Того дня теж був Великдень. Тома напекла пасок, приготувала ніжну сирну паску з домашнього сиру, склала все у великий кошик і покликала Мишка до церкви. — Томо! Я тобі сто разів казав: Бога немає. Це казки для таких простачок, як ти! — відрізав тоді чоловік. — Уся ця метушня, фарбування яєць, запах цибулиння — це просто бізнес. Не піду я нічого святити. Набридло

Тамара мерзлякувато знизала плечима. Дарма вона вдягла легкий плащ, її збило з пантелику вранішнє сонце. Воно ж і розбудило папугу Кешу, який тепер невдоволено цвірінькав, вимагаючи негайно зняти з клітки темну накидку.

Йому жваво підспівували горобці за вікном, змушуючи птаха нервувати ще більше.

— Ну чого ж тобі, друже, не спиться? Ох, Боже ж ти мій! Лише шоста, а я вже на ногах, — бідкалася Тома, солодко потягуючись на ліжку. — Добре, добре, не обурюйся!

Жінка накинула халат, зав’язала пасок на худенькій талії і зняла з клітки покривало. Папуга радісно закричав, вимагаючи волі.

— Ні, політаєш після обіду. Хочу трохи прогулятися, — похитала головою Тамара.

Вона простягнула руку до клітки, але Кеша сахнувся від неї вбік.

— Так і не звик, еге ж? Прямо як мій колишній чоловік… — гірко всміхнулася Тома. — Тільки того в клітці було не втримати — накивав п’ятами.

Михайло пішов від неї рівно рік тому, заявивши, що «їхні стосунки себе вичерпали». Швиденько зібрав речі, не забувши прихопити торшер, улюблений чайник, дриль і власне фото в матросці.

Так і йшов двором — із торшером, дріт від якого кумедно теліпався по камінцях, а Тома з сумом і подивом дивилася йому вслід…

Того дня теж був Великдень. Тома напекла пасок, приготувала ніжну сирну паску з домашнього сиру, склала все у великий кошик і покликала Мишка до церкви.

— Томо! Я тобі сто разів казав: Бога немає. Це казки для таких простачок, як ти! — відрізав тоді чоловік. — Уся ця метушня, фарбування яєць, запах цибулиння — це просто бізнес. Не піду я нічого святити. Набридло.

— Але ж раніше ми ходили, і тобі навіть подобалося! — спохмурніла Тамара.

— Ой, це я заради тебе терпів! Йди сама. Я чекаю на важливий дзвінок.

«Вона» зателефонувала, коли Тамара вже виходила з квартири. Тома могла б підняти слухавку в коридорі, але не стала. Не хотіла псувати собі свято, розбивати ту світлу, ще дитячу радість.

Її батьки були затятими атеїстами, науковцями, які вірили лише в суху логіку. А от любов до запаху ладану, мерехтіння свічок та ікон прищепила Томі бабуся Олена.

Жінка сучасна, яка зналася на моді, вона все ж щиро вірила в Бога і навіть таємно похрестила онуку.

— Навіщо ти забиваєш дитині голову цією нісенітницею? — сварилася тоді Томина мама. — Люди в космос літають, нема там ніяких янголів!

— Кожній людині, Юлю, треба знати, що є сила, вища за нас, — спокійно відповідала бабуся. — Коли ніхто з людей не може допомогти, має бути той, хто вбереже і захистить. Людям потрібна віра у світле.

Тома цю розмову запам’ятала. У церкві їй завжди подобалося: прохолода, спокій і ніякої метушні. Бабуся навчила її пекти паски, дозволяла самій нести кошик до храму.

Усе це було сповнене тепла. Натомість її маму церковні дзвони лише дратували.

Тамара виросла, вийшла заміж. Дітей у них із Мишком не було. Лікарі казали, що це можна виправити, потрібен лише час, але мама завжди шукала винних.

— Це все бабця винна! — безапеляційно заявляла вона. — Потягла тебе хрестити, ти там і застудилася!

Тома лише відверталася. А Мишко… Мишко пішов саме на Великдень. Тамара тоді сиділа на ліжку, обхопивши коліна руками.

— Може, хоч погуляємо наостанок? Великдень усе-таки… — тихо спитала вона.

— Ніколи мені, Томо. Давай вирішимо все інтелігентно, як дорослі люди, — відмахнувся він.

Вирішили. Він переказав їй трохи грошей, забрав частину речей і тихо зник з її життя.

Рік тому великодня неділя була сонячною і дзвінкою. А сьогодні небо затягло хмарами, накрапав дощ. Та сидіти вдома самітницею лише через те, що рік тому її покинув чоловік, Тома не збиралася. Накинула плащ, пов’язала хустину й вийшла з двору.

На вулиці пахло мокрим торішнім листям.

Жінка неквапом дійшла до храму, зупинилася біля воріт і перехрестилася. Робила це так, як учила бабуся — не поспішаючи, вкладаючи душу.

Усередині панував напівморок, тихо потріскували воскові свічки. Томі було не надто радісно, прийшла вона сюди радше за звичкою.

Суворі лики на іконах ніби хмурилися.

«Постою трохи й піду. Якось не святкується», — розсердилася сама на себе жінка.

Раптом хтось випадково зачепив її за плече.

— Пробачте! — пробасив високий чоловік у темному костюмі. — Зі святом вас…

— І вас. Паски сьогодні вже не святять, — Тамара кивнула на пакунок у його руках. — Але бабуся казала, що на свято все одно можна принести.

— Та я в цьому не розуміюся, — ніяково зізнався чоловік. — Батьки були далекі від церкви. Мене Ігорем звати.

— Тамара. Мої теж… А от бабуся вірила. І мене навчила.

— Моєї бабусі не стало місяць тому, — зітхнув Ігор. — Вона жила тут неподалік, дуже любила паски. От я і купив, сам не знаю навіщо. І зайшов сюди.

Тамара з лагідною усмішкою почала розповідати йому про ікони, про нещодавню реставрацію храму. Літні жіночки поруч раз у раз невдоволено шикали на густий бас Ігоря.

— Може, вийдемо і вип’ємо кави? — запропонував він, ніяковіючи під поглядами парафіянок. — Бо ці поважні пані нас зараз самі звідси виштовхають.

— За церквою є гарний садок. Можемо просто прогулятися, — погодилася Тома.

Коли вони виходили, Ігор галантно подав їй руку. У садку потроху зацвітала вишня, з-під землі пробивалися першоцвіти. Тамара раптом розговорилася: розповіла про свою бабусю, яка любила тут відпочивати на лавочці.

— А хочете паску? — несподівано запропонував Ігор. — Я зараз ще й чаю принесу!

Поки вона розгублено тримала пакунок, він швиденько збігав по малиновий чай у паперових стаканчиках. Дощ ущух, небо розвиднілося, випустивши яскраве, по-справжньому весняне сонце.

Вони відламували солодку паску просто руками, на плащ сипалася глазур, але Томі було байдуже.

З Ігорем було напрочуд легко. Він розказував про своє дитинство в селі, про величезного кудлатого пса Трезора, який так і норовив облизати його з ніг до голови.

Михайло ніколи так із нею не сидів — їхні походи в кафе завжди супроводжувалися його бурчанням та підрахунком витрачених грошей.

А зараз Тамарі здавалося, ніби невидима тепла рука бабусі лагідно обійняла її за плечі. Стало напрочуд спокійно.

Згодом з’ясувалося, що їхні бабусі — Ніна та Олена — замолоду добре товаришували. І маленькими Тома з Ігорем уже бачилися в черзі по свіжий хліб, тільки, звісно ж, забули про це.

— Ну як тут не вірити в дива! — з гордістю казав потім Ігор друзям, розповідаючи, як випадково забрів до церкви, зустрів Томочку і закохався до нестями.

Більше на Великдень Тамара ніколи не сумувала. У них з Ігорем підростають двоє синів-бешкетників і бігає по двору великий собака Трезор. Яка вже тут туга!

Папуга Кеша досі не може збагнути, звідки господиня притягла цього басовитого чоловіка і чому в домі тепер стільки галасу.

Але Кеша — птах інтелігентний, тому намагається не скаржитися. Зрештою, живе при родині, на повному забезпеченні. Солідно!

Від редакції: Цю теплу життєву історію надіслала наша читачка Тамара, і ми просто не змогли залишити її в шухляді. Часом доля забирає в нас щось звичне лише для того, щоб звільнити місце для справжнього, вимріяного щастя.

Цікаво, а чи часто ми помічаємо ті невидимі ниточки, які зрештою зводять нас із потрібними людьми у правильний час?

Зі світлим святом вас, любі читачі!