і надії. Часом життя веде нас такими заплутаними стежками, щоб ми нарешті розгледіли найважливіше.

Адже, як кажуть, усі дороги ведуть додому, а особливо ті, які допомагають віднайти себе і своє місце в цьому світі.

А ви вірите, що минуле завжди повертається, щоб допомогти нам зцілитись?