— Тобі шкода для моїх дітей малини?! — оторопів Василь. — Чудово! Жінка стала виправдовуватися, але син більше не збирався її слухати. Наступного дня він купив відро малини й привіз його матері. — Сподіваюся, тепер ми тобі точно нічого не винні! — рішуче проговорив чоловік. — Тепер не винні

Ольга Данилівна з подивом прочинила вхідні двері й розгублено втупилася на невістку та трьох онуків.

— Доброго дня! — доброзичливо випалила Світлана.

— Здрастуй, — не впускаючи непроханих гостей до квартири, стримано процідила свекруха.

— Вибачте, що без дзвінка, але зовсім не було часу, — винувато прощебетала молода жінка. — Можна дітям побути у вас кілька днів?

Світлана не просто так не попередила свекруху про свій візит. Вона чудово знала, що за такого розкладу Ольга Данилівна обов’язково знайде якусь відмовку, і її план не вигорить.

— Навіщо? — перегородивши шлях, насторожено запитала жінка. — Чому не до сватів?

— Мама з батьком поїхали до родичів на тиждень, Василь у роз’їздах, а мене терміново відправляють на конференцію до Львова. Виїжджати треба завтра вранці, — покаялася Світлана під спопеляючим поглядом свекрухи.

— Ти ніколи в мене їх не залишала, — зіщулилася жінка, подумки прикидаючи, чи варто вплутуватися в цю авантюру.

Дітей вона не дуже любила, і в юності завжди думала, що в неї нікого не буде, але Бог подарував їй сина, якого Ольга Данилівна любила більше життя, на відміну від онуків.

— Усе буває вперше, — дурнувата посмішка з’явилася на обличчі Світлани. — Усього на пару днів.

Свекруха поморщилася. В її плани не входило доглядати за маленькими дітьми.

— Я на дачу планувала якраз завтра поїхати. Справ багато. Ні, я, мабуть, відмовлю тобі, — розвела руками Ольга Данилівна.

— Мені взагалі ніде їх залишити, — занервувала Світлана. — Візьміть онуків на дачу, заодно привчите до праці.

— Цим не я маю займатися, а ти, — закотила очі свекруха у відповідь на слова невістки.

— Усього два дні. Прошу вас, — заблагала жінка, з жахом уявивши, який скандал на неї чекає на роботі, якщо вона не поїде на конференцію.

— Гаразд, але не довше призначеного часу! — процідила Ольга Данилівна, схрестивши, наче охоронець, руки в районі паху.

Радісна Світлана залишила дітей на свекруху й поспішно покинула її дім, боячись, що жінка може передумати.

Щойно жінка проїхала половину шляху, як мати чоловіка почала наполегливо їй надзвонюватиме.

Світлана вирішила не брати слухавки, доки не приїде додому. Вона остерігалася, що Ольга Данилівна може змусити її повернутися.

— Що сталося? — поцікавилася вона у свекрухи.

— Твої діти невиховані. Поїдять і не прибирають за собою! — докірливо промовила жінка.

— Навчіть їх цього, і я буду вам дуже вдячна. Ольго Данилівно, ви ж учитель, — спеціально підлестила родичці Світлана.

— Колишній, нагадаю тобі, — холодно уточнила жінка.

— Учителі колишніми не бувають, — невістка швидко згорнула розмову зі свекрухою й стала збиратися в дорогу.

Два дні Світлана провела на конференції. За цей час їй було ніколи дзвонити Ользі Данилівні та дізнаватися, як справи в дітей.

Вона йшла рано-вранці, коли свекруха ще спала, і поверталася пізно ввечері, коли свекруха вже спала.

У перший же день, повернувшись додому, Світлана поїхала по дітей до Ольги Данилівни.

— З’явилася! — розсерджена свекруха з кухонним рушником у руках зустріла невістку в дверях. — Ти чому не брала слухавки? Невже не бачила від мене купу не прийнятих дзвінків?

— Бачила, — розгублено відповіла жінка, — але мені ніколи було передзвонити…

— Онуки були в мене вперше й востаннє! — обпершись спиною об стіну й войовничо схрестивши руки на грудях, заявила Світлана.

— Що сталося? — усередині невістки все захололо. — Щось із дітьми?

— Що їм буде?! — зневажливо зморщилася жінка. — Вони мене довели за ці два дні…

Світлана підняла на Ольгу Данилівну запитальний погляд. Її трійця, звісно, була галаслива, але не настільки, щоб звести її з розуму.

— Ми їздили разом на дачу. Вони поїли в мене всю малину, а я ж збиралася варити з неї варення, — почала скаржитися жінка. — А ще твої діти зіпсували мені шпалери!

— Які шпалери?

— Які я збиралася клеїти на своїй дачі! — злісно прогарчала Ольга Данилівна, роздратована тим, що Світлана не одразу розуміє, про що саме йдеться. — Цікаво, хто мені відшкодує збитки?

— Скільки? — жінка підняла на свекруху суворий погляд.

— Три тисячі, — Ольга Данилівна зробила акцент на першому слові.

Світлана мовчки дістала із сумочки гаманець і, витягнувши купюри, простягнула їх жінці.

— Діти, ми їдемо! — голосно вигукнула вона.

На голос Світлани тут-таки зібралася вся трійця. Нашвидкуруч попрощавшись зі свекрухою, родина Василя поїхала додому.

За кілька днів повернувся з відрядження й сам господар. Дружина поспішила розповісти йому про історію з малиною та шпалерами.

— Я віддала твоїй матері гроші, — протяжно зітхнула Світлана. — Вона не дуже-то любить наших дітей.

— Шпалери? На дачі? — задумливо промовив Василь. — Ти впевнена?

— Ну так, це її слова…

— Хм, дуже цікаво, враховуючи, що тиждень тому я їй уже переказував гроші на шпалери, — похитав головою чоловік, — і вона казала, що клеїтиме їх місяців за два.

— Діти, які шпалери ви зіпсували в бабусі на дачі? — покликала на кухню своїх хлопчаків Світлана.

— Вони були на стіні. Частина вже була відірвана, я відірвав другу, — винувато відповів десятирічний син.

— На стіні? — подружжя перезирнулося між собою.

— Я обов’язково навідаюся завтра до матері на дачу, — заявив Василь, який бажав дізнатися правду.

Як він і очікував, на стінах були старі шпалери, які мати досі не обідрала.

Виходило, що Ольга Данилівна зажадала гроші за порожнечу. Чоловік не міг стерпіти обману й зателефонував матері.

— Мамо, я на дачі. Які шпалери зіпсували мої діти? За що ти взяла зі Свети гроші? — гнівно прошипів Василь.

— Старі й зіпсували. Я ж не просила поки їх чіпати. У мене був для цього спеціально відведений день, — незворушно відповіла жінка. — Вже наскаржилася… Та я ще мало взяла з неї. Якби я підрахувала весь збиток, вона б довіку не розплатилася!

— За старі шпалери взяла?

— Ні, — зрозумівши, що її афера розкрилася, стала відмовлятися Ольга Данилівна, — я взяла за малину, з якої я могла зварити варення.

— Тобі шкода для моїх дітей малини?! — оторопів Василь. — Чудово!

Жінка стала виправдовуватися, але син більше не збирався її слухати. Наступного дня він купив відро малини й привіз його матері.

— Сподіваюся, тепер ми тобі точно нічого не винні! — рішуче проговорив чоловік.

— Тепер не винні, — нерозумно посміхнулася Ольга Данилівна, — тільки онуків усе одно до мене не привозьте.

— Ми й не збиралися, вже зрозуміли, як ти до них ставишся…

У відповідь жінка лише натягнуто посміхнулася й розвела руками, ніби показуючи, що вона з цим нічого не може вдіяти.

Ось так, знаєте, іноді навіть гостре питання грошей може відкрити очі на те, що відбувається у стосунках із найближчими людьми. Скупість Ольги Данилівни й байдужість до онуків оголили неприємну правду для її сина.

А як ви вважаєте, чи варто було Василеві так прямо йти напролом, викриваючи матір, чи краще було просто мовчки здати ту квартиру, аби лише зберегти мир?