— Теля ти мій безглуздий. Чекав на батька? У матір черпаком не кидав? Курей не ганяв? Ось молодчина. А я тобі нову іграшку купив

Вийшовши заміж і переїхавши жити до чоловіка, до приміського села, я довгий час не знала до ладу навіть своїх сусідів. Через сім років вирішила для підкріплення продовольчої безпеки сім’ї завести господарство.

Серед іншої живності у моєму сараї з’явилася й корова. Моя улюблениця. Купава. Вона була дуже ручною. Іду вранці з нею, без мотузки, а вона мордою своєю в руку мені торкається.

Приведу свою красуню на толоку і поки пастух стадо все збирає, перемовлюся парою слів з односельцями. Так потроху, і перезнайомилася з людьми.

Був серед моїх ранкових співрозмовників дядько Вася. Василь Іванович. Хамуватий і лаявся багато. Батько місцевого придуркуватого Кольки. Дядько Вася лаяв всіх, владу, депутатів, дружину та сусідів. Іноді навіть самого себе. І таке бувало.

Так ось. Звикли ми з сільським цим чоловіком розмовляти вранці. Потоваришували, можна сказати. Займав мені дядько Вася місце в нашому рейсовому автобусі.

Сидимо з ним поряд на сидіннях, а весь автобус, набитий односельцями, слухає Василя сповідь про базар, де продавчині гадюки зажерлися, праці сільську не цінують, помідори бажають купувати за безцінок. Весь цей діалог приправлявся лайкою, чому молодь, що сиділа позаду, неймовірно раділа-реготала.

Старші жінки, солідніше — закликали, безрезультатно, до Василя внутрішньої культури. Метаморфоза відбувалася щоразу після приїзду додому.

Дядю Васю неодмінно вибігав зустрічати його син, Колька. Увалень невизначеного віку. Колька виглядав дуже довірливим. Василь, випадаючи з автобуса з сумками, повними покупок, починав кричати на весь провулок.

— Теля ти мій безглуздий. Чекав на батька? У матір черпаком не кидав? Курей не ганяв? Ось молодчина. А я тобі нову іграшку купив.

І діставав із-за пазухи іграшку. Щотижня він привозив із ринку своєму синові плюшевого зайця. Оскільки вибір вухатих у продавчинь був настільки великий у своїй різноманітності, Василь разом із нею пішов на хитрість. Схожим зайчикам чіплялися різного кольору банти і тоді радощі Кольки не було межі. Всіх своїх вухатих друзів він зберігав у своїй кімнаті і нікого до них не підпускав.

Батько Кольці прощав усе, намагався Микола мамчину кофту зі столиці з люрексом, одягнути: “Нічого синку. Оскільки мама в такій красі пастись не побажала-значить немає в неї смаку.”

Сусідка ридає. Колька всю малину перетоптав, їжачка в траві шукав-Василь погладить сина по русявому волоссі і йде до бабі Варварі відшкодовувати збитки.

Ось одного разу я і запитала дядька Васю:

— Василь Іванович. Ось ти такий шебутний і хамовитий, а Кольку жодного разу не обдурив. Ти як сірник, від одного чужого слова спалахуєш, не загасиш. Тобі син учора пів сараю розніс, павука ловив, а ти й слова злого не сказав.

— Знаєш, Таїсія, адже він не винен, що за мій гріх важкий щодня розплачується.
Рівна, велика сльоза повільно стекла по вилиці дядька Васі.

— Я хлопчаком був тоді. Жив у нас по сусідству, такий самий як і в мене, дурень — Степаном звали. А в мене розвага головна: плюватися в нього та каменем у спину кинути через паркан. А як ми тільки Стьопку не називали??!!! Слова найобразливіші, по дурості, підбирали.

Батько якось почув, затяг мене у хату за вухо і побив. Батогом, який для коней. Кинувши батіг на лаву, батько  гаркнув:

— Розбишака ти, Васька. Ще раз побачу, що над Степаном знущаєшся — голову відіб’ю. Він беззахисний. Над слабкими знущатися великий гріх. Усі ми під рукою Божою ходимо. Так то, Таїсія.

Коли Микола з’явився, з головою величезною та розкосими очима — я перед іконами добу простояв. Каявся, та пізно. Так тепер і живу із цим каменем. Тому на Кольку і голос не підвищую…

Дядька Вася був головним активістом, зібрати народ і зупинку обдерту пофарбувати, сухостій біля клубу викосити, квіти на клумбі біля дитячого садка висадити. І скрізь, поруч із батьком Колька поркався, обійнявшись із напівдюжиною плюшевих зайців.

Роки пролетіли непомітно. Не було вже у Василя Івановича колишньої сили в руках та жвавості, тож став він брати із собою на ринок Миколу. Беззаперечно тягав Колька сумки важкі за батьком. А з кишені піджачка чи курточки неодмінно стирчало плюшеве заяче вухо.

Якось, підходячи до свого звичайного місця торгівлі, дядько Вася почув позаду себе:

— Господи, це ж якусь жадібність мати треба, щоб притягати сюди хворого дурня. Напевно жебракувати його змушують. Дядько Вася від несподіванки баул з рук випустив, згорбився весь. А Колька, нічого не розуміючи, стояв і посміхався батькові та мені.

Весь біль, що плескався всередині цього, вже немолодого чоловіка, невагомою хвилею ніби вдарив у мене, що стоїть позаду. Навіть не можу уявити, що в цей момент відчував Василь Іванович.

Минули роки. Немає вже в живих місцевого грубіяна, сільського активіста Васі. Колю після смерті обох батьків ні в які інтернати не здавали, так і живе в селі, тепер уже із сестрою та племінником.

Щодня, ранком, Микола тупає на сільський цвинтар до батька та матері на могилу. Кладе на надгробки своїх улюблених зайців, опускається на коліна та розповідає всі сільські новини померлим батькам. Десять років поспіль. У будь-яку погоду.

Сестра пробувала в зливу не пустити — довелося заспокоювати силами всіх сусідів. Коля плакав, кусався і кричав: “Мене батько мій чекає”… Сусід, дядько Гриша гукнув його сестрі:

— Хто ти така, Оленка, щоб з душі безневинної знущатися чи закони їй встановлювати???? Хай біжить!

Миколу, як вітром здуло. А сестра ззаду побігла із забутими зайцями. Ніхто не знає законів душі дюдської. Одне відомо-Вища сила її створила для почуття великого — Любви та Відданості. Ніхто не знає, якими ми приходимо в цей світ, відомо лише, якими ми з нього йдемо.