— Ти що, жартуєш? — ошелешено вигукнув Микита. — Як таке може бути? Тобі ж усього двадцять один рік! І чому ти раніше мені нічого не розповіла?! Алла пригорнулася до чоловіка, віддано зазирнула в його очі. — Я боялася, що ти розлюбиш мене і не захочеш одружуватися… — А тепер? На що ти сподіваєшся тепер?!

Вони познайомилися випадково. Алла закупилася в супермаркеті, вийшла на вулицю з двома величезними пакетами, а там — ожеледиця. Дівчина послизнулася на сходинках і, мабуть, гепнулася б, якби чиїсь дужі руки не підхопили її просто в повітрі.

— Обережніше, — почув голос поруч, — тримайтеся за мене…

Відчувши, що міцно стоїть на ногах, Алла підняла очі на свого рятівника.

— Дуже дякую…

— Чого ж ви так навантажилися? — з усмішкою запитав незнайомець, — та ще й у таку погоду?

— Батьків у гості чекаю, — просто відповіла Алла, — їдуть перевірити, як я в місті живу. Ось і…

— Зрозуміло. І далеко вам це все нести? Може, підвезти?

— Та що ви, незручно. Ви й так мені допомогли. Я сама дійду. Потихеньку. Он мій будинок — зовсім поряд.

Алла, обережно ступаючи, пішла у вказаному напрямку. Чоловік рушив своєю дорогою…

Весь день він намагався зосередитися на роботі, але марно: у пам’яті постійно спливала прекрасна незнайомка. Саме так він називав її у своїх думках.

«Яке миле створіння, — думав він, — відкритий погляд, мінімум косметики, здається, навіть помади не було. І рум’янець… Такий ніжний, ледь помітний… А голос, наче струмок… Ні, я мушу її знайти. Вона сказала, що живе зовсім поруч…»

Микита не був ловеласом, швидше навпаки: ставився до жінок дуже обережно, завжди чекав якогось підступу.

Причиною тому була його перша нещаслива любов, що закінчилася банальною зрадою. З п’ятого класу Микита був закоханий в однокласницю, яка, не дочекавшись поки він закінчить університет, за пів року вийшла заміж за сина якогось бізнесмена.

Коли Микита повернувся, вона, анітрохи не знітившись, видала:

— Микито, не переживай так. Якщо тебе заспокоїть, знай: я досі тебе люблю. Однак, любити й заміж виходити — це різні речі. Ну, що ти можеш мені запропонувати? Життя на орендованій квартирі або, ще краще — в гуртожитку? З вічно порожнім гаманцем? Ні вже. Я хочу жити нормально. Сподіваюся, ти мене розумієш…

Микита все зрозумів. Страждав довго. Навіть випивати почав. Але потім взяв себе в руки, влаштувався на роботу, вступив заочно до університету…

І ось тепер, він — тридцятирічний, самотній, цілком успішний чоловік, розмріявся про дівчину, яку бачив лише раз у житті. Та й то — мигцем.

А все тому, що на серці потепліло. Він стільки років цього чекав. І ось тепер — тьохнуло. А він навіть імені її не знав…

Два тижні Микита стовбичив у тому самому супермаркеті. Чекав на прекрасну незнайомку. І вона з’явилася.

Увечері після роботи Алла зайшла купити що-небудь на вечерю… Дуже розгубилася, коли якийсь чоловік буквально кинувся їй під ноги зі словами:

— Нарешті я вас знайшов!

Впізнавши свого рятівника, посміхнулася:

— А навіщо ви мене шукали?

— Ми забули познайомитися! Я — Микита, а ви?

— Мене звати Аллою, — дівчина з цікавістю дивилася на схвильованого чоловіка, — і що далі, Микито?

— Далі? А далі нас чекає чудова вечеря в ресторані! Ви згодні?

— Не знаю, так несподівано…

— Погоджуйтеся, Алло! — умовляв чоловік, — мені так багато потрібно вам сказати…

Він розповів їй про себе все. Про першу любов, про роки самотності, про те, як радий, що зустрів її і вважає це подарунком долі…

Алла уважно слухала… Цей чоловік, такий зворушливий і трохи наївний, дедалі більше їй подобався…

Вони стали зустрічатися. Практично щодня. І що більше зустрічалися, то сильніше прив’язувалися одне до одного. Їм добре було разом попри те, що Алла виявилася скромною, до себе Микиту не підпускала.

Спочатку чоловіка це здивувало, а потім привело в справжнє захоплення. Тепер він був абсолютно впевнений, що Алла призначена йому долею і чекала тільки його!

Він познайомив Аллу зі своєю мамою. Алла звозила Микиту до своїх батьків у село.

Там Микиті все дуже сподобалося. Простий уклад життя, прості стосунки. Гостинні господарі.

Саме там, у присутності батьків, Микита освідчився Аллі…

На реєстрації були найближчі: так захотіла Алла. Сказала, що не хоче великого торжества, але зате мріє про справжню весільну подорож. Микита погодився. Купив путівки. Від’їзд планувався за місяць після весілля.

І ось уже другий тиждень молодята жили разом. Микита не міг повірити своєму щастю. Щодня після роботи летів додому, як на крилах…

В один із прекрасних сімейних вечорів Микиті здалося, що Алла чимось стривожена.

— Що з тобою, кохана? — турботливо запитав він, — ти здорова? У тебе все гаразд?

— Нам потрібно поговорити, — тихо відповіла молода дружина…

— Говори, я весь увага.

— Не знаю, як ти до цього поставишся, — почала Алла, насилу добираючи слова.

— Нормально поставлюся, — Микита бачив, що дружина сильно хвилюється і спробував її заспокоїти, — щоб не сталося. Ти ж знаєш, як я тебе люблю…

— Я розумію, що мала сказати раніше… Але не змогла…

— Алло, не муч, — Микита вже почав напружуватися, — ти мене розлюбила?

— Ні, звісно. Тільки… Вибач… У мене є діти… Двоє…

— Що? Ти жартуєш? — здивувався Микита, — як таке може бути?

— Я не жартую…

— Але тобі ж усього двадцять один рік! Коли ти встигла? І чому раніше нічого не казала?!

Алла пригорнулася до чоловіка, віддано зазирнула в очі:

— Я боялася, що ти розлюбиш мене і передумаєш одружуватися…

— А тепер? На що ти розраховуєш тепер?!

— Не знаю. Сподіваюся, ти зрозумієш мене і пробачиш…

— Пробачу?! Я?! — Микита все ще не вірив у те, що почув…

— Розумієш, у мене, як і в тебе, була в житті сумна історія. Ми дуже любили одне одного. Коли дізнався, що я при надії, він покинув мене. Злякався. Мені ж усього сімнадцять тоді було. Коли зʼявився син, він одумався, пробачення попросив. Я пробачила. Ми стали жити разом. Ще за рік донька з’явилася на світ. А він, поки я носила під серцем дитину, іншу собі завів. Аріні шість місяців було, коли він знову мене покинув. Тепер уже з двома дітьми.

— І де ж тепер твої діти? Жах якийсь… Я ж був у вас у селі… Батьки твої нічого не сказали. Теж приховали, виходить…

— Діти поки живуть у родичів. Своїх дітей у них немає, ось і запропонували, щоб я малюків у них залишила.

— А батьки, що ж? — не вгамовувався Микита, — невже не шкода онуків?

— Вони їх регулярно відвідують, але до себе брати відмовляються. Кажуть, що не впораються.

— Ясно. Сімейка — та ще…

— Навіщо ти так? Я не хотіла, щоб так вийшло. Зауваж, я ж не нав’язувалася тобі. Ти сам мене знайшов…

— Авжеж…, — кинув Микита, — і цнотливість ти круто розіграла… Я навіть повірив у твою порядність…

— Я просто боялася сильно до тебе прив’язатися. Думала: раптом у нас нічого не вийде…

— А в нас вийшло?

— Звісно! Ми ж любимо одне одного!

— І ти можеш це говорити після такої жахливої брехні? Ти могла розповісти мені все це разів сто до весілля! Але ні! Ти говориш про це зараз, коли ми вже одружені!

— А що змінилося? Це було єдине, що я приховувала. Тепер ти мій чоловік і я більше не хочу тебе обманювати. А ось чи зумієш ти прийняти те, що я сказала, залежить від твоєї любові.

— Тобто, якщо погоджуся виховувати твоїх дітей, значить — люблю. А, якщо відмовлюся — значить ні?

— Якщо відмовишся, вони залишаться в моїх родичів. Ось і все. Якщо хочеш, я навіть не буду з ними зустрічатися.

— Іншими словами, ти готова відмовитися від власних дітей заради мене?

— Готова.

— Але це ж жахливо! Невже ти не розумієш?!

— Просто я дуже сильно люблю тебе…

Микита більше не міг цього чути. Він схопив куртку і вискочив із квартири.

Довго ходив вулицями, намагаючись ні про що не думати. Намагався заспокоїтися.

Потім вирішив зайти до матері. Йому просто необхідно було з кимось поговорити…

— Не знаю, що й сказати, синку, — замислено промовила мати, вислухавши Микиту, — тут ти сам маєш вирішувати.

— Що вирішувати, мамо? Я ж заздалегідь усе знаю: якщо погоджуся — погано буде мені, якщо відмовлюся — позбавлю дітей матері, і всі вони будуть нещасні.

— Тоді не поспішай що-небудь робити. Подумай. Хоча… Не уявляю, як ти житимеш із людиною, здатною на таке…

— Я теж не уявляю…

— То, може, краще вам розлучитися?

— Я люблю її, мамо…

— Тоді не знаю…

Микита залишився з дружиною. Запропонував забрати дітей, але Алла відмовилася:

— Не хочу вішати на тебе такий тягар, — сказала вона абсолютно спокійно, — нехай живуть у родичів, а ми будемо їх відвідувати.

— У якій якості? — втомлено запитав Микита, — вони, напевно, твою тітку вже мамою називають.

— І нехай. Їм там добре, я впевнена. А це найголовніше.

— Дивись сама, — кинув у відповідь Микита і більше не повертався до цієї теми.

До дітей вони з’їздили кілька разів. Спостерігаючи, як дружина порається з ними, Микита мимоволі думав:

— Цікаво, що буде, коли в нас з’явиться дитина? Раптом, зі мною щось трапиться? І що тоді? Вона і його сюди відвезе?

Через рік Микита подав на розлучення…

Не зміг так жити…

Та й любов кудись вивітрилася…

Ось такою сумною історією поділилася наша читачка. Життя…