— Ти в мене гість п’ятничний. Він — суботній. А завтра ще й недільний прийде! — Ти… Та як ти… — задихаючись від люті, Льоша схопив її за комір льолі й рвонув на себе. — Я ж до тебе з усією душею! — Та здався ти мені! — огризнулася жінка, намагаючись відірвати його пальці. — Живеш на чужих харчах у Гальки, а до мене по ночах бігаєш. Про яку душу ти мелеш, телепню

Кажуть, жіноче серце сліпе. А коли жінка вирішила, що цей чоловік — її останній шанс на щастя, вона вчепиться в нього мертвою хваткою. І триматиме міцно. Навіть якщо те щастя пахне чужими парфумами і чимось куди страшнішим…

Того вечора Галина світилася. На свої іменини накрила такий стіл, що аж вгинався: домашня ковбаска, голубці, фірмова наливка.

— Ось воно, щастя моє! — хмеліючи від напою й власної розчуленості, Галя потягнулася до Льоші з поцілунком.

Але він мовчки, з ледь прихованим роздратуванням відсторонив її руки й різко підвівся з-за столу.

— Я зараз повернуся, — кинув так, аби вона, не дай Боже, не здійняла ґвалту перед гістьми. — Щось душно в хаті стало. Піду на ґанку перекурю.

— Я з тобою! — Галя сіпнулася було за ним, але за столом загули, вимагаючи від іменинниці уваги, і вона слухняно сіла на місце.

Олексій вийшов у двір. Глибоко вдихнув нічне повітря, вологе після сліпого дощику. Від випитого трохи паморочилося в голові, а по жилах розливалося те знайоме, тягуче бажання пригод.

«Раз тягне — значить, треба йти», — вирішив він. Ховаючись від чужих очей, Льоша пройшов городами до річки і, перестрибуючи по мокрому камінню, перебрався на інший берег.

Вода хлюпнула в черевик, намочила штани, але хіба ж це могло зупинити чоловіка, якого вела сліпа пристрасть?

Поки Галя розважає гостей, він встигне збігати туди, де на нього чекають. Де з порога кинуться на шию, потягнуть до ліжка і за дві хвилини зведуть з розуму.

Анжела… Її ім’я смакувало, як солодка карамелька. Жінка-гріх, зліплена з меду та вершків, пишна, білотіла. Вона манила до себе чоловіків з усієї Яблунівки.

Про неї селом ходили такі чутки, що в порядних господинь вуха червоніли. Чув їх і Льошка, але минуле цієї жінки його не обходило. Він свято вірив: зараз вона тільки його. І цього було достатньо.

Олексій приїхав у село недавно — до армійського друга Дмитра, щоб трохи відійти після важкого розлучення. У перший же день познайомився з Галею і… залишився в неї жити.

Без гучних обіцянок і планів на весілля. Просто зійшлися. Він допомагав по господарству, давав частину зароблених на будові гривень. Здавалося б, життя ввійшло в спокійну колію. Аж поки він не зустрів Анжелу. Мов полуда з очей впала!

Закохався, як хлопчисько, а коли вперше торкнувся її гарячого тіла — зрозумів, що пропав остаточно.

— Може, я до тебе переберуся? — спитав він якось після палкої ночі. — Хоч сьогодні з речами прийду.

— Ще чого, — байдуже відрізала вона, виштовхуючи його з ліжка. — Іди до своєї Галі. А до мене приходитимеш по п’ятницях, коли я малих до сестри відправляю.

Льошу трохи вколола така холоднеча, але він вирішив, що красуня просто набиває ціну. «З часом сама попросить залишитися», — думав він.

А поки що можна й у Галі перекантуватися. Галя була жінкою непоганою, вродливою, чистоплотною, а головне — закоханою в нього, як кішка. Але такою ж прісною і передбачуваною.

Вона лізла зі своєю турботою, заглядала в очі й постійно допитувалася, чи добре йому з нею.

«Яке там добре, коли ти так невміло брешеш і хапаєшся за мене обома руками?» — дратувався подумки Олексій.

Тому й жив із нею, як на вокзалі — чекав, поки Анжела «дозріє». Він ходив до коханки щоп’ятниці, віддавав їй майже всі гроші й свято вірив, що він у неї такий один-єдиний.

— Тримався б ти за Гальку, — хитав головою товариш Дмитро, слухаючи його скарги. — А та твоя Анжела таких, як ти, десяток зжувала й виплюнула, навіть імен не запам’ятала. Обдере як липку і вітатися перестане. Тікай від неї, поки голова ціла.

Але хіба закоханий дурень послухає?

Щоразу Анжела обіцяла, що ось-ось дозволить йому переїхати, і щоразу знаходила відмовки: то діти захворіли, то мама в гості їде. Чи здогадувалася Галя, куди він зникає вечорами? Льошу це не обходило.

І ось — субота. Галин день народження. Вона притискає до грудей подаровані ним хризантеми, сяє на весь дім, а його аж тіпає від роздратування.

Вчора Анжела написала, що в неї гості, тож п’ятничне побачення скасовується. Льоша промучився цілу ніч, димів на ґанку аж до ранку. І тепер, коли гості добряче набралися домашньої наливочки й затягнули пісню, його терпець увірвався.

Кров, розбавлена хмелем, кипіла. Він вирішив: піде просто зараз. Якщо в неї гості — викличе на подвір’я і розставить усі крапки над «і».

У хаті Анжели було темно. Спить, напевно. Але Льошка вперто постукав у шибку. Раз, другий. Аж поки не клацнув вимикач, і у вікні не з’явилася розпатлана Анжела в тоненькій льолі.

— Чого тобі треба? — невдоволено шикнула вона.

А за її спиною, у глибині кімнати, раптом майнула висока чоловіча тінь і ковзнула до дверей.

— Хто там у тебе?! — просипів Льоша, відчуваючи, як усередині все обривається. — Ти ж казала, родичі приїхали!

— А тобі яке діло? — раптом нахабно розреготалася вона, спершись на підвіконня. — Ти в мене гість п’ятничний. Він — суботній. А завтра ще й недільний прийде!

— Ти… Та як ти… — задихаючись від люті, Льоша схопив її за комір льолі й рвонув на себе. — Я ж до тебе з усією душею!

— Та здався ти мені! — огризнулася жінка, намагаючись відірвати його пальці. — Живеш на чужих харчах у Гальки, а до мене по ночах бігаєш. Про яку душу ти мелеш, телепню?!

Десь на веранді грюкнули двері, і висока тінь, ламаючи кущі картоплі, дременула городами в темряву. А Анжела реготала йому просто в обличчя:

— Бачив, які до мене орли літають? Не те що ти, тюхтій нещасний! З тебе ж ні в ліжку, ні в житті толку нема!

Що було далі — Олексій пам’ятав, як у страшному сні. Здається, він кинувся через двері до хати. На столі блиснув кухонний ніж… Він не пам’ятав ударів. Пам’ятав лише, як біла сорочка жінки раптом стала моторошно-темною.

Вона навіть не скрикнула. Тільки осіла на підлогу, хрипнула і затихла.

Коли Льоша отямився, скляні очі Анжели дивилися кудись у стелю.

Тваринний страх ударив у голову. Він вискочив із хати і побіг городами. Слідом за тим «суботнім гостем», слід у слід. Біля річки скинув із себе весь закривавлений одяг, ніж жбурнув на саму глибину, а сам кинувся у крижану воду.

Голий, мокрий, тримаючи в руках вузол із брудними речами, він прикрався до Галиної хати. Гості там ще співали. Льоша зачаївся за літньою кухнею, трусячись від холоду й жаху.

І тут на ґанок вийшла Галя. Наче серцем відчула. Накинула теплу хустку і тихо покликала його в темряву. Вона не зойкнула і не злякалася, побачивши його голим і трусючим. Мовчки завела в темну комору, принесла чистий одяг.

Він плутався у словах: казав, що стало зле, пішов до води вмитися, послизнувся, впав у багнюку, мусив роздягнутися…

— Де твої речі? — перебила вона.

Її голос був таким металевим і чужим, що збрехати не зміг би й запеклий злочинець.

— За верандою, — прошепотів Льоша, опустивши очі. — Усе там. І черевики теж.

— Іди в хату, — жорстко наказала Галя, — ніхто не бачив, як ти виходив. Сядь у куточку і роби вигляд, що задрімав.

Вона повернулася до гостей хвилин за сорок. Сміялася, наливала, підносила закуски. А під ранок усі спали покотом.

Страшна новина розлетілася селом блискавично. Охали, ахали, слідчі обходили двори. Але компанія в Галиній хаті була такою «втомленою» після гуляння, що правоохоронці тільки рукою махнули.

Тим більше, всі в селі знали: до Анжели чоловіки зліталися, як бджоли на мед. Шукай вітра в полі, коли там щоночі нові гості були. Справу якось швидко прикрили.

А через тиждень, наливаючи Льошці борщ, Галя сіла навпроти і спокійно сказала:

— Пора нам, Льошику, розписуватися. Досить уже в приймаках жити. Завтра йдемо до РАЦСу.

Олексій відкрив був рота, щоб огризнутися, але Галина подивилася на нього так, що мороз пішов поза шкірою.

— Вибору в тебе немає, мій хороший. Твій одяг лежить у дуже надійному місці. І лежатиме там доти, доки ми з тобою житимемо. Довго і щасливо. Доки діточок не народимо і онуків не дочекаємося. Зрозумів? Бо я так хочу.

***

Кажуть, що на чужому нещасті свого не збудуєш, і долю силою не прихилиш. Але життя підкидає часом такі моторошні і страшні сюжети, що жоден сценарист не вигадає. Галина таки втримала біля себе чоловіка, але чи можна назвати це коханням, коли замість поваги — страх, а замість довіри — страшна таємниця? А як ви вважаєте, чи знайде ця жінка хоч краплю справжнього спокою у своєму вимушеному сімейному раю?