Тварин своїх Римма Олексіївна любить. Купує недешеві корми, робить щеплення, проходить регулярні огляди у ветеринара, хоча кіт у неї абсолютно безпородний. — Краще собі в чомусь відмовлю, — каже жінка. — Але тим, за кого відповідаю, куплю все, що потрібно

— Не ходять вони зараз до мене, образилися, — розповідає сусідкам пенсіонерка Римма Олексіївна. — Я ж їм, бачте, не допомагаю. І сваха не дзвонить, а раніше мало не щовечора надзвонювала.

Римма Олексіївна недавно розміняла шостий десяток. Пів року тому вона вийшла на заслужений відпочинок і, нарешті, здійснила свою багаторічну мрію: завела одразу і собаку, і кота.

Раніше підростаючі діти та робота змінами не дозволяла жінці це зробити.

— Спочатку діти жили зі мною, потім, коли син і донька виросли, почала працювати вже змінами, — пояснює Римма Олексіївна. — А хто б за моєю живністю доглядав, коли я на добу? Припустимо, добре, кота нагодував, лоток змінив, удвох їм не нудно, але ж із собакою гуляти треба.

А хто її буде виводити? А зараз — краса. Хочеш чи не хочеш, а мусиш рухатися й іти дихати свіжим повітрям із собакою. Та й кіт вечорами мені свої пісеньки співає.

Діти жінки вже мають свої сім’ї.

Син після інституту поїхав працювати до іншого міста, два роки тому одружився, чекають із дружиною первістка. Донька створила родину раніше, сім років тому, зараз у неї вже двоє діток, їм п’ять і два роки.

— Аня, донька, спочатку з чоловіком жила у квартирі моєї мами, однокімнатній, але хоч не орендувати, — каже Римма Олексіївна. — Хоча я одразу попереджала, що це не назавжди, що треба самим щось робити. Я взагалі планувала здавати ту квартиру на пенсії, а потім передумала.

Передумати Римму Олексіївну змусила історія знайомої: у тій недбалі квартиранти примудрилися завдати збитків сусідам знизу — залили так, що два поверхи постраждало.

Римма Олексіївна вважає, що сім років — достатній термін для того, щоб зробити якісь заощадження.

— Але Аня дитину зажадала, — розводить руками жінка. — Це її вибір. Не мій. Я б іще й потерпіла, та ситуація із сином підганяла, тож довелося попросити доньку вже якось вирішувати це питання. І я ж не відмовлялася їм допомогти. Гроші я, зрештою, порівну між дітьми поділила.

Син Римми Олексіївни з дружиною спочатку жили в тещі й тестя, але в молодого чоловіка з батьками дружини стосунки не складалися, та ще й дружина чекала на дитину.

Мама вирішила допомогти дітям — порівну. Рішення було одне: продати спадок і дати дітям на перший внесок.

— У сина з невісткою відкладено було, — каже Римма Олексіївна. — А в Ані із зятем — дуля в кишені, двоє дітей і вселенські образи.

— Що ми собі купимо? Нам дітей годувати треба! Невже не можна почекати хоча б, коли я з декрету вийду? — висловила Аня матері. — Братові треба? А потерпіти? Не на вулиці ж жив. Тим паче він назбирав. Ну на що нам купувати собі житло? А тим паче кредити платити?

— Аню, — сказала мама. — Про це треба було думати тобі й чоловікові твоєму, коли приймалося рішення заводити маля у чужу однокімнатну двох дітей.

— У чужу! Дякую, мамо, — сказала донька, перестала дзвонити, але гроші взяла.

— Купили в іпотеку однокімнатну, — розводить руками Римма Олексіївна. — Ну що ж. Платіж, навіть за моїми пенсійними мірками, посильний. Піде працювати — розширять житлоплощу. А інакше як? Донька живе, а синові де жити?

Запитаєте, до чого тут собака й кіт? Дуже навіть до чого. Тварин своїх Римма Олексіївна любить.

Купує недешеві корми, робить щеплення, проходить регулярні огляди у ветеринара, хоча кіт у неї абсолютно безпородний.

— Краще собі в чомусь відмовлю, — каже жінка. — Але тим, за кого відповідаю, куплю все, що потрібно.

— Собачку до ветеринара водила? — зустрілася якось Римма Олексіївна зі свахою. — А що так? Занедужала? І скільки ж це коштує? Очманіти.

Та вже. Доньці рідній та онукам ти нічого не допомогла, а собачку з котом прямо пестиш та облизуєш. Краще б онукам фруктів купила або грішми молодим допомогла, вони, між іншим, із твоєї ласки іпотеку платять.

— А сваха що, допомагає синові й невістці? — цікавляться сусідки.

— Ага, допомагає, приходить і охає, ну інколи виручить невістку, посидить із дітками. На квартиру ані копійки не дала — немає, мовляв, — хитає головою Римма Олексіївна.

— А ти що, нічого не сказала їй?

— Як не сказати, сказала, — посміхається Римма Олексіївна. — Сказала, що й фрукти я онукам купую, і на квартиру грошей дала — рівно половину її вартості. А до того вони сім років просто так у моїй квартирі прожили.

І про тварин сказала теж: що дітей і собак із кішками заводять свідомо, якщо того дуже хочуть. Але раз завели, то треба дбати й про тих, і про інших. Я про дітей своїх подбала. Тепер донька із зятем нехай думають про онуків.

— Ну ти, Риммо, теж порівняла, — пирхає одна зі співрозмовниць. — Порівняла тварину й онуків рідних.

— От і сваха була не в собі від такого порівняння, — усміхається Римма Олексіївна. — Кричати почала, що я власних онуків зі цуценятами порівняла. Кожен же розуміє так, як йому зручно. Я сказала про відповідальність, а почули про цуценят і кошенят.

Сусідки за спиною Римми Олексіївни обговорюватимуть її, розділившись на два табори.

Комусь вона здасться правою, хтось вважає, що неприпустимо так дбати про тварин, забуваючи про онуків. Що ж, у кожного свій клопіт і своя міра відповідальності.

А як ви думаєте, де пролягає та межа, за якою допомога батьків перетворюється на звичайне потурання дорослим дітям?