— Ти, опудало розмальоване, — звернулася Петрівна до дівчини, — хоч би раз віника до рук взяла та підмела на майданчику! А ти, — зміряла вона грізним поглядом хлопця, — майстер-фломастер безрукий, щоб я тебе більше біля електрощитка не бачила! Не тямиш — не лізь і людей не сміши

Своїх нових сусідів Петрівна почула, щойно переступила поріг під’їзду. Повітря аж іскрило від напруги. Молодята знову затіяли сварку й уже стиха перегризалися, воюючи із замком, що заклинило.

Петрівна знала напевне: тільки-но ці двоє опиняться за своїми дверима, почнеться грандіозний концерт із биттям посуду, добірною лайкою та іншими «спецефектами».

Найменше жінці хотілося бути слухачем цього дійства, хоч квитки в неї були довічні й безкоштовні — у вигляді тонких стін панельки.

— Ти, опудало розмальоване, — звернулася Петрівна до дівчини, — хоч би раз віника до рук взяла та підмела на майданчику! А ти, — зміряла вона грізним поглядом хлопця, — майстер-фломастер безрукий, щоб я тебе більше біля електрощитка не бачила! Не тямиш — не лізь і людей не сміши.

Не давши сусідам отямитися, Петрівна шуснула у свою квартиру, крутнула замок і прислухалася.

— Ти чуєш?! Зовсім здуріла баба! — долинув обурений дівочий голос. — Ми взагалі-то гроші за прибирання платимо! — Зай, та не слухай ти її, стара явно не при собі. Ти не опудало, це вона — відьма пенсійного віку. Зовсім дах поїхав. Хочеш, я їй зараз усе вискажу?

— Не треба, котику, хай їй грець. Заходь, я двері відчинила. І ніякий ти не безрукий. Якби не ти, ми б так і сиділи в суботу без світла.

Петрівна дочекалася, поки грюкнуть сусідські двері, а тоді приклала вухо до стіни. Сусіди ще трохи побурчали, перемиваючи їй кістки, а потім, геть забувши про власну сварку, тихо взялися до хатніх справ.

Петрівна всміхнулася. Вона знала: тепер вечір і ніч минуть спокійно в обох квартирах.

Зранку Петрівні треба було на роботу. Одягнувшись, вона відчинила холодильник і за звичкою взяла два яйця.

У дворі стояв такий ґвалт, що, здавалося, дрижали шибки в усіх чотирьох будинках навколо. Не треба бути астрологом, щоб зрозуміти очевидне: два вперті «барани» на своїх залізних конях знову вперлися лобами на вузькій дорозі й намагалися перегудіти один одного.

За логікою цієї дуелі, той, хто слабший нервами, мав би здати назад, але зазвичай така битва могла тривати до другого пришестя.

Петрівну вже знали майже всі місцеві водії й давно роз’їжджалися миром, але траплялися ще унікуми, не знайомі з її методами «регулювання руху».

Підійшовши ближче, Петрівна по черзі піймала погляди лютих керманичів, а потім метнула кожному в лобове скло по яйцю. Автомобільний конфлікт вичерпався за пів секунди.

Тепер у водіїв з’явився спільний ворог в особі навіженої тітки, яка вже чимчикувала в бік зупинки.

Вискочивши з машин і вихлюпнувши в спину жінці рештки своєї злості, новоспечені союзники повернулися в салони, увімкнули двірники й синхронно здали назад.

Під’їхав тролейбус. Петрівна зайшла до салону.

Три зупинки поспіль вона спостерігала таку картину: якась пані років шістдесяти, вся така «із себе», соромила молоду дівчину з величезним животом і геть вимученим виглядом за те, що та не поступається їй місцем.

Петрівна підійшла ближче і з олімпійським спокоєм звернулася до невдоволеної дами:

— Шановна, цей тролейбус на кладовище не йде, вам сто другий треба. Я теж помилилася, давайте на наступній разом вийдемо.

— Ви про що? — розгубилася пасажирка. — Мені не треба на кладовище.

— Хіба? — щиро здивувалася Петрівна. — А я на вас дивлюся й розумію: пора. Кращі місця варто заздалегідь бронювати. Вам скільки, дев’яносто три?

— Ти що, зовсім здуріла?! Та я… Та я молодша за тебе років на десять!

— Та невже? Щось не віриться, — із янгольським обличчям мовила Петрівна. — Виглядаєте років на двадцять старшою, ще й ноги он не тримають. Давайте на сто другий пересядемо?

Там місця завжди вільні є. Посидимо, погомонимо про те, яке гарне було життя і як не хочеться з ним прощатися. Що нам, старим руїнам, ще треба? Посадити п’яту точку та й котитися в бік неминучого фіналу.

— Та йди ти до дідька! Сама свою п’яту точку сади й котися, куди хочеш, а я ще й постояти можу!

Працювала Петрівна прибиральницею в торговому центрі.

Там вона могла «випадково» заїхати мокрою ганчіркою по ногах покупцям, які затівали сварку з продавцями, перемикаючи весь вогонь на себе; перехоплювала на льоту директорів відділів і вступала з ними в суперечку, коли ті з’являлися не в гуморі й цілеспрямовано йшли зривати злість на підлеглих; часом навіть кидалася з кулаками на шахраїв, помітивши нечисте.

Сьогодні її зміна почалася з дитячого плачу.

— Ну що ти за бевзь такий? Я ж сто разів казала, щоб ти не забув удома свій дурнуватий пластилін! І в кого ти в мене такий вдався? — вичитувала мати свого сина-першокласника на весь перший поверх.

Найменше зранку Петрівні хотілося слухати ці істеричні докори. Вона підійшла до малого і спитала:

— Ну чого ж ти такий дурний? Ніжки витирати треба, коли в магазин заходиш. Правильно мама каже: безтолкове дитя.

У матері хлопчика від такого нахабства аж обличчя витягнулося.

— Ви що собі дозволяєте?!

— Я? Нічого, — незворушно відповіла прибиральниця, — просто констатую факт, що дитина недалека. Ви ж самі так сказали.

— Мало що я сказала! Це моя дитина!

— Ну а це мій торговий центр. Я тут прибираю. А ваш тугодум явно не розуміє елементарних речей: ноги треба витирати. Відстає, мабуть, у школі?

— Та як ви смієте взагалі?! — жінка аж задихнулася від обурення. — Моя дитина одна з найкращих у класі! У нього гірші оцінки тільки тільки з фізкультури й музики! Щоб ви знали, це дуже розумний хлопчик, ним уся родина пишається, і в школі всі пишаються!

А те, що я сказала, ніяк його розуму не стосується, він просто трохи розсіяний, але для першокласника це нормально! А от у вас явно йолопи виросли, раз не змогли матір від роботи поломийки вберегти! — бризкала слиною жінка, а Петрівна спокійно протирала за нею підлогу.

Хлопчисько вже не плакав: здається, рідкісна похвала від матері подіяла краще за будь-які ліки.

Спокійно дочекавшись, поки з жінки вийде вся пара, Петрівна підморгнула малому й пішла працювати далі.

У відділі електротоварів саме розгорявся скандал.

— Я вам повторюю: це остання, візьміть якусь іншу, — долинув до Петрівни голос знайомої продавчині. — Так ця по акції, а зараз моя черга! — відгавкувався невдоволений чоловік.

— Я перша про цю лампочку запитала, ви самі чули! Якби не я, ви б узагалі про цю акцію не знали!

Коли Петрівна зі своєю шваброю зайшла всередину, картина прояснилася. Чоловік і жінка стояли біля каси, готові розірвати одне одного (а заодно й продавця) за одну-єдину лампочку. Позаду вже зібралася черга, а молоденька дівчина за касою ніяк не могла вгамувати пристрасті.

Виставивши швабру поперед себе, наче спис, Петрівна розділила натовп надвоє, як Мойсей Червоне море, схопила з прилавка лампочку і звернулася до касира:

— У жіночому туалеті якраз перегоріла. Рахунок на торговий центр вистави.

Злива обурення вкотре обрушилася на Петрівну, але жінка явно була під невидимою парасолькою.

Після роботи Петрівна купила продукти й поїхала додому. У рідному дворі водії чемно роз’їжджалися й поступалися дорогою, на майданчику в під’їзді знову починали сваритися молодята, але, помітивши сварливу сусідку, миттю об’єдналися в оборонний союз проти спільного «ворога».

Зайшовши до квартири, Петрівна найперше пішла в душ — змивати налиплий за день негатив.

Потім поставила чайник, дістала цукерки й дві години перед сном насолоджувалася тишею, створеною не без її участі.

Іноді ми помилково думаємо, що людина метнула в нас блискавку, образила, зачепила за живе. Але ми навіть не здогадуємося, що насправді вона щойно прийняла весь удар на себе.

Такі люди працюють як громовідводи. Свідомо чи ні, вони оберігають нас від нас самих. Їхні методи часто різкі, слова — колючі. Це лякає і відштовхує.

Але саме так і працює громовідвід. Він залишає нам лише грім, тоді як руйнівний розряд проходить крізь нього самого.

Наступний ранок зустрів Петрівну гудінням машин. Вставши з ліжка, вона насамперед дістала з холодильника два яйця.

Починався новий день.

Ось так і живуть серед нас такі «Петрівни» — на перший погляд колючі й незручні, а насправді — хранителі нашого спокою. Кажуть, добро має бути з кулаками, але іноді воно приходить зі шваброю або лотком яєць.

А вам траплялися такі люди-громовідводи, чию справжню роль ви зрозуміли лише згодом?