— Ти не забудь залишити ключі від машин і заміського будинку на столику в передпокої! Шуби, прикраси теж залиш. І ті сумки, які я дарував, не забирай. А от своє взуття спакуй заздалегідь, навряд чи комусь підійде твій сорок перший розмір

— Це не ти, це я відмовляюся від тебе. Коли вибереш день для переїзду, повідом мене. Як компенсацію за моральну шкоду я відшкодую витрати на вантажників.

Колишній чоловік, здавалося б, проявив великодушність, але тут же додав із крижаним холодом у голосі: — Тільки не забудь залишити ключі від машин і заміського будинку на столику в передпокої. Шуби, прикраси теж залиш. І ті сумки, які я дарував, не забирай. А от своє взуття спакуй заздалегідь, навряд чи комусь підійде твій сорок перший розмір…

Знав би, що ти вирішиш піти, нізащо б не витрачав на це свої гроші. Косметику теж залиш собі, а парфуми розстав на столику — роздам прислузі. Усі невитрачені сертифікати поклади там же.

Олег біснувався, сипав словами, як камінням.

Збоку здавалося, що в Олени є все, про що може мріяти проста людина: відсутність фінансових проблем і вільний час, щоб просто жити.

Вона купалася в розкоші, мешкаючи у величезній дворівневій квартирі. На прибирання й готування часу не витрачала — чоловік наймав персонал.

Але так було не завжди. Колись, ще студентами, їм доводилося виживати в гуртожитку. Миритися з галасливими сусідами, воювати з тарганами, які, скільки їх не труїли, постійно звідкись лізли знову.

Вони розтягували мізерну стипендію на місяць, перебивалися підробітками й вигадували королівську вечерю з найдешевших продуктів.

Та Олена той період життя, попри всі труднощі, називала найщасливішими днями. Може, у них з Олегом і не було грошей, зате була душевність, тепло і любов.

Олена не нарікала на долю, навпаки — з азартом приймала виклики, вірила, що одного чудового дня все налагодиться, і тоді вони заживуть як люди.

Ось-ось їй, як сироті, мали дати квартиру. Своїх батька й матір Олена ніколи не бачила. Знала лише те, що від неї відмовилися ще коли вона була немовлям. Коли підросла, благала вихователів дитбудинку розповісти бодай щось про маму й тата. Мріяла їх побачити.

Їй здавалося: варто батькам лише поглянути на неї, як вони захочуть її забрати. Вірила, що потрапила в дитбудинок через якусь фатальну помилку. Але дива не сталося. З часом Олена змирилася зі своєю долею.

Олег же виріс у неповній сім’ї. Його батько пішов з життя, коли хлопчикові було три роки — отримав на виробництві травми, несумісні з життям.

Мати ростила його сама, душі в сині не чула. Якось зізналася, що якби не Олег, навряд чи змогла б пережити втрату чоловіка.

— Своє лахміття теж забирай, — продовжував Олег. — Я ж не звір якийсь, щоб залишати тебе голою й босою. Але техніку, меблі, статуетки й усе інше навіть не смій чіпати. Ти на це не заробляла, втім, як і на лахміття… Розумієш, про що я? Заперечити нічого?

Олена його не розуміла, і їй було що заперечити. Вона вважала, що має право на все, що є в цьому домі. Хотіла нагадати чоловікові, завдяки чому вони довгі роки жили, ні в чому не знаючи нужди.

Але в якийсь момент зрозуміла: у цьому немає сенсу. Розум Олега вже кілька років був отруєний, він давно «зловив зірку».

Якщо люди, здобувши популярність, іноді хворіють на зіркову хворобу, то Олег із набуттям багатства увірував, що тепер йому дозволено все.

Олена ще прекрасно пам’ятала дні, коли вони переїжджали у квартиру, отриману від держави. Як обставляли й обживали її. Тоді здавалося, що немає більшої радості, ніж мати поруч кохану людину і власне гніздечко. У ту пору і в Олега горіли очі.

Якось, повернувшись додому, він почав розповідати про свої ідеї. Говорив про бізнес, гроші, можливості. Від Олени просив тільки підтримати його в починаннях.

Будучи закоханою, довірливою дівчиною, Олена вважала, що не має права відмовляти і мусить зробити все, аби її чоловік реалізувався. У його успіх вона не дуже вірила, але за весь час ні словом, ні ділом не виказала цього сумніву.

Так у їхньому житті настав інший період. Олег увесь свій час витрачав на справу, бізнес. Олена працювала за двох, встигала все по дому. Вкладала свої гроші у справу чоловіка.

Звісно, втомлювалася страшенно. Часом увечері падала без сил. Сподівалася, що скоро стане легше. З’явиться стабільність, і в них з Олегом буде дитинка. Дуже хотілося маляти.

Олена зрозуміла це, коли їй наснився сон, у якому вона у них зʼявився син. Вранці, прокинувшись, відчула моторошну порожнечу в душі. Ніби щось відібрали, чогось позбавили.

Олег же і чути нічого не хотів про дитину. — Не до того зараз… Сама знаєш, на що йде весь твій і мій час, грошей бракує. А коли все налагодиться, і для себе пожити захочеться… Ти не зможеш мені допомагати, якщо на руках буде немовля.

Свекруха теж була на боці сина. Олена їй не подобалася, але вголос вона про це висловилася лише одного разу:

— Не подобаєшся ти мені. Але Олег із тобою щасливий. І мені, як матері, більше бажати нічого. Аби в сина все було добре.

Смисл слів свекрухи до Олени дійшов уже тоді, коли вона стала матір’ю і дала життя синові. На щастя, саме тоді бізнес чоловіка, на який Олена витрачала майже весь свій заробіток, почав приносити плоди.

Олег новину про дитину прийняв байдуже.

— Дитина буде — це добре. Але навряд чи моя мати захоче сидіти з онуком. Я теж весь у справах. Як ти впораєшся? У тебе ж кар’єра. А якщо бізнес не піде? Якщо всі мої домовленості злетять? Що тоді?

Олену здивувало таке питання. Своїм малюком вона планувала займатися сама, хотіла дати йому все. День народження сина вважала найкращим днем у житті. І повністю поринула в материнство.

Справи в Олега тим часом пішли вгору. Він задоволений приходив додому, проводив час із сім’єю, ділився переживаннями, якщо такі були, і планами на майбутнє.

Олена, як і раніше, його підтримувала, не давала чоловікові сумніватися в собі. В Олега за спиною наче виросли крила.

У планах було розширення. У маленькій квартирі з кожним роком ставало тісно. Думаючи і згадуючи той час, Олена гадала, коли ж у їхніх стосунках з’явилася тріщина.

Коли він перестав ділитися планами, чи коли озвучив, що збирається купити розкішну квартиру, але оформить її на матір? Запудрив мізки, що так треба для бізнесу, Олена й значення цьому не надала.

Не думала про обман і підлість. Та й хто про таке думає, коли справді кохає… З себе останнє готові зняти, аби коханий не мав потреби. Олена в цьому житті готова була пожертвувати всім заради двох людей: сина і чоловіка.

Вона і жертвувала — своєю роботою, кар’єрою, часом. Єдине, що зачіпало її, так це байдужість і навіть якесь роздратування Олега до їхньої спільної дитини.

Син Іванко хоч і ображався на батька, та все ж любив його не менше, ніж Олену. Якось вона навіть упіймала себе на думці, що всі діти люблять своїх батьків беззастережною любов’ю, незважаючи ні на що.

З часом Олег усе рідше почав з’являтися вдома, часто пропадав у відрядженнях. Компенсував свою відсутність дорогими подарунками. Але все це вже було не те… Роки ніби наповнилися порожнечею, попри зовнішній блиск.

Якось, прокинувшись уранці, Олена відчула себе самотньою. Сина все більше цікавило спілкування з однолітками. Олена збиралася знайти для себе справу. Олег і чути нічого про це не хотів.

— Що хорошого працювати в наймі, коли грошей повно? Хіба що дупою перед іншими крутити? Не вигадуй дурниць, я забороняю тобі працювати. Чи робота тобі потрібна, щоб прикривати зради? Знайди собі хобі, якщо нудно.

Олена здивувалася таким міркуванням. У чому-чому, а в зрадах Олег її раніше ніколи не підозрював. Хобі Олена собі знайшла швидко. Записалася на курси дизайнерів і сиділа вдома, створюючи красу.

За свою роботу брала суто символічно, бо не прагнула заробити. Вкладала у свої роботи душу. Незабаром у неї з’явилася черга із замовників. Олег із захоплення дружини сміявся, як і з її заробітку. Олену це зачіпало.

Зачіпала й холодність, якою віяло від чоловіка. Ні, він, звісно, приділяв їй увагу, даруючи подарунки й проявляючи своєрідну турботу, але душевного тепла в цьому не було.

Вона наче сиділа в золотій клітці. “Турбота” Олега проявлялася в тому, що він почав диктувати, що їй можна робити, а що ні. Що одягати, що їсти, що читати, говорив, як вона має виглядати, щоб йому було не соромно перед друзями.

Душевні розмови змінилися необґрунтованими претензіями.

Дні стали ще більш безглуздими. Одна втіха — син. Та й той, коли виріс, відділився. Олег постарався і до повноліття Івана придбав квартиру в непоганому районі.

Якось Олена спіймала себе на думці, що хотіла б повернутися в ті часи, коли в них усе починалося, коли вони не могли надихатися одне одним, коли дотиків було мало.

Про те, що чоловік їй зраджує, Олена дізналася випадково. Побачила листування і все зрозуміла. У той момент її здивували більше власні емоції, ніж факт зради. Ніби всі ці роки, наповнені порожнечею, вона була готова до такого фіналу. Відчула, що хоче втекти.

Поговорила з Олегом. Той не повірив, що Олена бажає від нього піти. Яка жінка при здоровому глузді стане відмовлятися від усіх благ та розкоші?

— Ти на що жити плануєш? — запитав він. — Як собі уявляєш своє майбутнє? Повернешся в ту маленьку квартиру? А далі що?

— Я ж працюю… У мене є замовники. Я не зможу закрити очі на зраду. Більше не зможу вдавати, що все добре.

— Усі зраджують. — Олег не відчував своєї провини. — Хай тобі буде відомо: за останні роки в мене було багато жінок. І мені здається, що я маю на це право. Статус дозволяє. Я заробляю. Нічого істерити. В усіх так.

— А мені здається, що я маю право на гордість і жити так, як хочу.

— Відмовишся від усього?

— Так, Олегу. Я відмовляюся від такого життя. Відмовляюся від тебе.

— Тоді це не ти, це я відмовляюся від тебе, — сказився чоловік і, знизивши тон, додав про переїзд.

Він почав перераховувати, що Олена може забрати із собою, а що брати категорично не можна. Можливо, хотів залякати, переконати. Відчувалося, що його зачепило її рішення.

Але не тому, що він кохав дружину, а тому що вважав, що вона не може від нього піти. Але що більше Олена його слухала, то більше розуміла, що чинить правильно.

— Курси, які ти закінчила, були оплачені моїми грошима. — Наостанок уколов Олег. — Не забувай про це.

— Твій бізнес здебільшого побудований на мої кошти. — Не промовчала Олена.

— Вирішила зайнятися шантажем? Погрожуєш відсудити частину бізнесу? Ти невдячна. Невдячна дружина! Будь-яка інша в ногах валялася б, аби я не йшов…

Олег ще багато різної нісенітниці говорив, але Олена його не слухала.

Забрала з квартири все, що вважала за потрібне. Олег не став сперечатися. Можливо, справді боявся, що Олена подасть до суду, захоче відсудити половину нажитого.

Але Олені це було не потрібно. Їй хотілося просто жити. Переїхавши у квартиру, відчула свободу. Життя в достатку, без контролю чоловіка, їй здавалося привабливішим, ніж життя в розкоші й багатстві.

У розлученні Олена одного чоловіка не звинувачувала. Важко звинувачувати у відсутності кохання людину, яку сама розлюбила і знайшла причину, щоб поставити крапку.

Ось так і буває: ми будуємо замки, думаючи, що це на віки, а насправді зводимо золоті клітки, з яких потім так важко, але так солодко вириватися на волю.

А ви як вважаєте, любі наші читачі: чи варто терпіти золоту клітку заради стабільності, чи свобода і самоповага таки дорожчі за будь-які статки?