Коли Тетяна з Марком одружилися, то стали квартиру знімати, а свекруха зі свекром почали будувати будинок за містом.
— Ну до себе вони нас жити і не кликали, хоча квартира була двокімнатна і в хорошому районі, – розповідає Таня, – та я особливо і не рвалася, жити з батьками не мріяла. Тільки матеріально нам довелося дуже непросто: і на орендоване житло гроші, і на будівництво.
Таня хотіла почати відкладати кошти, щоб згодом придбати своє житло, певні накопичення в них були й до весілля.
— Навіщо вам збирати, – здивувалася свекруха, – Марко в нас із чоловіком єдина дитина, ми добудуємо будинок, а квартиру свою віддамо вам. Не здумайте зв’язуватися з іпотеками, ось ще! Відсотки задарма віддавати!
— Давай раз уже так, – сказав чоловік, – віддамо мамі з батьком усі наші заощадження і допомагатимемо грошима в будівництві.
Тетяна сумнівалася: як ще складеться життя? Зараз вона допомагатиме і вкладатиметься багато років в будинок батьків чоловіка, а потім її “випруть в гриву”, просто тому, що половину життя на чужу тітку працювала? Всяке ж буває.
— Давайте, щоб по справедливості було, – сама запропонувала, немов здогадавшись про її сумніви свекруха, – оформимо дім навпіл, одну половину на нас, іншу на вас, у спільну власність.
Так і зробили, Таня віддала всі накопичення, але заспокоюватися не довелося.
— Усе, що є, йшло в будівництво, – розповідає Таня, – кожна копійка, кожний підробіток і премія, туди ж і декретні мої пішли, і робота на віддаленій роботі, яку я знайшла на час декрету.
— Ось добудуємо і заживемо, – мріяв чоловік, – буде ще дитина, на відпочинок з’їздимо.
Проєкт будинку обирали свекри, і на думку Тані, будинок був надто завеликий для батьків чоловіка.
— Ми ж не для себе, ми ж для онуків і правнуків намагаємося, – пояснювали свекри, які вкотре заїхали забрати гроші для будівництва. Нарешті, можна було через 5 років у будинок переїжджати. Свекруха і свекор сказали, що недоробки не критичні, все зроблять уже живучи на місці.
— Я вже і з декрету вийшла, зраділа, – каже Тетяна, – дні рахувала, коли ми зможемо з орендованої квартири переїхати до двокімнатної – батьків чоловіка, подарованої нам.
— Коли ми з тобою речі пакувати почнемо? – запитала вона Марка.
— Розумієш, – відповів чоловік, – добудовувати будинок на щось треба, та й варіант дуже гарний мамі з батьком запропонували.
Виявилося, що свекри домовилися здати свою квартиру квартирантам, давно домовилися. І тепер переїжджати Тані з чоловіком нікуди.
— Будинок величезний, – сказала у відповідь на Танині претензії свекруха, – можемо навіть і бачитися не щодня, у вас є машина, тож замкненими ви в селі не будете, а гроші будуть цілі: і вам на оренду не витрачатиметеся, і нам на будівництво, все коштом квартирантів і доробимо.
Таня ридала тиждень. Це треба, стільки років терпіти й утискатися, а тепер усе одно жити зі свекрами. Але виходу в подружжя вже не було, з’ясувалося, що Таня чекає на дитину, вони ж розслабилися, сподіваючись на переїзд у батьківську квартиру. А переїжджати довелося в будинок.
— У нас реально різні половини, – каже Тетяна зараз, через три роки після того, як вони стали жити в будинку з батьками чоловіка, – бачимося тільки на кухні, та й доробили все давно. Але квартирантів тепер ніхто виселяти і не думає.
— Ми на пенсії, – каже свекруха, – а на неї не проживеш. Тож це наша прибавка до пенсійних виплат.
— Раніше ми раз на пару тижнів на закупівлю в супермаркет з чоловіком їздили, – продовжує Таня, – скидалися порівну з батьками чоловіка, а віднедавна Марко грошей із батьків перестав брати.
— Вони літні, – каже він, – мій обов’язок їм допомагати, тож самі все будемо оплачувати.
А Таня місця собі не знаходить від образи і злості. Куди їм збирати? І пенсії непогані, і з квартири гроші йдуть. Мало того, що з цією квартирою обдурили свого ж сина з невісткою, так тепер і зовсім – сіли на шию і ніжки звісили. І з пенсіями, і з прибавкою в якості грошей з квартири.
— Знаєте, як живемо, – каже Таня, – я дітям зайвих іграшок не можу купити, сама теж не шикую, а свекри в подорожі тепер їздять. Я на морі востаннє була до заміжжя, діти й зовсім його ще не бачили. А що б свекрам не кататися: комунальні за хату платимо ми, пенсії цілі, грошики від квартирантів капають. І в холодильнику – повний розпіл.
Таня зізнається, що жити так, з образою і злістю на чоловіка і його сім’ю, вже нестерпно. Постійний стрес і нерви. Пробувала поговорити – не розуміє: чим нам погано, питає? З онуками дідусь і бабуся спілкуються, подарунки їм дарують.
— І піти, начебто, причин немає, – сумує Таня, – йти й нікуди. Четверта частина будинку моя, а як її виділити? І жити з образою нестерпно.
Як бути Тетяні?
Батьки-пенсіонери справді заслужили на допомогу і право розпоряджатися своїми грошима і своєю квартирою? Чи так уже непорядно вони вчинили із сином і невісткою?
Живуть же, дах є, а спадщина все дістанеться єдиному синові.
Гроші на харчування і комунальні? Але ж син начебто і зобов’язаний допомагати. А те, що молоді не шикують, то які їхні роки. Подумаєш, у квартиру жити не пустили, ну так у будинку навіть і місця більше.
— От що мені казки розповідати про ті “мамині гроші? — обурюється Роза Олексіївна. —…
— Ми з мамою порадилися й вирішили, що чоловікові я нічого не говоритиму. Мама теж…
— Щось донька зовсім на тебе не схожа, Вітюшо, — це було перше, що почула…
Бабуся Люда живе в тій самій квартирі, де колись зростала Віра. Двокімнатна на першому поверсі.…
«Це ж міна уповільненої дії! Я вже мовчу про те, що в доньки одразу після…
— Не хочу я з тобою спілкуватися! Ти поганий! Не любиш мене й не любив…