— Це не мої батьки-и-и! — завив Максим, втупляючись у машинку. Марина заціпеніла: сказане сином не вкладалося в голові. Олег був більш говіркий: — Що?! Ти що це дурницю верзеш?! — Зачекайте, панове, — ввічливо сказав охоронець. — Ви — батьки цієї дитини? — Ну так, це наш син Максим

— Батьки Максима, якому пʼять років, будь ласка, підійдіть до центральної стійки інформації, — гучно полетів під склепіннями чийсь голос.

Марина озирнулася й ахнула. Макса немає!

— Олеже! — вона смикнула чоловіка за рукав. — Дитина втекла!

— Та не може того бути, хвилину тому був тут!

— Батьки Максима, підійдіть до центральної стійки!..

— Біжімо!

Кинувши недоїджений обід на столі у фудкорті, Марина та Олег кинулися на перший поверх величезного торговельного центру — добре, що бігти не дуже далеко.

«Ось варто було відволіктися ненадовго!» — сварила себе Марина.

До ТЦ поїхали цілеспрямовано по покупки: діти попідростали зі своїх одежин, потрібно було закупити продукти, ну й заодно Макс хотів на дитячий майданчик поруч із фудкортом…

Там він і грався, а потім, мабуть, зник. Добре, що дванадцятирічний Ілля залишився вдома. Старший син вступав у похмурий підлітковий вік, усе частіше закривався у кімнаті, вимагав пофарбувати стіни в чорний колір і не дуже голосно тупати в коридорі, бо «бісять звуки».

Олег і Марина зі страхом думали, що це ще квіточки.

Захекавшись, підлетіли до стійки інформації — і, ура, під наглядом охоронця та милої дівчини-менеджера там за стійкою сидів Максим!

Сидів, порався з якоюсь іграшкою: мабуть, на інформаційній стійці підготувалися втішати загублених дітлахів. На сполоханих батьків захоплений машинкою хлопчик не відреагував ніяк.

— Максе! Фу, слава Богу! Ти навіщо втік? — здалеку почала Марина.

І тут сталося непередбачене: Максим підняв голову, витріщився на маму так, ніби вперше її бачить, і заревів! Охоронець напружився, дівчина-менеджер насупилася.

— Максе, в чому річ? — суворо запитав сина Олег. — Ми не будемо сильно сваритися, давай, ходімо.

— Це не мої батьки-и-и! — завив Максим, втупляючись у машинку.

Марина заціпеніла: сказане сином не вкладалося в голові. Олег був більш говіркий:

— Що?! Ти що це дурницю верзеш?!

— Зачекайте, панове, — ввічливо сказав охоронець. — Ви — батьки цієї дитини?

— Ну так, це наш син Максим, — видавила з себе Марина. — Максим Дятленко, п’ять із половиною років… Максе, що за жарти? — вона потягнулася до дитини. Той відсахнувся.

— Тітко, я тебе не знаю!

Марина наче опинилася в лихій реальності. Ось перед нею сидить її син — і стверджує, що її не знає.

— Що відбувається взагалі? — Олег був збентежений не менше за дружину. — Максе, годі дурити!

— Пред’явіть паспорти, будь ласка, — усе так само ввічливо, але при цьому досить напружено сказав охоронець.

Макс ревів — і тут Марина зметикувала, що син лише вдає! Вона вже кілька разів ловила його на такому. Ось і зараз Максим скоса поглядав на маму.

Марина зусиллям волі подавила гнів, що закипав. Якщо вдома такі фокуси можна було легко розрулити, то тут… Вона смикнула Олега за рукав.

— Діставай паспорт. Там усе чорним по білому.

Ось коли Марина подякувала Всесвіту, що Макс зʼявився на світ вже коли всі документи були в застосунку Дія. І показала екран телефону охоронцю.

Втім, навіть офіційні документи охоронця не задовольнили. Світлин там не було ж бо!

«Зате вони є в телефоні!» — збагнула Марина, нарешті.

Мовчки, нічого не кажучи, Марина відкрила теку «Діти».

Сунула під ніс охоронцю. Макс та Ілля на морі, Максим дуркує, Макс упустив на себе їжу… Здавалося б, достатньо! Однак охоронець похитав головою.

— Вибачте, зараз нейромережею все що завгодно можна намалювати. За нашими правилами, я маю викликати поліцію. Та ви не турбуйтеся, — заквапився він, побачивши вираз обличчя Олега. — Вони тут неподалік, швидко приїжджають. Зараз розберемося.

— Максе, краще перестань валяти дурня і скажи, що ми твої мама й тато, — спокійно сказала Марина сину. Той відвернувся. — Ну що ж ти робитимеш!

Чекати правоохоронців, справді, довелося недовго: після дзвінка охоронця буквально за п’ять хвилин з’явилися двоє у формі — чоловік і жінка.

Вислухали суть претензій, покивали, подивилися паспорти, фото…

— Хто може підтвердити, що Максим — ваш син?

— Маса народу, — похмуро сказав Олег, який не розумів, що на синочка найшло. — Купа нашої рідні, мої та Маринині колеги — ми часто беремо дітей із собою на різні зустрічі… Ну, садок, у старшого — школа…

«Ілля, — раптом подумала Марина, — треба йому зателефонувати. Макс на нього молиться».

Син відповів одразу, незадоволеним голосом:

— Так, мамо? Що?

— Макс чкурнув від нас у торговельному центрі, а тепер стверджує, що ми не його батьки. Вже й поліція приїхала. Можеш із ним поговорити?

— Поліція? Овва… Я не думав…

— Чого ти не думав? — одразу вчепилася за обривок фрази досвідчена Марина.

— Потім розповім, — промимрив Ілля. — Дай мені його.

Марина мовчки сунула телефон через стійку, дівчина передала Максу. Дитина послухала, і раптом обличчя її стало таким, що Марина зрозуміла: зараз справді зареве.

— Це мої мама й тато, — пробурмотів Макс. — Я пожартува-а-а-в… — І, звісно, відразу у сльози.

Ще деякий час пішов на підтвердження інформації, розмову поліцейських телефоном з Іллею та виписування штрафу за хибний виклик.

Бог із нею, звісно, з цією тисячею гривень, розібратися б… Підхопивши Макса під пахву, Олег широким кроком рушив на вихід. Які вже тут покупки!

Додому їхати було десять хвилин. У машині батьки похмуро мовчали, відклавши розбірки до квартири, проте, варто було переступити поріг, Олег гавкнув:

— Максе! Поясни, що це було?! Звідки ти взагалі взяв цю видумку?!

— А-а-а!!!

— Тату, не кричи на нього! — вилетів зі своєї кімнати Ілля. — Він не винен! Це я його навчив!

— Що-о?!

— Я так і думала, — зітхнула Марина. Адреналін схлинув, і її затрусило. Вона мовчки пройшла на кухню, поставила чайник. З коридору доносилося:

— Ілле, навіщо?! Як тобі це в голову прийшло?

— Ну, я побачив такий пранк в одній соцмережі… Типу дитина каже, що ви не її мама й тато…

— І що?

— Ну, просто смішно…

— А от нам смішно не було, — сухо промовила Марина, зупиняючись у дверях кухні. — І працівникам центру. І поліції. До речі, тисячу гривень штрафу виймемо з твоїх кишенькових грошей, якщо вже ти автор ідеї.

— Я просто думав пожартувати!

— Здається, нас чекають довгі розмови. І відлучення від інтернету, — буркнув Олег.

— Тату!

— Якщо по-іншому незрозуміло, значить, буде так. Ти сам-то усвідомлюєш, що це перейшло межу?

— Усвідомлюю, — пробурмотів Ілля цього разу, схоже, щиро.

Максим, зрадівши, що його ніхто більше не сварить, почовгав у кімнату гратися. Старший син стояв похнюплений, і Марині, звісно, було його шкода, але…

Вона сподівалася, що цей вік мине, і Ілля почне усвідомлювати, що в жартів є межа. І вже точно більше не стане втягувати в таке Максима. У всякому разі, Марина збиралася докласти всіх зусиль, щоб донести до дітей, що таке добре і що таке погано. Залишалося діяти — і вірити, що вийде.

📝 Підсумок
Життя сучасної сім’ї, де переплелися виховання найменших та підліткові витівки зі світу інтернету, часом підкидає такі несподівані випробування.

Пам’ятаймо: «Що посієш, те й пожнеш», а невинні на перший погляд жарти можуть мати серйозні наслідки для всіх.

Як ви вважаєте, чи варто обмежити дітям доступ до соцмереж, де поширюються такі небезпечні «пранки»?