— Ти що, у себе повірила? Вся помʼята, неохайна, ледача баба. Та на тебе ніхто не подивиться, крім мене! — А ти сам? Від чоловіка тільки помітка у паспорті! Нічого не вмієш, тільки з друзяками хиляєш, а я на собі все тягну

— Ти що, у себе повірила? Вся помʼята, неохайна, ледача баба. Та на тебе ніхто не подивиться, крім мене!

— А ти сам? Від чоловіка тільки помітка у паспорті! Нічого не вмієш, тільки з друзяками хиляєш, а я на собі все тягну!

Крик стояв такий, що аж вуха закладало. Це все бачили й чули і випадкові перехожі, і сусіди. Та для цієї старенької п’ятиповерхівки такі “концерти” не були дивиною. Якось так вийшло, що в одному дворі зібралися всі “вершки” міста.

Ох і гуло тут все!

Місцевий дільничний давно вже махнув рукою і тільки мріяв, аби найстрашніше сталося не сьогодні, а коли він буде у відпустці або на лікарняному.

— Чуєте, це Саньок зі своєю свариться? — підморгнув пом’ятий дядько своїм друзям, що зібралися за столом на брудній кухоньці поверхом нижче, — зараз накричаться, і він до нас прибіжить!

Приятелі загоготали і, ніби змовившись, підняли різномасті чарки, наповнені біленькою. Застілля у них тривало вже другу добу. Засинали і прокидалися тут же. Хто на кухні, хто у коридорі, скрутившись калачиком, а хто в кімнаті, на продавленому дивані.

— Денисе, не лінуйся! За столом не сплять, а культурно відпочивають!

Господар квартири штовхнув у бік хлопця, що сидів, опустивши голову. Він був у цій квартирі від самого початку. Старші товариші, які знали толк у довгих посиденьках, так захопили його розмовами, закусками та міцними напоями, що хлопець забув про час і геть випав з реальності.

— Я не сплю, — сонно прошепотів Денис і потер обличчя руками, — що там, налито?

Хлопець машинально схопив чарочку і оглянув усіх, хто сидів за столом. Знайомі обличчя. Господар квартири, його брат, який приїхав погостювати тиждень тому і ще троє сусідів.

А ще, поруч із Денисом, сидів охайний чоловічок. Його акуратно підстрижене і причесане волосся було біле, як папір. Сорочка, застебнута на останній ґудзик, здавалося, була випрасувана пару хвилин тому. Обличчя бліде, але щоки аж горіли яскраво-червоним рум’янцем.

— Алергія? — п’яно поцікавився Денис.

— Ні. Це особливість організму, — охоче відповів чоловічок.

Денис похитав головою. Хто це? Раніше цього товариша ніколи не було в їхній компанії. Чийсь знайомий?

Але в такому разі він би брав участь у бурхливій розмові, а не сидів мовчки, дивлячись перед собою. Хоча ні, він дивиться не перед собою, а просто на Дениса.

— Денис, — простягнув руку хлопець.

Чоловічок теж представився, але в цей момент уся компанія за столом оглушливо розсміялася, і Денис все прослухав.

— Від нашого столу до вашого, — чоловічок звідкись дістав повну пляшку і поставив її на стіл.

Денис ніколи не бачив такої марки. Та й назва ніби дивна. І взагалі незрозуміло якою мовою. Ні, він, звичайно, не був поліглотом, але міг відрізнити англійську від китайської. А китайську від німецької. Господар квартири тут же схопив пляшку і, не дивлячись на чоловічка, відразу її відкоркував.

— Зажди! — Денис навіть трохи протверезів, — це якась гидота! Що тут написано?

— Яка різниця? — відмахнувся його приятель, — пий!

Денис поморщився, але проковтнув усе, що йому налили. Знову поморщився, видихнув і занюхав рукою. Хлопець знову глянув на чоловічка. Той сидів рівненько, тримав поставу і хитро посміхався.

А ще Денис помітив, що перед цим гостем не стоять ні тарілка, ні чарка. Ніби він не бере участі в загальному застіллі, а просто спостерігає.

— А ти хто? — нахмурившись, запитав Денис у чоловічка і, не дочекавшись відповіді, звернувся до всіх, — це хто?

Компанія замовкла, всі обернулися на Дениса, хтось усміхнувся, хтось похитав головою, але ніхто не відповів. Хлопець злякано підвівся зі стільця. Але голова тут же закружляла і в очах заіскрилось. Довелося сісти назад. Денис глибоко зітхнув і позіхнув. Йому здалося, що стало неймовірно холодно. Ніби на вулиці зима і хтось відчинив вікно.

Денис нахилився до чоловічка, який все так само з хитрою усмішкою спостерігав за тим, що відбувається, і запитав:

— Ти що тут робиш? Хто тебе покликав?

— А навіщо кликати? Усі й так знають, куди можна прийти… Аби не з порожніми руками.

Денис здивовано відсахнувся. Як він раніше не помітив, що гість абсолютно тверезий. І очі у нього такі серйозні. І страшні. Холодні, сірі, блищать, ніби дзеркало. Зате сам посміхається.

Від такої суперечності Дениса одразу занудило. Він якось підвівся і пішов у ванну. Провівши там близько пів години, хлопець вийшов. Йому стало набагато легше. Голова прояснилася. Захотілося додому і виспатися як слід.

— Мужики, я піду, — крикнув Денис.

Всі, хто сидів за столом, невдоволено загуділи.

— А на коня? — дивний чоловічок встав зі стільця і підійшов до хлопця.

Він дивився так, ніби готовий силою змусити його сісти назад. Денис позадкував, але тут його потягнув за руку господар квартири і посадив за стіл.

— Давай-но на дорогу!

Денис відмахнувся і спробував встати, але поруч знову опинився чоловічок і міцно схопився за зап’ястя хлопця. Він сам вклав у його руку нову порцію і з усмішкою кивнув.

— Я йду! — запанікував Денис і різко встав.

— Куди? У нове життя? — єхидно посміхнувся чоловічок і відпустив зап’ястя Дениса.

— У нове життя, — повторив хлопець і пішов у коридор.

Сил шукати свій одяг у нього не було. Та й взуття теж. Денис просто засунув ноги в перші-ліпші кросівки і відчинив двері.

— Зажди! — чоловічок знову наблизився до Дениса і простягнув йому пачку цигарок, — це я Юркові заборгував, віддаси йому. І ще передай, що я скоро і до нього зазирну.

— Якому Юркові? Не буду нічого передавати. Я піду!

— Іди, звісно. У своє нове життя йди, хто ж тебе тримає, — неприродно засміявся чоловічок, — але передай обов’язково. Він знати повинен!

Денис гикнув, узяв пачку і вивалився з квартири. У під’їзді тихо і волого. На вулиці пішов дощ. Хлопець сів на сходинки і опустив голову. Скільки він пробув у цій квартирі? А зараз котра година? Стемніло. Крізь маленькі під’їзні віконця видно оксамитове небо.

Денис сповз зі сходинок.

Йому скоріше захотілося опинитися на вулиці і підставити розпашіле обличчя холодному дощу. Але йти було дуже важко. Ніби він уві сні і кожен крок дається з великими труднощами.

Хлопець був готовий розплакатися. У нього не виходить!

Він не може спуститися. Ноги віднялися? Ні, працюють, пальці ворушаться. Та й голова ясна. Тільки так тоскно. Так погано, ніби він один у всьому світі.

І тіло просто не хоче рухатися, не слухається свого господаря. Воно страждає і просить залишити себе тут. Тому що сенсу немає. Ні в чому немає сенсу.

Денис раптом розлютився. Якщо він не може йти, то повзтиме.

— У нове життя, так! У нове, — підбадьорював себе хлопець, роблячи кожен рух на зло дивному чоловічкові. І на зло всім, хто залишився за столом.

Ось і двері під’їзду. Денис відчинив їх і виповз на вулицю. Свіжо. Вітер сильний. Тільки дощ закінчився. Хлопець робив глибокі вдихи, ніби йому належить надовго затримати подих і ніяк не міг надихатися.

Йти йому зовсім трохи. До сусіднього під’їзду. Але як було важко. Перевалюючись і крекчучи, Денис все-таки дістався мети. Однак піднятися він не зможе. Треба перепочити.

Хлопець сів на мокру лавку. А вітер тим часом розігнав хмари. Потім, заплутавшись у кронах дерев, оглушливо зашелестів листям.

Денис подивився на велику калюжу, де відбивався самотній жовтий місяць. Порив вітру розметав воду, роздробивши зображення на багато дрібних шматочків. Вони метушливо заворушилися і знову склалися в круглий місяць.

— О, Денисе! Здоров! А ти чого тут сидиш? Я думав, у вас традиційне застілля.

Хлопець повернув голову і зустрівся поглядом із сусідом. З Юрком. Денис поманив його пальцем і витягнув з кишені пачку цигарок, яку йому дав чоловічок.

— Тобі. Просили передати. І це… Він до тебе загляне скоро… А ти? Давно тебе не було видно, сам як?

— Серденько пустує. Зав’язав. І з цим теж, — кивнув Юрко на пачку, — але, гаразд. Візьму її. Не пропадати ж добру. Тим паче на шару.

Юрко кивнув Денису і пішов до себе. Біля під’їзду, з якого зовсім недавно виповз Денис, він пригальмував. Дістав пачку, понюхав. Прикурив. Постояв трохи, махнув рукою і пішов туди.

— А що вдома сидіти? Я вже краще до друзів! — Крикнув Юрко Денису і зник у під’їзді.

Денис подумки уявив, як його знайомий піднявся на потрібний поверх, як привітався з усіма і як сів за стіл. Уявив, як чоловічок посунув йому чарку і подивився на Юрка своїми страшними блискучими очима.

— Піду, — мотнув головою Денис і піднявся.

До своєї квартири він дістався швидко. Сили в нього з’явилися невідомо звідки. Відчинивши незамкнені двері, хлопець ввалився в коридор, зайшов у кімнату і впав на своє ліжко. У сусідній кімнаті його мати з полегшенням зітхнула і перехрестилася.

Денис проспав до вечора наступного дня. А прокинувся від плачу матері.

— Мамо? — хлопець миттю оговтався і схопився на ноги, — мамо, що сталося?

— Лихо, Дениско, лихо, — жінка поспішно витерла сльози і тут же посадила сина, — тільки ти зараз нікуди не ходи. Вдома залишайся.

— А в чому справа?

— Приятелі твої…

Мати розповіла Денису, що з його друзями, з якими хлопець провів останні два дні, трапилася біда. Коли Денис уже був удома, то жінка побачила у вікні знайомі сині відблиски. Швидка. Звичайно, вона приїхала в ту нещасливу квартиру. Потім приїхали і поліцейські. А за ними і інший спецтранспорт.

— Який спецтранспорт? Ти можеш до ладу пояснити? — пробурмотів Денис, хоча вже зрозумів, що сталося.

— Нам, сусідам, нічого до пуття не сказали. Але кажуть, що швидку викликали Юркові. У нього з серцем погано стало. Лікарі приїхали, а там двері навстіж. І… і не тільки Юрко, там усі вже… того… Ну, потім уже поліція приїхала. Весь день їх із квартири вивозили. Одного за одним… Одна машина від’їхала, друга приїхала. Всіх їх більше немає, Дениско. І Юрка, і господаря квартири, і брата його, і ще трьох сусідів.

— І чоловічка? — ледь чутно прошепотів Денис.

— Якого чоловічка? Ні, більше там нікого не було.

— Як це немає? Був же… Він мені для Юрка пачку передав, сказав, що загляне до нього. Мене не пускав… Усе вмовляв залишитися, — Денис підняв очі на матір і зойкнув, — мамо… Це була… була смерть! Так! Білий, зі страшними очима! Це був не чоловік! Його, здається, ніхто, крім мене не бачив!.. А він за столом сидів. Не їв, не пив. Дивився! Просто дивився! Він мене за руку схопив і не пускав!

Денис простягнув матері руки, і жінка схопилася за серце. На зап’ясті її сина була широка і рівна смужка червоного кольору. Ніби ремінець від годинника. Відмітина не була схожа на синець, скоріше на родиму пляму.

— Господи, Денисе, що це?

— Я зі смертю за одним столом сидів. Це його відмітина. Значить, я його мета, — прошепотів Денис, — але я не хочу, мамо! Не хочу. У мене ж усе життя попереду, так?

— Дениско, — жінка заплакала, обіймаючи сина.

Хлопець сповз на коліна і відчув, як з його очей полилися сльози. Гарячі струмочки стікали по щоках і падали на поділ маминої сукні.

Вона теж опустилася на підлогу і пригорнула сина до себе. Тихий плач Дениса перейшов у судомні схлипування, потім у гучні ридання.

Вже пів року хлопець був тверезим.

Він уникав своїх дружків і щосили тримався за нову роботу. А коли ставало зовсім несила, то дивився на своє зап’ястя. Ця червона відмітина не давала йому розслабитися.

Нагадувала, що за ним спостерігають. І варто тільки дати волю своїм згубним звичкам, як знову опинишся за столом зі смертю. І вже тоді вона точно не відпустить.

Не попросить комусь передати пачку цигарок, не забере цього іншого замість Дениса.

Так хлопець і жив, постійно борючись із собою, поки ця боротьба не переросла у звичку і не стала чимось буденним. Тоді Денис став помічати, що відмітина блідне. Вона стала потихеньку зникати з його зап’ястя.

Але повністю слід, залишений смертю, зник тільки через десять років. У той день Денис дізнався, що його дружина чекає дитину.

— Нове життя. Ось воно, нове життя. Я не просто пішов у нове життя. Я сам його створив!

Денис подивився на відмітину. Вона зблідла ще сильніше, а потім і зовсім зникла.

Кажуть, що доля — річ примхлива, і ніколи не знаєш, які випробування вона готує.

Ця історія, схожа на казку, показує, що навіть перед обличчям найбільшої спокуси, людина здатна знайти в собі сили, щоб змінити своє життя.

Іноді доля дає нам не просто урок, а справжній знак, який вказує, що пора зупинитися і розвернутися в інший бік. А у вас були такі моменти, коли відчували, що життя дає вам другий шанс?