— Тільки-но привезли свій новенький, пахнючий гарнітур, заходимо — а на кухні вже красується якесь «одоробало», — сердиться Римма. — Виявляється, Дарину сусіди залили, вона вирішила собі нові меблі купити, а це нещастя на дачу приперла. — Та нормальні меблі, для села згодяться! — казала сестра. — Риммо, ти прямо як мільйонерша. Ми ж тут не щодня буваємо

— Приїхала — і навіть порога не змогла переступити, — розповідає Римма подрузі, зітхаючи. — Ми з чоловіком вирішили навідатися, перевірити, чи все гаразд, бо ж снігу цьогоріч навалило — самі бачите. Відчинили двері — і так і заціпили на місці.

Вхід на терасу, та й у сам будинок, був буквально завалений старим мотлохом: якісь облізлі крісла, меблі в розірваних коробках, тугі вузли з ганчір’ям, залишки будматеріалів…

Римма, звісно, знала, що сестра Дарина з чоловіком затіяли ремонт у квартирі, але вона й подумати не могла, що все це старе начиння «переїде» на їхню спільну дачу. Хоча, якщо чесно, знаки були й раніше.

Риммі тридцять сім років, Дарині — сорок два. Дві сестри, ближчих людей по крові у них і не лишилося. Колись батьки залишили їм у спадок двокімнатну квартиру, з її продажу все й почалося.

Зараз обидві живуть приблизно однаково: у кожної по трикімнатній оселі, обом ще років по чотири виплачувати кредити.

Ті борги, слава Богу, по кишені не б’ють — зарплати за ці роки підросли, тож старий кредит зараз навіть вигідний: брали одними грошима, а віддають зовсім іншими гривнями. Чоловік сестри заробляє трохи більше, але в Римми одна доня, а в Дарини — двоє школярів, тож витрати на сім’ю виходять рівними.

Жили завжди мирно. П’ять років тому чоловік Римми теж отримав невеликий спадок. Кредит закривати не стали, вирішили — якось доплатимо, а от дачу дуже хотілося.

Щоб було куди виїхати на природу, надихатися свіжим повітрям, посмажити шашлики, зробити в свою лазню.

Купувати хату-мазанку десь у глухому селі без зручностей не хотілося, а на щось пристойне ближче до міста грошей не вистачало.

Римма поділилася думками з сестрою, а та раптом: «Ой, і ми з чоловіком про таке мріємо, але теж фінанси співають романси». Так і народилася ідея: купити один гарний будинок на дві сім’ї.

Знайшли чудовий варіант. Дім великий, місця всім вистачить, навіть якщо приїхати одночасно. Є кімнати для дітей, для гостей, простора тераса, двір, ділянка і баня (хоч і недобудована була). Газ, вода, вигрібна яма — усе на місці.

Поставити душову кабіну та повісити колонку для чоловіків було справою одного вечора.

Була на ділянці ще така собі буда для інструментів, сараєм і не назвеш. Колишні господарі старий сарай розібрали, щоб вивільнити місце під лазню.

Одразу після покупки чоловіки звели лазню, а Римма запропонувала сестрі подумати про меблі.

— Та навіщо? — знизала плечима Дарина. — Від старих господарів щось лишилося, поки зійде. А згодом ми з тобою ремонти вдома робитимемо — от усе старе на дачу й перевеземо. Всі так роблять.

Римма ремонт закінчила ще до покупки дачі. І їй зовсім не хотілося спати на старому продавленому дивані чи вішати сукні в розсохлу шафу

. Вони з чоловіком купили в свої кімнати недорогі, але нові ліжка, так само вирішили й з кухнею. Мовляв, хай Дарина як знає, а готувати на чужому старому столі — і неприємно, і незручно.

— Тільки-но привезли свій новенький, пахнючий гарнітур, заходимо — а на кухні вже красується якесь «одоробало», — сердиться Римма. — Виявляється, Дарину сусіди залили, вона вирішила собі нові меблі купити, а це нещастя на дачу приперла.

— Та нормальні меблі, для села згодяться! — казала сестра. — Риммо, ти прямо як мільйонерша. Ми ж тут не щодня буваємо. Не треба нічого викидати, просто посуньте своє, хай наше в кутку постоїть.

Ті розмоклі шафи стояли в вітальні місяць, поки Римма не почала сваритися, що вони заважають ходити. Тоді Дарина… перетягнула їх у лазню.

— Вона завжди такою була, — зітхає Римма. — Нічого ніколи не викине. У дитинстві в неї стіл був забитий обгризками олівців і старими зошитами. Вдома вона мотлох не збирає — чоловік не дозволяє.

Зате він з нею згоден: де ж те сміття зберігати, як не на дачі? Ну скажіть, навіщо в лазні стара кухонна тумба? Щоб спотикатися? Ми ж туди паритися ходимо. Стояло воно там рік, поки остаточно не згнило, аж тоді сестра погодилася викинути.

Інших суперечок у сестер не було, але настрій у Римми щоразу падав. Їй хотілося, щоб місце відпочинку було світлим і затишним, а не нагадувало склад непотребу.

— Свекруха сестри купила собі нову шафу в передпокій, а стару — куди? Правильно, на дачу. Стоїть тепер ота баба на терасі, пів вікна затуляє, зате Дарина задоволена: є куди старе шмаття складати.

І це при тому, що вона ще старі меблі від колишніх господарів не вивезла! А тепер ось — ремонт. Вони поміняли собі спальню, дітям кімнати оновили — і просто все вивезли на дачу. Впихнули, як влізло, і поїхали.

— Риммо, ну просто не було часу розібратися, — виправдовувалася сестра телефоном. — Звільнимося трохи, приїдемо і розставимо. Ні, викидати нічого не буду! Старий диван у лазні поставимо, а то там тільки лавки дерев’яні. Шафи теж згодяться, під сходами місце є. Дитячі ліжка… може, розберемо.

Тут у Римми терпець і увірвався. Вона ж знає: той диван у лазні за тиждень стане вогким і зацвіте, бо лазня ж не топиться щодня. Ліжка навіть розібрані займатимуть місце, на терасі — монстр замість краєвиду на сад… Набридло бути заручницею чужої ощадливості.

— Знаєш що, Даринко? Або ви вивозите це сміття, або… давай продавати дачу. Або виплачуйте нам нашу частку, ми купимо собі окремий будиночок. Маленький, але чистий, без оцих твоїх дощок і мотлоху! — вигукнула Римма.

Сестра, звісно, образилася. Ніколи не сварилися, а тут — на тобі. Грошей, щоб викупити частку, у Дарини немає. А Римма з чоловіком уже готові кредит взяти, аби тільки мати свій куточок, де «дихається» легко.

— Риммо, не гарячкуй, я все придумала, — зателефонувала сестра через кілька днів. — Давай на дачі побудуємо нормальний великий сарай! От туди все і влізе, дім розвантажимо, і добрі речі викидати не доведеться. Якщо будувати пополам, то не так і дорого вийде…

А Римма більше нічого «пополам» будувати не хоче. Навіщо їм той сарай? Щоб Дарина там свої скарби накопичувала?

Якщо ж відмовить і сарай збудує тільки сестра, то потім ділити ту дачу буде ще важче. А з іншого боку — як це, посваритися назавжди з єдиною рідною людиною через старі шафи?

Ну от такі в неї «таргани» в голові, у кожного вони свої… І як тут бути?

Буває так, що спільне майно стає справжнім випробуванням для найміцніших стосунків, бо в кожного своє розуміння затишку й порядку.

Як ви гадаєте, чи варто заради миру з близькими терпіти те, що тобі зовсім не до душі, чи іноді краще розійтися по різних домівках, аби зберегти любов у серці?

Чи траплялися у вашому житті випадки, коли спільний побут ледь не зруйнував родинні зв’язки? Поділіться досвідом, любі читачі.