— Треба й відпочивати. Ми стіл накриємо, посидимо й поговоримо хоч. Не все ж працювати… Сашко вирішив покликати на свої посиденьки й сусідів. Пішов і до Наталчиної бабусі — все-таки вона давня їхня сусідка була. Коли він увійшов до них на подвір’я, то остовпів

Наталці було десять років, коли батьки розлучилися. Для неї це був справжній удар: дізнатися, що в батька в місті, куди він їздив на роботу з їхнього селища, була друга сім’я…

— Не було б там теж другої доньки, Михайло б не розлучився, — казала бабуся Надя, Михайлова мати, Наталчина бабуся. — Вже третій рік малій. Ну як він її покине?

Наталя, чуючи такі слова, йшла до своєї кімнати і думала зі сльозами на очах: малу батько не покине, а її, десятирічну Наталку, значить, уже можна кидати.

Мати спершу теж важко переживала зраду чоловіка та його брехню. Але, хоч як дивно, вже за рік вийшла знову заміж за давнього знайомого вдівця.

Наталці від цієї зміни стало ще гірше на душі. Вона розуміла, що так треба, так буває, але почувалася самотньою, покинутою вже обома батьками.

Мати поринула в нову любов, а Наталя частіше жила в бабусі. Там її на вулиці зазвичай очікував однокласник Сашко — її друг і незмінний супутник до школи.

Наталка знала, що Сашкові вона подобається, але стійка неприязнь до любові, шлюбу, острах, що тепло й прив’язаність може раптом обернутися зрадою, засіла в її голові.

Тому хоч як старався Сашко показувати їй, що вона йому симпатична, Наталка відмахувалася від нього й мовчала.

А тим часом до бабусі Наді іноді привозили й ту другу сестричку, заради якої тато пішов із першої сім’ї. Алла, так звали дівчинку, була чарівним малям і вся була в батька, як і Наталка.

— Оце доньок наклепав, по одній мірці, — по-доброму бурчала бабуся Надя, наливаючи малій парного козячого молока.

Наталя спочатку відверталася від Алли, зітхала. Але потім стала гратися з нею, щоб допомогти бабусі. І, тим не менш, дівчатка не відчували теплих стосунків одна до одної: давалася взнаки різниця у віці — вісім років. До того ж Аллу привозили все рідше, а потім батько й зовсім поїхав в інше місто зі своєю родиною.

Наталя закінчила дев’ять класів і вступила до міського училища, щоб не заважати матері. Так і не звикла дівчинка до вітчима.

Сашко закінчував старші класи й журився, що Наталка все рідше приїжджає в селище, все менше зустрічаються вони біля бабусиної хати, хоч Сашко й жив по сусідству.

А коли він пішов служити в армію, то й зовсім не сподівався, що Наталка дочекається його. Однак, він перед службою таки просив її:

— Ти б не квапилася заміж виходити в місті, Наталочко… Відомо, чим поспішні шлюби закінчуються. Зачекала б ти мене…

— Чого це мені тебе чекати, Сашко? — засміялася Наталка. — Ми ж із тобою лише друзі. І потім, звідки я знаю: що буде зі мною завтра?

Вона посміхалася, а Сашко вкотре з болем сприймав її насмішку.

Так і минув рік у війську.

Хоч скільки він писав Наталі, вона відповіла тільки вітальною листівкою на його день народження. І на тому спасибі… Тільки Сашкова мама написала йому невдовзі, що Наталя вийшла заміж у місті й щаслива.

Сашко передчував, що так і станеться. Тому тримав себе в руках, хоч і гірко йому було від того, що дівчина, яку він кохав, не розділила його почуття…

— Нічого, хлопче, — заспокоювала Наталчина бабуся Сашка, коли він повернувся з армії. — І твоя доля знайдеться. Ще закохаєшся і будеш як на крилах літати. Такий симпатичний чоловік став!

Сашко кивнув. Він вирішив теж поїхати до міста. Так він хотів довести Наталі, що теж може і роботу хорошу знайти, і заробляти гарно, щоб сім’ю створити. І все в нього буде добре!

Так налаштовували його і батьки, і рідна бабуся з дідом. І Сашко, закінчивши технікум, став працювати у будівельній фірмі.

Справи його просувалися добре. Він винайняв квартиру і збирав гроші, щоб збудувати на околиці міста свій дім.

— Ми тебе повністю підтримуємо, синку, — раділи батьки. — Є в нас заощадження, до твого весілля збирали. Але якщо надумаєш будуватися, то одразу гроші віддамо. Чого їм лежати? Треба вити своє гніздечко, правильно все робиш.

Так Сашко став потихеньку будуватися. У вільний час, вихідними днями й друзі допомагали, і наймав іноді майстра, і батько з матір’ю приїжджали допомагати.

У селище Сашко тому приїжджав тепер не часто. Але одного разу приїхав на свій день народження, так зажадали мати й батько.

— Треба й відпочивати. Ми стіл накриємо, посидимо й поговоримо хоч. Не все ж працювати…

Сашко вирішив покликати на свої посиденьки й сусідів. Пішов і до Наталчиної бабусі — все-таки вона давня їхня сусідка була. Коли він увійшов до них на подвір’я, то остовпів.

На ґанку сиділа й перебирала чорниці Наталка. Тільки не теперішня, а зовсім юна, молода, ніжна й гарна…

— Наталко… — промовив Сашко і одразу зрозумів, що помилився. Він уже вибачався, коли дівчина розсміялася.

— Алла… Алла я! Так, ми так схожі, що можна й сплутати. От тільки Наталя стала повнішою після того, як з’явилася дитинка. А так — ми немов близнючки.

— Треба розуміти — доньки одного батька, — сказала бабуся Надя, що вийшла на ґанок. Вона обійняла Сашка: — Ох, давненько ти не приїжджав і не заходив до мене. Скільки ж тобі стукнуло?

— Двадцять шість, — відповів Сашко, все ще дивлячись на Аллу. — А тобі скільки?

— Вісімнадцять, — усміхнулася дівчина. — Нещодавно було…

— Приходьте обидві. Ми в садку посидимо, в альтанці. Обов’язково приходьте, буде багато смачного! — наполягав Сашко, звертаючись до Алли.

— А що ж тобі подарувати? — запитала дівчина. — У мене й подарунка немає. Так несподівано…

— Нічого не треба. Просто приходьте, по-сусідськи, по-своєму. А потім і я до вас зазирну на чай наступного дня. Давно не сидів я у вас на кухні… Скучив. Покличете на чай із варенням? — заздалегідь напрошувався Сашко.

Алла дзвінко засміялася, закинула за спину тугу русяву косу й згідно кивнула. Сашко пішов.

— Ох, тримайся, дівко… — сказала бабуся. — Хлопець із тебе очей не зводив. Одразу ти йому приглянулася. Я так і думала…

— Чому? — здивувалася Алла.

— Час його настав женитися. А от тобі зарано, якщо чесно. Хіба що… — розмірковувала бабуся і замислилася.

— Хіба що? — хотіла уточнити Алла, але бабуся пішла до хати, щоб переодягтися в ошатну сукню, яку так рідко вдавалося одягнути з особливої нагоди.

Компанія сиділа в садку. Сашко не зводив очей з Алли, і їй це подобалося.

Невдовзі вони пішли гуляти до річки, і всі, хто залишився, багатозначно перезирнулися. Батьки Сашка й бабуся Алли посміхалися якось тепліше, ніж раніше, немов їх тепер об’єднувала одна таємна й радісна надія.

Алла повернулася додому пізно.

Вже було темно, і почав накрапати дощ, барабанячи краплями по сухій дорозі та листі дерев.

— І де ж ти так довго була, Аллочко? Я ж не сплю, тебе чекаю. Вперше пішла з хлопцем і так довго. Навіть непристойно… — почала повчати онучку бабуся Надя.

— Ах, бабусю. Ну, що ти переживаєш? Це ж Сашко. Він такий…

— Та знаю я, що він гарний хлопець, інакше б усіх собак підняла на твої пошуки. Вірю йому, як собі. Але ти дівчина, і маєш бути скромнішою, розумієш? — не заспокоювалася бабуся.

— Ні, нічого не розумію… — Алла вальсувала кімнатою. — Немов сто років його знаю, ніби вже давним-давно з ним. Він розуміє мене з пів слова, і я його. Так чудово, бабусю.

У селищі тільки й говорили про нову закохану парочку.

Сашко тепер приїжджав сюди майже щодня, вечори проводив з Аллою, ночував у батьків і рано-вранці поспішав до міста на першому автобусі.

Батькам було зрозуміло, що хлопець налаштований серйозно. А він і не приховував своїх намірів ні перед ріднею, ні перед Аллою.

Дівчину такий поворот подій буквально звів із розуму. Вона закохалася справжнім першим коханням. Натиск Сашка приборкав її характер, зробив жіночною, м’якою та ніжною.

Терміни весілля були призначені. Наречена шила білосніжне вбрання. І одного разу на порозі з’явилася Наталка.

— Привіт, сестричко, — усміхнулася вона. — Чую, ти до весілля готуєшся?

— Так, як бачиш, — засяяла Алла. — А ви як там? Як синок?

— А я ось, другу дитину чекаю. Так що на весіллі в тебе бути навряд чи зможу. Мене нудить, — Наталка й справді була блідою, змарнілою. — Зайшла ось привітати тебе.

— Дякую, але поки зарано, — знизала плечима Алла.

— Привітати, але й попередити… — продовжила Наталя, якось криво посміхнувшись. — Розумієш, колись Сашко любив мене. І думаю, що ти для нього — ніби мій образ. Ні, не подумай, що я заздрю. Я ніколи не думала виходити за нього і не давала йому надії. Однак, чи не вийде так, що ти для нього — всього лише моя заступниця? Наче латка.

— Ти навіщо мені це говориш, сестричко? — губи Алли затремтіли.

— Ні, я бажаю вам щастя, але не вийшло б потім чогось поганого. Ти повинна це знати, — відповіла Наталя. — Ну, то приймай це до відома, або не приймай, як хочеш. А я мусила тебе попередити.

— А мене попереджати не треба, — Алла встала, і обличчя її вмить стало спокійним. — Мені Сашко одразу ж, у перший вечір про тебе все розповів. Так що я знаю, що між вами нічого зовсім не було, і тому й згадувати минуле навіть немає чого. А в нас із ним — кохання. І я дякую Богові, що він послав мені такого чоловіка…

— Якого? — усміхнулася Наталка. — Ти поживи з ним спершу, а потім і вихвалюй. А, втім, мені все одно. І чого нам із тобою сваритися? На порожньому місці? У мене своя сім’я, і в тебе своя буде. Щастя вам…

Наталя скоро поїхала. А Алла сиділа перед дзеркалом і розглядала себе. Бабуся, що зайшла, здивувалася:

— Що з тобою, люба моя? Ти що, хвилюєшся перед весіллям? Не треба. Все буде добре.

— Я знаю. От тільки Наталка… Невже він обрав мене через неї? Невже тільки… — вона встала й обійняла бабусю, уткнувшись їй у плече і витираючи сльози.

— Дурненька ти. Звісно, спочатку його вразила схожість, тому що він давно не бачив тебе. З дитинства. Адже чоловіки закохуються в один тип жінки. І найчастіше вони схожі на його матір. Це закон природи. А дівчата вибирають чоловіка, який нагадує риси її батька, — терпляче пояснювала бабуся, гладячи онучку.

Вони сіли на диван, і бабуся дістала альбом із фотографіями. Вони гортали сторінки й розглядали знімки.

— Ось, глянь. Це твій батько, Мишко мій. Нікого він тобі не нагадує? Ось він до армії ще. Молодий, як зараз ти, — бабуся ткнула пальцем на фото.

— Точно… — видихнула Алла. — Схожий! На Сашка мого схожий! І така сама усмішка, і навіть чубчик на той самий бік зачесаний. І ямочки на щоках теж є!

Дівчина засміялася.

— А ти поглянь на фото Сашкової матері. Нехай він тобі її покаже! Вона теж нагадує тебе в юності. Отакі справи! — засміялася бабуся.

— Ясно! Всі ми родом з одного села. А в селі майже всі — рідня, — підсумувала Алла, вже сміючись.

— Так і є. Раніше й прізвища в усього села майже одні й ті самі були. Жили родами. Так що любить тебе твій Сашко, не сумнівайся. Одна справа — типаж, а інша — ви вже досить пізнали одне одного, щоб зрозуміти, що вам хочеться бути разом, що любите… — підтвердила бабуся.

Весілля пройшло дуже щиро й радісно. Сашко повіз дружину до міста, де вони стали жити, працювати і вже разом добудовували свій дім.

За кілька років сім’я в’їхала до нового будинку.

Алла вже чекала на первістка. З роками вона ще більше полюбила свого чоловіка, всупереч поширеній думці, що через роки любов стихає і поступається місцем звичці бути поруч.

І Сашко, відчуваючи ніжність і турботу Алли, завжди говорив батькам:

— Правильну дружину я вибрав. І дбайлива, і скромна, і гарна…

— А головне — молода! — усміхався його батько й плескав сина по плечу. — Бережіть одне одного, синку. Бережіть кохання…