— Тобто ви нас самі в гості покликали, а тепер сіли за стіл із рибою та ікрою, а нам підсунули оцю… паперову ковбасу і паштет за копійки? І все це тільки тому, що вам «дорого»? Усмішка миттю злетіла з обличчя Олександра. Він спохмурнів: — Вікторе, не роби з мухи слона! Сідай і їж, що дають. Не подобається — не треба було взагалі приїжджати. — Але ж ви нас самі запросили

Неділя для Ольги та Віктора обіцяла бути тихою і домашньою. Ольга, загорнувшись у м’який плед, дивилася свій улюблений серіал, а Віктор щось завзято майстрував на балконі. Аж раптом тишу розірвав телефонний дзвінок.

— Братику! — пролунав у слухавці життєрадісний голос Сашка. — Ви там чим займаєтеся? Ану приїжджайте до нас у гості, посидимо, погомонимо!

Віктор перезирнувся з Ольгою. Стосунки зі старшим братом у нього завжди були рівними, але якимись прохолодними.

Олександр був на сім років старший, звик вказувати, як жити, а його дружина Світлана на все село славилася своєю розважливістю та любов’ю до грошей. Тож візити до них завжди минали в легкій напрузі.

— Та навіть не знаю, Сашо… — невпевнено почав Віктор.

— Що тут думати? Збирайтеся! Чекаємо вас за годину! — Олександр безапеляційно кинув слухавку, навіть не давши братові шансу відмовитися.

— Поїдемо? — важко зітхнув Віктор.

— Ну, треба ж якось підтримувати родинні зв’язки, — знизала плечима Ольга, хоча особливого ентузіазму теж не відчувала. — Почекай трохи, я швиденько кексик до чаю спечу, такий простий, на кефірі. Не годиться ж із порожніми руками на поріг ступати.

За годину вони вже стояли на порозі просторої, недавно відремонтованої квартири Олександра та Світлани. Господарі жили явно небідно: всюди новенька техніка, дорогі меблі, на стіні — величезна плазма.

— Заходьте, заходьте! — Світлана, жіночка з підкреслено доглянутим виглядом і холоднуватими очима, розтягла губи в широкій усмішці. Але її погляд одразу ж зачепився за коробку в руках Ольги. — Ой, а що це в нас тут? Знову самі щось напекли? І навіщо було так трудитися, у нас і свого добра вистачає.

— Та це так, просто до чаю, — скромно відповіла Ольга.

— Ну, раз уже принесли, то ставте десь на стіл, — поблажливо кивнула господиня і повела гостей на кухню.

Стіл і справді ломився від наїдків. Але те, як він був накритий, змусило Ольгу на мить завмерти на місці.

Стіл був ніби розділений невидимим кордоном. З одного боку, ближче до господарів, красувалася справжня розкіш: тарілка з рум’яною, запашною курочкою-гриль, велике блюдо з тонко нарізаною червоною рибкою, кришталева вазочка з ікрою, салат із крабовими паличками, нарізка з дорогої сирокопченої ковбаси.

А просто навпроти, з іншого боку столу, сиротливо стояли дві тарілочки. На одній — тонко нарізана дешева «Лікарська» ковбаса, сіра й геть неапетитна. Поруч — скибочки блідо-жовтого сиру, схожого на найдешевший.

На другій тарілочці красувався паштет із бляшанки, для краси притрушений парою гілочок кропу, і гірка дешевих солоних крекерів.

Поруч скромно тулилася пляшка дешевого напівсухого, тоді як біля Олександра гордо стояла пляшка імпортного напою.

Віктор, який ішов слідом за дружиною, теж помітив цей дивний «кордон». Його брови від подиву полізли на лоба.

— Сашо, а це що за сервірування таке цікаве? — запитав він, намагаючись звести все на жарт. — Це ж для кого таке скромне частування?

Олександр, вальяжно розвалившись на своєму стільці, театрально розреготався:

— А це, братику, для вас, гостей наших дорогих! Сідай, не соромся.

Світлана, підходячи з чайником, додала солодкавим голосом:

— Так, ми подумали, що вам цього цілком вистачить. Ви ж, мабуть, не голодні приїхали? А то зараз ціни в магазинах кусаються — не продукти, а чисте золото! То ми вас так, скромненько, по-сімейному пригостимо. Зрештою, ви ж не наїдатися до нас приїхали, правда?

Ольгу ніби окропом ошпарило. Вона повільно опустилася на стілець, не в змозі відвести погляд від тих двох жалюгідних тарілок, які так кричуще контрастували з бенкетом на другій половині столу.

А Віктор так і залишився стояти. Він переводив погляд то на брата, то на його дружину.

— Чекай-но, — тихо промовив чоловік. — Тобто ви нас самі в гості покликали, а тепер сіли за стіл із рибою та ікрою, а нам підсунули оцю… паперову ковбасу і паштет за копійки? І все це тільки тому, що вам «дорого»?

Усмішка миттю злетіла з обличчя Олександра. Він спохмурнів:

— Вікторе, не роби з мухи слона! Сідай і їж, що дають. Не подобається — не треба було взагалі приїжджати.

— Але ж ви нас самі запросили! — не витримала Ольга, і голос її зрадливо затремтів. — Ми їхали, думали, посидимо по-родинному, чайку поп’ємо. А це… це що таке? Приниження? Вам шматка м’яса для нас шкода?

Світлана пирхнула, всідаючись поруч із чоловіком і накладаючи собі на тарілку апетитний шматок курки.

— Олю, ну яке приниження, про що ти? Вам запропонували чудову, здорову їжу. Ковбаска он дієтична, сирочок, паштетик. Це проста, хороша їжа. А те, що нам більше до смаку делікатеси — так ми, вибачте, можемо собі це дозволити! Ми працюємо не розгинаючи спини. А годувати вас ікрою ми не наймалися. Зараз такі часи: кожен сам за себе.

У повітрі повисла важка, гробова тиша. Віктор зблід як стіна.

Він подивився на брата, але той уперто уникав його погляду, зосереджено намащуючи ікру на багет.

— Зрозуміло, — тихо, але так чітко, що аж задзвеніло, промовив Віктор. — Тепер усе стало на свої місця. «Кожен сам за себе». Ви нас покликали зовсім не в гості.

Ви нас покликали тільки для того, щоб самоствердитися і показати: ось ваше місце — біля дешевої ковбаси, а наше — ось тут, у розкоші. І ви навіть не намагаєтеся цього приховати.

— Та чого ти розкричався?! — раптом вибухнув Олександр, гупнувши кулаком по столу. — Їжа як їжа! Хочеш — їж, не хочеш — скатертю дорога! З жиру казитеся! Вам би тільки привід знайти, щоб губи надути!

— Привід? — Віктор гірко розсміявся і взяв зі столу коробку зі своїм гостинцем. — Ось тобі привід. Ми привезли вам це до чаю. Думали, разом посидимо, поговоримо. А ви навіть не запропонували. Ви одразу відгородилися від нас своїм «золотим» столом.

Він глянув на Ольгу. Вона вже стояла біля дверей, а в очах стояли сльози від пекучого сорому за цих людей.

— Ми йдемо, — просто сказала вона.

— Та давно пора! Бач, які цабе! — кинула їм услід Світлана. — І той пиріг свій заберіть, нам ваша випічка ні до чого. Певно ж, на самому маргарині замішана.

Віктор на мить зупинився на порозі. Обличчя його було суворим і крижаним.

— Знаєш, Сашо, я завжди думав, що сім’я — це коли діляться останнім шматком хліба. А виявляється, я дуже помилявся. Сім’я — це коли те останнє в тебе з рота виривають, а собі ікру накладають. Хай вам щастить у вашому ситому, затишному світі. Більше ми вас не потурбуємо.

Вон різко зачинив за собою двері, не чекаючи відповіді.

Подружжя мовчки спустилося ліфтом і сіло в машину.

Ольга міцно стискала в руках коробку з кексом і дивилася у вікно на освітлені вікна багатоповерхівки.

— Я просто в шоці, якщо чесно, — нарешті видихнула вона. — Це ж відверте хамство і зневага. Вони навіть не спробували хоч якось це замаскувати. А ще виставили все так, ніби ми самі до них напросилися і харчами перебираємо… Дурдом якийсь…

— Здивую тебе, але вони-то якраз і не вважають свою поведінку хамством, — похмуро відповів Віктор, заводячи двигун.

— Для них це абсолютна норма. Вони щиро вірять, що мають право на найкраще, а ми — на недоїдки з їхнього панського столу. Тільки тому, що в них дорога квартира і машина, а в нас — звичайне, скромне життя. Отака в людей система цінностей. І ми в неї, слава Богу, не вписуємося.

— А знаєш, що найприкріше? — тихо спитала Ольга. — Що ми повелися на це, змарнували свій вихідний, я пекла цей нещасний кекс… І заради чого?

— Заради дуже важливого життєвого уроку, Олю. І заради того, щоб остаточно зрозуміти: хто нам справді рідний, а хто — просто випадкові люди, пов’язані спільною кров’ю. Більше ми на них і хвилини свого часу не витратимо, — впевнено промовив чоловік.

Минуло пів року.

Брати більше не спілкувалися. А ближче до Нового року Олександр раптом набрав номер Віктора.
Але Віктор йому не відповів. Бо ще тоді, того ж таки недільного вечора, він назавжди заніс номер брата до чорного списку.

Ось таку прикру, але повчальну історію надіслав нам наш читач. У народі недарма кажуть: «Не потрібен скарб, коли в сім’ї лад», але іноді саме гроші стають тим лакмусовим папірцем, який показує справжнє нутро людини.

А як би ви вчинили на місці Віктора та Ольги: проковтнули б образу заради родинних зв’язків чи теж назавжди розірвали б спілкування з такими родичами?