— Ти мені взагалі хто така? — запитала тоді свекруха в матері Тараса. — Невістка? І ти серйозно думаєш, що я відпишу майно не своєму онуку по крові, а чужій бабі? Тобто тобі — моїй невістці-пройдисвітці? Іди-но ти, голубонько, лісом

— От скажи мені, Світлано, де в цьому світі справедливість? — гірко зітхала Валентина, дивлячись у вікно на вечірнє місто.

— Молодший брат мого чоловіка живе собі як вареник у сметані, горя не знає. Його Маринка нашу спільну, «дорогоцінну» свекруху послала за відомим маршрутом ще на стадії весілля — і все! Тиша, спокій, ніхто їм нерви не тріпає. А я… я так не можу. Моє виховання не дозволяє. І через це мушу все терпіти.

Світлана тільки плечима знизала, обережно сьорбаючи гарячий чай:

— Слухай, Валю, я взагалі в цю вашу сімейну бухгалтерію не можу в’їхати. Як так вийшло, що в молодшого брата Дениса — є своя власна квартира, ще й у спадок отримана, а у твого Тараса, старшого сина, — дуля з маком?

— А отак воно в нас, Світлано. Житло в мого чоловіка нібито і є, а ніби його й немає зовсім, — Валя безнадійно розвела руками. — Міраж! Тому я і змушена щоразу вислуховувати мамині нотації, привітно їй усміхатися і покірно кивати на кожну її геніальну пораду. Бо тільки-но я спробую відкрити рота — нам одразу ж прилітає: «Не забувайте, любі діти, у чиїй квартирі ви живете!»

— Ну, якщо так пішло, то вам треба вже вчора було думати про власні квадратні метри. Брати іпотеку, купувати хоч щось своє і вказувати свекрусі на двері!

— Тарас і чути про це не хоче, — Валя сумно опустила очі. — Каже: «Валю, ну навіщо нам та кабала на стільки років? Мама ж заповіт на мене вже оформила. Я не хочу затягувати пасок і жити від зарплати до зарплати».

Історія про те, чому в одного сина Ганни Іванівни (так звали свекруху) квартира вже є законна, а в іншого — лише примарна обіцянка на папері, сягає корінням у події багаторічної давнини.

Була собі звичайна родина: чоловік, дружина і двоє синів із різницею у п’ять років. А ще в подружжя були дві старенькі мами — бабусі хлопчиків.

Бабусі своїх онуків обожнювали щиро й безмежно. Якось вони посиділи, погомоніли й по-родинному домовилися: свої квартири залишать хлопцям. Бабуся по маминій лінії — старшому, Тарасові.

А бабуся по татовій — молодшому, Денису. Усе чесно, по справедливості. Та раптом стається велике горе — пішов з життя батько хлопців. Ганна Іванівна залишається вдовою.

Життя йде далі.

Старшому, Тарасу, вже двадцять два роки стукнуло, університет якраз закінчив. І тут приходить нова біда: важко занедужала бабуся по маминій лінії. Та сама, що мала відписати йому свою київську двокімнатну квартирку.

Старенька добре знала свій діагноз, ілюзій не плекала. Вона попросила доньку, Ганну Іванівну, допомогти їй з’їздити до нотаріуса — щоб устигнути скласти заповіт на старшого онука.

І тут відбувається те, що на голову не налазить: рідна донька відмовляє безнадійно хвору матір від цього кроку! Як їй це вдалося? О, дуже просто.

— Мамо, не роби цього, — лила вона сльози над ліжком хворої. — Я ж у тебе єдина донька! Хай усе дістанеться мені. А я вже потім, своїми руками, передам Тарасику в найкращому вигляді.

Бабуся, звісно, здивувалася: мовляв, навіщо ці зайві рухи? І тоді Ганна Іванівна витягла свій головний козир — згадала свого рано віддавшого Богу душу чоловіка.

— От уяви, мамо, — закочувала вона очі. — Ожениться наш Тарас. А раптом йому попадеться якась пройдисвітка, мисливиця за чужим майном? А не дай Боже, з нашим хлопчиком щось трапиться? Тоді що? Квартира, яку ти все життя заробляла, дістанеться не рідній крові, а тій чужій вертихвістці!

Ні, мамо, нерухомість треба тримати у своїх надійних руках до останнього. А я ж своїм дітям не ворог, я все по-чесному зроблю!

Літня жінка доньку послухалася. Заповіту не склала.

І трохи більше ніж за рік Ганна Іванівна успадкувала ту саму квартиру, в якій зараз Валя живе з чоловіком та трирічною донечкою.

— І от тепер, — розводить молода жінка руками, — я і є та сама «пройдисвітка». Свекруха при кожній зручній нагоді тикає мені носом, що я недостатньо їй кланяюся, хоча маю, бачте, велику честь жити на її квадратних метрах.

— Зрозуміло. Тобто абсолютно незрозуміло, чому Денис від другої баби житло все ж таки отримав? — дивується подруга.

— О, тут усе значно цікавіше! Друга бабуся була ж Ганні Іванівні не рідною матір’ю, а свекрухою. І вона, як і обіцяла, чітко написала заповіт на молодшого онука. Я так розумію, моя дорога свекрушенька спробувала і з нею провернути той самий фокус про «недостойну майбутню жінку», але старенька була жінкою з характером.

Вона послала Ганну Іванівну туди ж, куди її тепер посилає друга невістка.

— Ти мені взагалі хто така? — запитала тоді свекруха в матері Тараса. — Невістка? І ти серйозно думаєш, що я відпишу майно не своєму онуку по крові, а чужій бабі? Тобто тобі — моїй невістці-пройдисвітці? Іди-но ти, голубонько, лісом!

Світлана щиро не розуміла, як друга бабуся, знаючи, що старший онук фактично залишився без кола і двора, все одно відписала все молодшому.

Але що поробиш — так уже склалося. Можливо, літня жінка просто дотримала слова. А може, свято вірила, що Ганна Іванівна свою рідну дитину з голим задом не залишить.

І вона справді не залишила. З барського плеча пустила Тараса після весілля жити у квартиру своєї матері.

Дозволила їм за їхні ж гроші зробити там шикарний ремонт, викинути старий радянський мотлох, облаштувати все по-сучасному. Навіть заповіт склала! Так що тепер її сини потім чесно поділять оту єдину квартиру, в якій зараз живе сама свекруха, але ж…

— Я маю повне право приходити, коли захочу! Маю право критикувати, маю право робити зауваження! — постійно наголошує свекруха, переступаючи їхній поріг. — Я до себе додому приходжу, не забувайте!

Зате молодший син із дружиною від маминих повчань відхрестилися ще на етапі, коли та спробувала керувати списком гостей на їхньому весіллі. Відрізали раз і назавжди.

А Валя змушена ковтати образи і слухати довжелезні лекції про те, що дитину вона виховує не так, пил витирає погано, та й готує посередньо.

— Це просто глухий кут, — похмуро хитає головою Світлана. — Треба посилати свекруху і тікати з її квартири. Інакше вона з тебе всю кров вип’є. Але ж усе розбивається об небажання Тараса. Сама подумай: у нього ж нібито житло є. А в тебе? Ой, хоча… у нього ж теж по факту ще нічого немає.

Немає нічого поки й у Валі. Так, у неї є живі-здорові дідусь із бабусею, які мають звичайну «панельку» на столичній Борщагівці. Мама живе у своїй квартирі, з батьком вони давно розлучені.

Тобто, якщо подумати, нерухомості в родині вистачає. Але вся вона — десь там, у туманному майбутньому, суто в потенціалі.

— А жити тут і зараз, так, щоб ніхто над душею не стояв і не командував, як мені дихати — просто ніде, — важко зітхає Валентина, тихенько заздрячи дружині молодшого брата.

Ось такою непростою, але дуже знайомою багатьом життєвою історією з нами поділилися. Кажуть, що найдорожче житло — те, за яке доводиться платити власними нервами та душевним спокоєм.

А як би ви вчинили на місці героїні: терпіли б чужі вказівки заради примарних квадратних метрів чи пішли б будувати власне, хай і маленьке, але незалежне гніздечко?