— Так ти ж сама казала, що мімозу любиш! — нагадав він, підходячи ближче й з побоюванням позираючи на ту нещасну квітку. — Казала. Ну я ж не думала, що ти настільки нетямущий! — заголосила вона, щиро жаліючи себе. — Мені навіть соромно твою мімозу в Фейсбук виставити. Он Тоньці чоловік розкішний букет троянд припер, а в неї, між іншим, ноги криві. Таньці мужик каблучку з діамантом вручив. Та не просто так, а в тюльпан заховав

Усе Восьме березня, ще з самісінького ранечку, Зоя тільки те й робила, що бігала з Фейсбуку в Інстаграм і видивлялася, що там подарували подружкам, кумам, родичкам та колежанкам їхні чоловіки й діти. Ближче до обіду руки в неї зовсім опустилися, і вона взялася пиляти свого Миколу.

— Лежиш, у телефон вирячився, а я тут уже місця собі не знаходжу, — буркнула вона, скоса позираючи на чоловіка.

— Так я ж не просто так туди дивлюся, я з Восьмим березням вітаю дівчат із роботи та родичок, — почав виправдовуватися Микола. — А чого ти так розхвилювалася, Рябо моя? — перепитав він, навіть не відірвавши очей від екрана.

— Яка я тобі Ряба? Я що, курка якась, чи що? — зойкнула Зоя і вже ладна була жбурнути в нього гілочкою мімози, що стояла в керамічній вазі на столі.

Але вчасно схаменулася, почувши відповідь чоловіка:

— Звісно, не курка. Ти ж у мене не абихто, а породиста індокачка! Іди-но сюди, я тобі пір’ячко пригладжу.

— Ти знущаєшся, чи як? — пирхнула вона і знову потягнулася до вази з мімозою.

— Та навіть у думках не мав! Що трапилося, ціпонько моя? — відклавши телефон, спохватився Микола.

— Тра-а-пилося… — Зоя пустила сльозу й видала новину: — Ми з тобою розлучаємося!

— Це ще чому?

— А по тому! — відказала вона, наче скривджена дитина. — Ти мене зовсім не цінуєш.

— Ціную! Ще й як ціную! — запевнив він і підвівся з дивана.

— Цінуєш ти, як же! — огризнулася жінка. — Гілочку мімози приніс. І на цьому все? — Її рука знову потягнулася до вази.
— Так ти ж сама казала, що мімозу любиш! — нагадав він, підходячи ближче й з побоюванням позираючи на ту нещасну квітку.

— Казала. Ну я ж не думала, що ти настільки нетямущий! — заголосила вона, щиро жаліючи себе. — Мені навіть соромно твою мімозу в Фейсбук виставити. Он Тоньці чоловік розкішний букет троянд припер, а в неї, між іншим, ноги криві. Таньці мужик каблучку з діамантом вручив. Та не просто так, а в тюльпан заховав!

— А нащо в тюльпан? — Микола дивився на дружину і ніяк не міг збагнути.

— Для романтики! Ти зовсім не тямиш, чи прикидаєшся?

— Ціпонько, ну що з тобою? — спитав він, лагідно обійнявши її за плечі. — Ти ж ніколи заздрісною не була.

— Не була. А от життя змусило, з таким-то чоловіком. Я що, гірша за всіх? Навіть он Ірці чоловік оберемок троянд подарував, а в неї око косить. А ти хоч би один тюльпан для годиться купив. Ех ти…

— Та я ж хотів тюльпани взяти, але вони в нашому «АТБ» лишилися такі кволі, що й дарувати соромно було. Тому мімозу взяв, ти ж її любиш, — кивнув він на стіл.

— Та здався ти мені зі своєю мімозою! Краще б узагалі нічого не купува-а-в, ніж ота-а-к…

— То ти б так і сказала зразу, я б і не брав. Таку чергу відстояв — і все дарма.

— То якщо в тебе клепки немає, я чому через тебе маю страждати? — спитала вона й вирвалася з його обіймів.

— Ціпонько моя, ну вибач! Вибач!

— Та яка я тобі ціпонька? — обурилася дружина. — Мені сорок п’ять років, а ти все «ціпа» та «ціпа».

— І правильно: ціпа ти і є. Я ж не винен, що ти в мене так гарно збереглася! — Він знову підійшов до дружини й обійняв її.

Вона вже не пручалася, лише пробурмотіла собі під ніс, намагаючись розчулити його:

— Ага, скажеш теж! Я з тобою скоро на мумію перетворюся… Хліба не їм із Нового року, про цукерки й тортики взагалі мовчу. І все заради кого?

— Заради кого, Рябо моя?

— Ніби ти не знаєш?

— Не знаю, — відповів Микола. Його рука вже намацала ґудзика на її халаті, він спробував його розстебнути, але дружина легенько вдарила по руці.

— Для тебе, нетямущого, стараюся: вже десять кілограмів скинула. Думала, що ти мене квітами на свято засиплеш, а ти однією гілочкою відкупився. Скнара ти, Колю! От хто ти — скнара!

— Та чому зразу скнара? Був би скнарою, то й путівку на Закарпаття тобі не купив би! — вигукнув з образою Микола й сів на диван.

— Почека-а-й, — гукнула вона й сіла поруч. — Що, правда купив путівку?

— Ні, пожартував, хай йому грець… Ти це хотіла від мене почути?

— Я так і знала, що путівки від тебе не дочекаєшся, — з докором промовила Зоя й підібгала губи.

— А ти в дзеркало давно на себе дивилася?

— А ти на що натякаєш? — з образою перепитала вона.

— Повторюю ще раз: ти давно в дзеркало дивилася?

— А що зі мною не так?

— Та все так! — усміхнувся чоловік і лагідно попросив: — Сходи, ціпонько, глянь.

— Та нікуди я не піду… — закомизилася Зоя. — Тобі треба, ти й іди. А я тепер жінка майже вільна. Завтра ж на розлучення подам…

— А може, все-таки глянеш, га? Я ж старався, зайчику мій.

— Старався він… — пробурчала Зоя, але все ж таки пішла до дзеркала. Не минуло й хвилини, як із ванної пролунав обурений крик: — Ти знущаєшся, так?! Ти що собі дозволяєш? Сьогодні ж не перше квітня! Що це за дурнуваті жарти?

— Рябо моя, ти мене в могилу зведеш, їй-богу… — не витримав Микола. Подумки він вилаявся: «І який дурень те Восьме березня придумав? Від нього тільки самі проблеми — і в жінок, і в мужиків…»

Зоя вискочила з ванної, підійшла до нього і винувато спитала:

— Тобі погано, Колю? Ну не мовчи! Ти мене лякаєш…

— Та набридло мені все…

— І я теж?

— Ти — ні, а от твої причіпки — ще й як. Ти в яке дзеркало на себе дивилася?

— Як у яке? У ванну зайшла й глянула. А в яке треба було?

— У коридор сходи.

Зоя рвонула в коридор і за мить радісно закричала:

— То зразу б так і сказав! Спасибі, Коленько! Ну, дівчата, тримайтеся! За тиждень я по Закарпаттю буду гуляти й фотками весь Фейсбук завалю! Давно ж мріяла на власні очі побачити, як в Ужгороді магнолії цвітуть!

Тільки-но Зоя це промовила, як задзвонив телефон. Вона глянула на екран, і на очах знову забриніли сльози.

— Синочок дзвонить, Колю! А я вже грішним ділом думала, що він мене забуде привітати…
Вона взяла слухавку й почула рідний голос:

— Мамусю, зі святом тебе!

— Дякую, синочку!

— Мам… у нашій сім’ї скоро буде поповнення. Ти станеш бабусею! Вітаю!

Зоя від такої несподіваної, але такої довгоочікуваної звістки ледь не випустила телефон із рук.

Отак воно часом буває: чекаєш від близьких якогось звичайного свята чи подарунка, а життя бере й підносить справжнє диво, від якого всі дрібні образи вмить розлітаються, як весняний пилок.

А вам часто доводилося сердитися через дрібниці, не помічаючи, що найбільша радість уже чекає на вас зовсім поруч?