— Ти такий, Сашко, ти ягодами і сонцем пахнеш, я з тобою теж на наступні вихідні до матері поїду, добре? — несподівано сказала дружина

Ще за три дні до п’ятниці Сашко почав готуватися.

Ці вихідні він нарешті вирішив поїхати до матері в село. Давно збирався, та все ніяк не міг зібратися. Та й, чесно кажучи, навесні зовсім йому туди не хотілося їхати. Мама змусить копати грядки під посадку, та ще й за хатою під картоплю.

Він пообіцяв їй привезти три мішки, як торік. Куди вже більше? Ну, в гості сусіди зайдуть, чи Сашко з дружиною приїдуть, та з головою вистачить до нового врожаю цієї картоплі.

Мама, щоправда, бурчала, що покупна картопля не така смачна, як своя, але якось умовляв.

А цього року вона знову завела свою платівку, але він ніби й цього разу відбрехався, що знову купить. І найкращу з найкращих!

Та й удома, як завжди, справ накопичилося. Машина була не на ходу. Дружина Оленка бурчить, що кран підтікає. Мама, мабуть, думає, що в них тут у місті інших справ немає, як тільки до неї їздити.

Діти он теж повиростали, у село вони тепер не хочуть. А тут за ними око та око, усі нерви вимотали!

Але на липень розгодинилося, у річці, мабуть, і вода вже тепла. Можна й на риболовлю з’їздити. Чи буде клювати — то вже друге діло. На юшку, мабуть, набереться, а місця в них там дивовижні. Аж засумував Сашко за малою батьківщиною.

Ну, і за мамою, само собою. Її теж шашличком треба пригостити, та й до чаю чогось смачного привезти. Ну, і взагалі поговорити, давно вже не бачилися.

Усе по телефону, та по телефону, а по ньому особливо й не скажеш — привіт, як справи, як здоров’я, та ніби й говорити більше нічого…

Сашко запитав у сімейства про людське око: — А ну, хто зі мною до “бабАні” поїде?

Так у них в родині повелося матір БабАнею звати, а вона Ганна Дмитрівна.

Оленка сказала, що не поїде, у неї вихідний, вона готувати на трьох чоловіків не наймалася.

Дарина, донечка улюблена, з кавалером у кіно зібралася.

А синочок Федько нарешті дорвався пограти вдома в комп’ютер. На тижні йому не дозволяли грати, ну яке йому зараз село!

Не до бабАні їм тепер!

Та Сашко й не наполягав. Він із сусідом Ігорком і другом Сергієм із його роботи вже план вихідних намітив.

Маму він вирішив не хвилювати, а зненацька нагрянути, ось вона зрадіє!

Завантаживши з вечора машину снастями та вудками, рано-вранці Сашко з Ігорем заїхали на ринок по м’ясо на шашлики, та по свіжий хліб і солодощі.

Дорогою Сергія підхопили, він уже затарився міцними напоями, з утоми під юшку, та під шашличок треба трохи.

І, натхненні своїми планами, Сашко з друзями поїхали в село, обговорюючи деталі відпочинку…

Їхали довго, гарна погода, видно, не тільки їх спонукала за місто поїхати. Із сусідніх авто у вікна дивилися коти, собаки, і, звичайно, діти, спраглі погостювати у своїх бабусь і дідусів.

Сашко теж раптом із тугою згадав, як раніше вони всією родиною їздили. І щойно до хати під’їхавши, Даринка і Федько вилазили, відштовхуючи один одного, щоб першими до діда і бабусі прибігти.

— БабАня! Ми приїхали! Діду, ти де? — радісно кричали Даринка і Федя, і на ґанок виходили мати з батьком, зустрічаючи їх з розпростертими обіймами!

Добре як було…

Нарешті Сашко звернув на ґрунтовку. Їхав повільно, дорога курна й розбита, можна і черевом зачепити.

І нарешті показався знайомий дах, сяючи металом на сонці. Батько ще крив, пам’ять про себе залишив.

Сашко припаркував машину біля старої липи. Вийшов і потягнувся — ось і воля, добре!

Зазвичай мама завжди поспішала, у вікно бачила, що син приїхав. А тут якось дивно, з хати не виходить ніхто, а їхнім подвір’ям незнайома дітвора бігає!

— Це чиї тут у тебе пасуться? — Ігор і Сергій теж вийшли з авто й озиралися.

— Та випадково, видно, забігли, от я їх зараз злякаю! — і Сашко вже хотів прикрикнути, мовляв, що тут під чужими вікнами гасаєте? Ану мерщій до себе!

Але тут побачив, як мати вийшла з дому і покликала:

— Алло, Андрій, Сонечко, ану обідати пішли!

І ці чужі діти їй хором відповіли:

— БабАня, ми йдемо, а пиріжки будуть? А потім ти з нами пограєш?

Діти слідом за матір’ю, галасуючи, зайшли до хати, і двері за ними зачинилися.

А Сашко так і стояв, як стовп, а потім до товаришів обернувся:

— Не зрозумів? Це що зараз таке було? Мати мене впритул не помітила, що за дурниця? Та ще й дрібнота якась у неї тут прижилася, обідати вона їх до хати повела?

Ігор і Сергій один на одного подивилися, і заіржали:

— А ти хату не переплутав? Казав же, що в матері давно не був, то може забув, де вона і живе?

— Досить реготати, нічого смішного, я розбиратися пішов, що це за дрібнота, що мати мою нахабно так бабАнею кличе, наче рідня вони їй якась! А ви тут поки розвантажуйтесь, нічого прохолоджуватися, і так довго їхали.

І Сашко піднявся на ґанок рідної хати й відчинив важкі двері.

Двері насилу піддалися, тато б одразу помітив, що за зиму і весну розбухли, та перекосило їх, поправити б, та виходить нікому, соромище-е-е-е!

З кухні долинали регіт і гамір:

— БабАню, а мені дай теж ложку дерев’яну!

— І мені!

— БабАню, а коли тато приїде?

— А я не хочу до тата й мами, я з тобою хочу спати на перині й казки слухати!

«Що за нісенітниця, які ще тато з мамою?» — геть розсердився Сашко, і на кухню пройшов…

Мама його не одразу й помітила.

А помітивши, не пішла, як бувало зазвичай, до нього дрібним кроком, на ходу втираючись хусткою, щоб сина обійняти й розцілувати!

Просто посміхнулася і цим чужим дітям повідомила:

— А ось і мій синочок Сашко приїхав до мене нарешті. Зайнятий він, рідко приїжджає, спасибі, що приїхав хоч!

— Привіт, мамо, а ти чого? Хто це тут у тебе, я ж із товаришами на риболовлю приїхав. Сюрприз хотів тобі зробити, мамо, — розгублено пробурмотів Сашко.

— БабАню, а це він у дитинстві на паркані повис, і штани порвав, так? — загаласували діти.

— Він і є, — кивнула мама.

— А ти потім йому штани зашивала і дупку зеленкою мазала, а він кричав, так, бабАню?

— Зате паркан він сам потім полагодив, так?

— І допомагав тобі воду тягати з криниці й грядки поливав із бочки лійкою, ми теж так уміємо, — перебиваючи один одного, галасували діти.

Мама мовчала, посміхаючись і слухаючи, як діти навперебій згадували історії з дитинства її сина Сашка, а потім і онуків Даринку та Федю.

Видно, їм дуже подобалися історії про таких самих, як і вони зараз.

— Ну, а що ти хотів, синку? Ти ж з Оленою своєю онуків уже не привозиш. Та й самі ви не їздите, вам видно це вже без потреби. А мене сусіди, люди добрі, попросили, у них бабусь немає, а діткам улітку в місті душно сидіти. Ці ось Мишкові двоє — Алла та Андрій. А Сонечка — Наталки Голишевої, племінниці дядька Колі, донька.

Мишко мені за дітей і город скопав, і картоплю допоміг посадити. Телевізор притягнув, мій старий зламався взимку. Ось ми тепер із дітками мультики і кіно дивимося.

Наталя нам і холодильник купила, а Мишко на картку мені на їжу переказує, жити ж якось треба? Та й веселіше мені з дітками, вони ще не виросли, їм бабАня ой як ще потрібна…

Сашко стояв і червонів, не знаючи, що й сказати матері.

Діти поїли і в кімнату побігли.

— Ну, раз приїхав із товаришами, на веранді вам постелю, вже не ображайся, синку, — сумно посміхнулася Ганна Дмитрівна.

Усю ніч крутився на старому дивані Сашко. Чоловіки одразу захропіли, що Ігор, що Сергій, очманіли від сільського повітря.

А Сашку не спалося…

То злився — ну це ж треба, чужих дітей до хати принадила! Продалася за гостинці, подумаєш, їй старий телевізор, та холодильник притягнули. І гроші він їй якось теж переказував, та що їй, старій, багато треба?

А потім раптом згадував, як ці чужі діти із захопленням його, Сашкові, дитячі «подвиги» за маминими розповідями переказували.

І про Даринку з Федьком теж, і про їхні витівки, і про добрі справи також…

На риболовлю на річку Сашко з Ігорем і Сергієм усю дрібноту теж узяли. Юшку на всіх варили, щоправда, по чарці пити не стали. Сергій навіть бурчав, що замість чоловічих посиденьок дитсадок якийсь розвели.

Але потім до річки підтягнувся Мишко з дружиною і Наталя. Біля багаття посиділи, потім до Сашка на подвір’я пішли і мангал розпалили.

Мама спочатку від шашлику відмовилася, зуби не жують, але малі не відставали, та найм’якіші шматки їй підсовували:

— БабАню, ось цей смачний шашлик, спробуй!

— Ні, мій шматок спробуй!

У неділю мама їм пиріжків з яблуками напекла прямо як у дитинстві.

І з собою дала великий пакет для Оленки і Даринки з Федьком.

Від матері їхав додому Сашко якийсь оновлений і просвітлений.

— Ти такий, Сашко, ти ягодами і сонцем пахнеш, я з тобою теж на наступні вихідні до матері поїду, добре? — несподівано сказала дружина.

— Не заздри, — посміхнувся Сашко. — Та гаразд, звісно, поїхали.

А до вихідних і Дарина з Федьком, наслухалися розповідей батька про риболовлю, шашлики.

Як двері в хату з дядьком Мишком правили. І особливо про те, як бабАня там весело живе й не тужить. Загалом, діти теж поїхати захотіли.

Точно, село душу лікує більше, ніж чужі країни.

А пиріжки і пшоняна каша бабАні — це не чужий шведський стіл, це по-нашому.

І посиденьки біля багаття, і риболовля, і раннє весняне сонце, яке в місті не видно. І матінка на ґанку. І яскраві зорі вночі — усе це — дитинства джерела, без яких не виходить прожити так, як треба…

***

Часто ми думаємо, що допомагаємо своїм рідним, коли даємо їм щось матеріальне, а насправді їм потрібні наші увага, тепло і час. Бо що може бути ціннішим за ці історії з нашого життя, які передаються з покоління в покоління?