— Це що таке?! Чому він у тебе сам сидить і уроки робить? Ти що за мати така, я питаю? Де твій материнський інстинкт? — одразу в наступ перейшла. Улюблена тема. Я завжди виховую свою дитину не так, як виховували мене, отже, на її думку, точно роблю щось неправильно

— У мене з Сашком, моїм сином, ще з першого класу договір: уроки він робить сам, як розуміє, а я тільки дивлюся одним оком ввечері, коли все вже стихне.

Якщо десь застрягне, то, само собою, підкажу, направлю, але ось так, щоб стояти над душею й кожен рух контролювати, — це точно не моє. Та й не потрібно це нікому.

Зрештою, я сама вже давно відучилася, а ця шкільна програма, навіть за новими стандартами, Сашкові цілком під силу. Немає сенсу його з малечку привчати до того, що уроки за нього мама буде робити.

Для чого? Щоб він виріс безпорадним? Дякую, але ні.

Досвід перших трьох класів показав — моя стратегія працює як годинник: сам сідає, копирсається, потім я пробігаюся по його зошитах, зауваження роблю, помилки підкреслюю, він переробляє.

І всі задоволені. Він почувається самостійним, я — мудрою наставницею, а не цербером із указкою.

Бувало, звісно, кілька разів, що він узагалі ніяк не міг зрозуміти, що від нього вимагається, і тоді він, бідолашний, одразу до мене біг, очі круглі. Мабуть, просто втомлювався.

У мене на роботі таке теж буває: завдання простіше нікуди, а в голові вакуум, хоч убийся, нічого не тямиш. Перезавантаження потрібне.

Тож з уроками в нас усе давно налагоджено.

На канікулах я, щоправда, перевіряю не щодня, а так, раз на два дні. Наша Галина Іванівна зі школи, видно, вирішила, що дітям відпочивати взагалі не треба, гору завдань навалила, наче жодних канікул узагалі не існує в природі.

Ну і що це за відпочинок такий?

Раз задали — треба робити. Сашко пихкає, вголос обурюється, але щодня потроху щось пише, розв’язує й читає, а я періодично дивлюся, що він нарозв’язував. Заодно й рівень його знань контролюю.

Усе було відносно спокійно, доки раптово не приїхала моя мама, Людмила Петрівна.

Вона десь у своєї подруги в області гостювала й раптом вирішила нас спонтанно провідати. Привід — скучила, а я знаю, що просто перевіряє мене й Сашка. Адже мама завжди мусить усе контролювати.

Вечір, чоловік як на зло на роботі, у нічну зміну.

Я сиджу в кріслі з в’язанням, дивлюся якусь нісенітницю по телевізору, а Сашко сидить у своїй кімнаті, як провинений школяр, виправляє вчорашнє нехлюйство, тобто робить подвійну порцію уроків. Сам винен — нічого було на уроки забивати.

Я вирішила чай попити. Пішла на кухню, накриваю стіл, вафлі бельгійські пекла зранку – дістала, цукерки розклала, а мама попрямувала до онука «помилуватися».

Хвилини не минуло, як вона прилітає до мене на кухню вся зла, аж іскри з очей летять, наче я їй щось жахливе зробила.

— Це що таке?! Чому він у тебе сам сидить і уроки робить? Ти що за мати така, я питаю? Де твій материнський інстинкт? — одразу в наступ перейшла.

Улюблена тема. Я завжди виховую свою дитину не так, як виховували мене, отже, на її думку, точно роблю щось неправильно. Мама зі мною, бідолашною, над цими нещасними уроками до самого одинадцятого класу сиділа. Ледь не кожне слово мені диктувала.

Не те щоб мені справді настільки потрібна була її допомога, скільки їй самій просто необхідно було все навколо себе контролювати, сидіти поруч, бурчати, бубніти щось під руку й вважати це ледь не своїм святим обов’язком.

Можливо, саме тому я із Сашком так себе не поводжу. Мене мамина поведінка в дитинстві страшенно бісила, зосередитися абсолютно неможливо було. Я починала нервувати, мама теж злилася.

У результаті ми сварилися майже щодня через ці дурнуваті уроки, як кішка з собакою. І навіщо це було треба?

— Та він у мене й сам непогано дає собі раду. Навіщо мені йому заважати? — намагаюся відповісти якомога спокійніше, без роздратування в голосі.

— Ти абсолютно його не контролюєш! А якщо він, наприклад, списує? У нього там, мабуть, увесь інтернет відкритий!

— Значить, освоїв навичку швидкого пошуку потрібної інформації. У наш час це дуже навіть корисно. Та й списувати теж уміти треба, знаєш, — знизую плечима. — Це теж своєрідний талант.

— З тобою абсолютно неможливо нормально розмовляти! — обурилася Людмила Петрівна. — Якщо тобі абсолютно наплювати на освіту власної дитини, то я буду приїжджати сюди щодня після роботи й особисто з ним займатися! Ти мене добре зрозуміла?

Вона дивиться на мене й ставить ультиматум. Ну вже ні!

— Ні, мамо, цього точно не буде, — відповідаю вже більш жорстко, намагаючись тримати себе в руках. — Тому що це мій син, і тільки я вирішую, як його виховувати й як із ним займатися. І взагалі, у нього все нормально з навчанням.

— Ну я бачу, як прекрасно ти його виховуєш! Такими темпами він у тебе школу взагалі не закінчить! — вона знову завелася як старий будильник.

— Послухай, а ти взагалі в Сашка запитала, чи хоче він, щоб ти з ним уроки робила? Йому взагалі це треба, як ти думаєш?

— А чого в нього взагалі питати? Якщо ти йому дозволиш до школи не ходити, він тільки цьому й радий буде! Дитині просто необхідний жорсткий контроль! Інакше він зовсім від рук відіб’ється! — Людмила Петрівна театрально скластила руки на грудях.

— Що потрібно моїй дорогій дитині, я краще знаю сама. Ти свою вже давно виростила, тепер, будь ласка, не заважай мені ростити мою власну. Вихователька знайшлася.

Після цих моїх слів мама навіть чай пити передумала. Видно було, що ще щось хоче мені сказати, але чи то слушних слів не знайшла, чи то просто зрозуміла, що сперечатися марно.

Віддала перевагу гордо розвернутися, голосно грюкнути дверима й піти.

Сашко потім вийшов зі своєї кімнати трохи наляканий й одразу попросив мене не віддавати його на розтерзання рідній бабусі, а то він, каже, буде цілими днями сидіти над цими проклятими підручниками.

Та я й так це чудово знаю! Ні. Уже якось зі своєю власною дитиною я сама розберуся, нехай мама ображається скільки їй заманеться. Головне, щоб у Сашка все було добре. А бабусині методи виховання — це точно не для нас.

***

Конфлікт поколінь у питаннях виховання — вічна тема, особливо коли йдеться про навчання.

А як ви вважаєте, чи варто було Аллі бути м’якшою з мамою, чи різкий захист власних кордонів — це єдиний вихід у такій ситуації?