— Ти, Семидубова, бридка, брудна і мерзенна, ти погані справи робиш, — сказала Світланка. — Фу такою бути, нам вчителька про тебе все розповіла, ти пропаща, ти… ти… — і Світланка, не впоравшись із почуттям огиди, розплакалася. Любочка нічого не розуміла, стояла і кліпала очима, в цей момент у кабінет увірвався дуже сердитий тато

— Ну хоч недовго мучилася, сердешна, — хитають головами бабусі, що прийшли без запрошення. По такому поводу запрошення не потрібні. Бабусі все самі зроблять, і обмиють, і перевдягнуть, і поплачуть.

Любася сиділа в заціпенінні, вона поки що не усвідомила, що з нею сталося, що найрідніша у світі людина пішла. Валентин ходив розгублений із кутка в куток, він ніби не розумів, не хотів вірити.

Валентин знав про хворобу дружини, але занадто пізно вони звернулися до лікарів.

Метастази захопили всі внутрішні органи Галі, тому й кажуть бабусі, що хоч недовго мучилася жінка, швидко пішла, «згоріла», як кажуть.

— А що, Валику, дівчинку-то куди? — запитала допитлива сусідка, Зойка, за допитливість свою прозвана «телеграфом», Зойка-телеграф. По-іншому ніяк, прикипіло ім’я до неї.

— У сенсі куди? Жити з донькою будемо, — Валентин подивився нерозуміюче на Зойку.

— Воно так, воно так, — похитала та головою, а сама тут же побігла, понесла по селу новину, що Валентин сказав: дівчинку нікому не віддасть, сам виховає, у люди виведе, а хто якщо посміє, то тому непереливки буде, — шепотіла Зойка.

Минув час, вщухли розмови, люди співпереживали і співчували Валентину, але той справлявся з маленькою Любасею краще за будь-яку матір.

І прати в кориті навчився, і прасувати, і хліб пекти, та й Любася від татка не відставала, всьому вчилася, у школі відмінницею була.

Багато молодих жіночок і не дуже на Валентина поглядали, та й дівки молоді теж не проти були мачухою Любасі стати, та Валентин не бачив нікого біля себе.

Пішла Любася в четвертий клас, по різних кабінетах ходити почала, вчителька одна хап її за плече.

— Ти не Семидубова?

— Семидубова, — дівчинка відповідає.

— Щось ти на батька не схожа, — хмикає, — а ось на матір викапана, така ж… страховисько.

Дівчинка злякалася, стоїть оченятами кліпає. А хто дитині повірить, що вчителька таке сказала? Ніхто не повірить.

А вчителька та викладала в Любасі в класі один предмет, так незлюбила дівчинку, та ще слова не скаже, а вона їй кричить, що двійка, зошити рвала, ненавиділа аж.

Любася з усіх предметів відмінниця, а тут двійки самі, та скарги.

А в п’ятому класі на уроці зайшла завуч, стурбована чимось, оглянула весь клас, затримала погляд на Любасі, кивнула, щоб та вийшла. Люба вийшла, стала біля стіночки боязко, дивиться знизу вгору на завуча.

— Іди, портфель візьми, Семидубова, і ходімо з тобою в лікарню.

— На щеплення? — тихенько прошепотіла Любочка, вже дуже вона щеплень боялася.

— На щеплення, на щеплення, — розсіяно сказала завуч. — Любочко, а ти де спиш?

— Я? Удома в ліжку.

— У тебе своє ліжко?

— Аякже, у мене і кімната своя, тато мені дзеркало в кімнату купив.

— А хто тебе миє?

— Я сама, я ж велика вже, мені скоро одинадцять буде.

— Ну так, ну так…

Завуч ніяковіючи та червоніючи вела Любочку в кабінет.

— Ось, Наталіє Данилівно, ось дівчинка… я вам казала.

Лікарка похилого віку лагідно подивилася на дівчинку й почала розмовляти з нею, оглянула ручки, ніжки, все тіло, питала про щось, базікала з Любасею, трусики дивилася, Любі не страшно було.

Животик м’яла, лоскотно. Потім веліла одягатися, назвала найкращою дівчинкою у світі й дала цукерочку, веліла за дверима почекати.

Любася, що росла без материнської ласки, навіть розімліла від радості, татусь дуже Любасю любить і вона його, але мама… мама — це мама.

— Посидь у коридорі, дитинко, поклич учительку свою.

Завуч не дивилася в очі Любасі, сердиться чи що, прослизнула в кабінет.

Чую Любася, як тітонька лікарка щось сердите дорікає вчительці, свариться, у поліцію обіцяє зателефонувати і всю школу навіщось по цеглинці рознести. Вибігла завуч, на Любочку подивилася й бігти до школи.

Що ж там сталося?

Взяла Любочка портфель і пішла до школи. Прийшла, а діти дивляться на неї і шепочуться, вчителька ця зла, червона, побачила Любочку, аж шипіти почала.

Ніхто до Любочки не підходить з дітей, цураються її.

— Ти, Семидубова, бридка, брудна і мерзенна, ти погані справи робиш, — сказала Світланка. — Фу такою бути, нам вчителька про тебе все розповіла, ти пропаща, ти… ти… — і Світланка, не впоравшись із почуттям огиди, розплакалася.

Любочка нічого не розуміла, стояла і кліпала очима, в цей момент у кабінет увірвався дуже сердитий тато, дуже, дуже.

Він велів Любочці йти додому, обвів важким поглядом дітей і покрокував у бік учительської, всі принишкли, Любочка, взявши портфель, тихенько пішла додому.

Тато прийшов сердитий, але від Любочки ретельно приховував це, приніс їй шоколадку й довго сидів, дивився у вікно.

Вранці Люба прокинулася з температурою, вітрянка, констатувала медсестра, що прийшла, Оля, ех, яка ж вона хороша, ця Оля, Любочка навіть погодилася б, якби тато одружився з Олею.

Коли Люба перехворіла на вітрянку, виявляється пів класу хворіли, і прийшла в школу, всі діти дружно вітали Любочку. А та сама Світланка підійшла і попросила пробачення.

Діти розповіли, що злу вчительку звільнили, вона погана, дуже погані речі дітям говорила, дуже погані…

— Ой, як Валентин прибіг, очиськами зиркає, йому ж хтось повідомив, що дівчинку до «жіночого» повели, — розповідає всім кого зустрічала Зойка-телеграф. — Ой, жіночки, як його трусило, «вб’ю», кричить, а сам ось із таким ножем, — у наступній розповіді Валентин був із сокирою, потім з бензопилою…

— Це треба ж, люди добрі, таке вигадати про дитину, тьху, так кажуть ще й дітям розповіла все в барвах показала. Мені невістка Петрової Ніни розповіла, як дівчинка додому прийшла і давай розповідати, що дорослі роблять за зачиненими дверима, отак-то, жіночки.

Сором-то який. Вона, дівка ця, замолоду за Валиком тягалася, а він Галю любив, із самого дитинства, ой-йой. А Галя, коли за міського вийшла, ледь руки на себе не наклав.

Отак. А потім, рахуй, як його не стало, батька дівчинки, вона приїхала, Галина та, Валик і ожив, і заходив, і заходив, ну, зійшлися та не дали їм пожити довго, хвороба клята, забрала Галю.

Вона, кажуть, так любила того, свого першого, загиблого, а Валентина поважала, а того любила дуже…

Розповідала всім відомі речі Зоя, та люди, ніби вперше чули, переживали, та головою кивали.

— Поїхала із села, ой, як прокльонами сипала, ну це треба ж таке вигадати, як ще не посадили її, за такий наклеп, ойой, на дитину, таке вигадати, це вона Валентина не знала як заманити, так помстилася йому, от підла.

— Страшна річ, жіночки, ось адже яка любов буває, — базікають жінки, — адже стільки років тільки його і любить, на страшне пішла, дитину так обмовила, право слово кажуть, що від тієї любові й збожеволіти можна, і на злочин піти.

— Однолюбка, що вже там, як і Валентин, одну Галю любив…

Поки хворіла Любася, всі пристрасті й уляглися. Та тільки хтось із дітей дізнався, що не рідний татко в Любасі, звісно Любі сказали, ой як дівчинка ридала, гіркими сльозами.

— Не плач, доню, ти для мене що не є найрідніша, найкраща й єдина.

— Тату, — плаче Любася, — таточко, нікого в мене немає, крім тебе.

Їздили Валентин із Любою і в те місце, де батько її рідний лежить.

— Таточко, так ми з мамою їздили сюди, я думала, що брат може якийсь мамин, дядько мій, вона так ревіла, аж захлиналася, мене до себе притискала і плакала. Тату, невже вона тебе не любила?

— Що ти, що ти, доню, любила, звичайно любила, мила.

— А чому ж брата або сестру мені не народили? А ну як ти помреш, я що, одна на всьому білому світі залишуся?

— Та що ти, що Любася, я нікуди не дінуся. А братика або сестричку… так не встигли ми, донечко…

Як Любася в дев’ятий клас пішла, так знову сколихнулося село, Валентин одружився з Ольгою, що медсестричкою в лікарні працювала. Побігли плітки знову по селу.

— Ой, та не любить він її, ну що вже видно від туги й одружився.

— А дівка ця, так змалечку задивлялася на Валентина, тільки побачить і заливається, як маків цвіт…

— Однолюбка, що… дочекалася, добила, дотисла своєю любов’ю.

Багато що говорили, а Любася з татком і Олею, такі щасливі були. Ольга подарувала життя братові, Борискові, а слідом сестрі, Галинці, ой скільки в Любасі радості було, що не одна на білому світі тепер.

— І чого радіє, дурна, вони ж ці діти, ніхто їй, вона Валентину не рідна ж, — шепочуться пліткарі.

— Та що ви, жіночки, таке говорите, — сердиться Зоя-телеграф. — Ну як у вас тільки язики повертаються, та вони рідніші за рідних, він, Валентин за Любасю голову будь-кому відірве, а Оля, яка хороша. Усе в них буде добре.

Вони рідніші за всіх рідних.

Виросла Любася, вивчилася на лікарку, в місто поїхала, заміж вийшла, подарувала життя дітям.

Добре з чоловіком живуть, дружно, до батьків на вихідні їздять, брата з сестрою любить, а ті її.

Аж тут раптом татко зателефонував.

— Привіт, тату, щось сталося?

— Та ні, приїхати хочу, вас побачити, та онучат.

Довго розмовляли батько з донькою, вже за північ, а вони все базікають, усі сплять, а ці двоє сидять шепочуться. Ну а як, невже не про що поговорити рідним людям? Душею рідним.

Вранці поїхав батько, довго махав, поки автобус уже не зник. А наступного ранку зателефонувала заплакана мама Оля… Не стало татка в Любасі. Кругла сирота…

Були, були в Любасі й бабусі з дідусями, і тітки з дядьками, та якось так вийшло, що не потрібна нікому дівчинка виявилася, крім татка свого.

Плаче Любася, немов маленька, дякую таткові, каже, що сестра з братом є, і мама Оля.

— Любонько, дитинко, ти хоч не кидай мене, не можу я… У ньому все моє життя було, в ньому і в вас, дітях.

— Ти чого, мамо Олю, та як ти… та я…

Плачуть, обнявшись.

— Треба ж, — сусідують жінки, після того, як минув час, — ось як є однолюби, вона ж, Оля, молода ще, а ось ні на кого дивитися не хоче. Так і живуть, однолюби, що вже там.

***

Іноді доля випробовує нас на міцність, забираючи найдорожче, щоб показати, хто насправді є нашою родиною.

Дорогі наші читачі,  а що для вас означає бути по-справжньому рідною людиною? Чи є у вашому житті такі люди?