— Ти вже вибач, Глібе, але ти живеш у сім’ї. А в родині прийнято підставляти плече одне одному. Ми тобі з батьком допомагаємо: гроші даємо, їсти готуємо, лад наводимо, іноді — навіть у твоїй кімнаті. Будь ласкавий допомагати у відповідь

— Мамо, ви ж Женю для себе хотіли, а не для мене. От самі з ним і тьопайтесь. А мені виспатися треба перед парами.

— Глібе, ну я ж рідко тебе прошу. Тільки разочок відвести його до школи. Це ж перше вересня, свято, всі дітки будуть з батьками…

— От саме, з батьками, — перебив Марину син. — А де мої були, коли я на лінійках стояв? Вічно з малим носилися. Нічого, сам сходить, не переламається.

— Ну, не вічно… Всього пару разів таке було. Ми ж не навмисне, так життя складалося…

— Ну от і зараз так життя склалося, що йому доведеться йти самому, — спокійно відрізав Гліб і сьорбнув чаю.

Марина розгубилася. Вона не чекала такої рішучої відсічі. Зрештою, вони ж Гліба годують, одягають, а він ну ніяк не хоче брати участі в житті родини.

— Так… — почала Марина, насупивши брови. — Ти вже вибач, Глібе, але ти живеш у сім’ї. А в родині прийнято підставляти плече одне одному. Ми тобі з батьком допомагаємо: гроші даємо, їсти готуємо, лад наводимо, іноді — навіть у твоїй кімнаті. Будь ласкавий допомагати у відповідь.

— А я не просив у моїй кімнаті порядки наводити. І без ваших кишенькових я теж проживу. Мені вже вісімнадцять, я не хлопчик і не нянька. Моя думка теж має щось важити.

Після цих слів Гліб узяв своє горнятко, підвівся і пішов до себе, грюкнувши дверима. А Марина лишилася сама. З каменем на душі, невирішеною проблемою і, що найгірше, з думками про те, що її син росте егоїстом.

І коли ж він встиг таким стати?

Перший шлюб у Марини не склався. Батько Гліба так і не подорослішав: йому б тільки на дивані валятися, в ігри грати та в телефоні зависати, а не сім’ю будувати.

Іноді він десь підробляв, але приносив такі копійки, що не вистачало навіть на нього самого. У якийсь момент Марина вирішила більше не сподіватися на диво: подала на розлучення і поїхала до мами.

Коли Марина вийшла заміж вдруге, Глібові було вже п’ять.

Той вік, коли дитина ще з відкритою душею приймає нову людину. Андрій швидко знайшов із хлопчиком спільну мову і скоро став для нього справжнім татом.

А коли Глібові виповнилося десять, на світ з’явився Женя. Мабуть, саме з того моменту все потроху й пішло шкереберть, хоч Марина тоді цього не помічала.

Того року Гліб уперше пішов на перше вересня сам.

Марина після того, як принесла малого додому, була геть знесилена, їй було не до школи. Андрій працював, намагаючись забезпечити сім’ю, яка зросла, а бабусі й дідусі були хтозна-де: одні в іншому місті, інші — на дачі.

— Глібчику, ну так сталося… Ти ж у мене дорослий хлопець, впораєшся? — винувато питала мати. — Ти не ображайся, я б і сама дуже хотіла піти з тобою, але ж бачиш…

— Бачу, — зітхнув Гліб. — Нічого. Я вже не маленький.

Тоді Марині здавалося, що все гаразд. Може, син і засмутився, але ж пішов, нікому не скаржився. А виявилося — він усе чудово запам’ятав.

Через три роки ситуація повторилася.

Цього разу Марина не змогла піти з сином, бо Женя щось підхопив у садочку.

Взагалі, хворів менший дуже часто. Якось навіть приніс із садка вітрянку. Акурат за кілька днів до того, як Гліб мав їхати з класом на екскурсію до Львова. Довелося старшому лишитися вдома.

— Мамо, я все, звісно, розумію, але я вже втомився хворіти разом з ним. Може, ти малого хоч на карантин відсаджувати будеш? — роздратовано питав він, поки Марина мастила його зеленкою.

— Глібе, ну ми ж одна сім’я… Де він, там і я. А я по хаті ходжу, готую… Ну не вийде повністю сховатися одне від одного.

Марина, з одного боку, розуміла старшого. Майже щоразу, коли починав хворіти Женя, слідом злягав і Гліб. З іншого — їй це здавалося неминучою частиною життя.

Згодом Гліб почав опиратися, коли мати просила його допомогти по господарству чи з братом. Спочатку він не відмовляв прямо, просто або «годував сніданками», або робив усе так абияк, що Марині було простіше переробити самій.

Мати дратувалася, але списувала все на перехідний вік.

Навіть коли почало доходити до сварок.

— А чого я маю у вітальні прибирати, якщо я там навіть не буваю? Ви там з малим товчетеся, від вас і пил. От ви й витирайте, — заявив він якось.

— Зате ти на кухні буваєш, — заперечила мати. — А прибираю там я. І готую, до речі, теж я.

— Ти кожну краплю на раковині витираєш. Жив би я сам — таким би не страждав. Мені стерильна чистота не потрібна, це тобі треба — от ти й роби.

Іноді Марина все ж змушувала сина взяти ганчірку в руки. Іноді закривала на все очі: нерви дорожчі. І ось до чого все дійшло…

Молодшого нікому було відвести на лінійку.

Бабусі з дідусями далеко, чоловік у відрядженні, а Марину з роботи не відпустили. Гліб же вперше вперся рогом і навідріз відмовився, хоча був у цей день вільний.

І що робити?

Насамперед Марина подзвонила чоловікові.

— Зрозуміло. Дорослого життя захотів, значить. Ну нічого, приїду — поговоримо. Раз захотів — хай спробує, — похмуро відповів Андрій, вислухавши дружину.

— Андрію, давай тільки без крайнощів… — злякалася Марина. — Ми й так його втрачаємо. А так — зовсім втече від нас. Що тоді робитимемо?

— Ну й хай тікає. Подивлюся я на нього, як він сам буде жити це життя без «тату, підвези» і «мамо, забери посилку». Ми ж йому не відмовляємо, коли він просить.

Марина зітхнула.

У чомусь чоловік мав рацію, але їй було страшно.

Андрій був людиною впертою і, хоч щиро любив Гліба як рідного, міг поставити занадто жорсткий ультиматум.

Проблема з Женею вирішилася.

Марина звернулася до подруги, з якою вони разом водили дітей в один садок, а тепер — і в одну школу. Ольга не тільки відвела Женю на свято і наглянула за ним, а ще й прогулялася з дітьми парком. Це, звісно, не те саме, що з батьками, але краще, ніж нічого.

— Ой, Олю, спасибі тобі, виручила, — гаряче дякувала Марина, коли забігла за сином після роботи. — Ходімо хоч чаєм вас напою.

— Та пусте. Ти ж мого малого теж пару разів забирала. Нам треба триматися разом, — усміхнулася та.

І все ж Марина вмовила Ольгу зайти на хвилинку.

А заодно й поділилася своїми тривогами щодо старшого. Ольга й сама була ненабагато старша за нього: їй було всього двадцять шість.

Дитина в неї з’явилася рано, тож вона ще добре пам’ятала, як це — бути підлітком.

— Знаєш, я твого Гліба чудово розумію, — зітхнула Ольга. — Я й сама постійно була «на підхваті» у своїх батьків. Дві молодші сестри — це не жарти… Мені здається, ти занадто сильно на нього тиснеш. Хлопцеві й справді не хочеться надраювати квартиру, не бачить він у цьому сенсу, поки живе з вами. А Женю ви, вже вибачте за правду, справді для себе планували… Але й вас я розумію. Все ж таки родина, мав би допомагати.

— Та не тисну я. Просто хочу, щоб обов’язки хоч трохи ділилися на всіх, — заперечила Марина. — Це ж справедливо.

— Ага. Тільки для тебе порядок у домі — це обов’язок, а для нього — чужа примха, як і догляд за Женею. Я на це так само раніше дивилася.

— І як мені бути? Добре ще, що Андрія не буде тиждень… Встигне охолонути. Він, по-моєму, взагалі налаштований Гліба виселити за такі вибрики.

— А що, це теж ідея. Але взагалі тут два шляхи. Або повністю припиніть йому допомагати: готуйте тільки на себе і влаштуйте «холодний розрахунок», або відпустіть. Не виганяйте, звісно, і не кидайте напризволяще. Просто зніміть йому кімнату чи квартиру, хай поживе сам, зрозуміє, почім фунт лиха.

— А якщо навчання кине? Або втече і слухавку не братиме? — злякалася Марина.

— Ризик є завжди… Але повір, якщо захоче втекти — втече і з дому. Я он теж від своїх втекла заміж. І добре, що так рано — ще не встигли накопичити претензій одне до одного. Тож я — за другий варіант.

Марина довго все це обмірковувала, але зрештою, коли Андрій повернувся, вони справді вирішили винайняти Глібові квартиру. У сусідньому будинку, на два місяці.

Забили холодильник продуктами, навели лад і вручили синові ключі.

— А, ясно. Характер вирішили показати, виганяєте мене, — процідив він крізь зуби, але ключі таки взяв. — Знаєте ж, що не потягну все це зі своїм навчанням.

— Ні в якому разі не виганяємо! Ти наш син, ми тебе любимо і завжди раді бачити, — відповів Андрій. — Але поки що — тільки як гостя, раз ти не хочеш жити за правилами нашого дому.

— Хто сказав, що я не хочу з вами жити?

— Спільне життя — це не тільки права, а й обов’язки. Якщо щось отримуєш — треба і віддавати. А в нас поки гра в одні ворота, без образ, — пояснив вітчим. — Зауваж, ми все ще готові тобі допомагати, бо любимо тебе. Оплатили оренду на два місяці наперед, лишили їжу. Але далі, синку, сам. Або взаємовиручка, або сам.

Гліб побурчав-побурчав, але речі зібрав і пішов.

Цілий місяць він відмовчувався, на дзвінки матері відповідав похмуро й коротко.

Марина дізнавалася, що син удома, тільки коли бачила світло в його вікні.

Проте через місяць він потихеньку почав виходити на зв’язок.

Питав, чим відмити плиту, який порошок краще брати. А якось поцікавився, як зварити суп. Тоді Марина покликала його в гості, показала, нагодувала, ще й сумок із продуктами надавала.

— Ми за тобою сумуємо і чекаємо, — сказала вона на порозі.

Він нічого не відповів. Просто міцно обійняв її на прощання.

А на третій місяць він раптом сказав, що має серйозну розмову.

Оплачений термін оренди на той час уже сплив, і Глібові доводилося викручуватися самому. Як саме — Марина не знала. На питання син відповідав коротко: мовляв, справляюся потроху. Мабуть, справлятися вже не виходило.

— Я хочу повернутися назад, якщо приймете, — повідомив він, дивлячись у підлогу. — Але тільки щоб по-чесному. Женя — це ваша зона відповідальності, не моя.

Раніше Марина розсердилася б, почала сперечатися, але не зараз.

Зараз вона розуміла, що в чомусь Гліб правий.

— Взагалі-то він твій брат, — пирхнув Андрій.

— Так, хлопці, стоп, — втрутилася Марина. — Женя ще й наш син, Гліб має рацію. Не хоче допомагати з ним — не треба. Але по господарству доведеться, раз уже ми ділимо спільну територію.

Гліб спочатку насупився, схрестив руки на грудях, але після слів матері повільно, трохи розгублено кивнув.

— Зробимо так. Чітко домовимося про обов’язки. З тебе, Глібе, раз на тиждень вимити ванну, раз на два дні — підлогу в коридорі, хоча б раз на місяць — протерти пил у вітальні, — почала перераховувати Марина. — І пилососити по черзі зі мною або з татом. У твою кімнату ми більше не ліземо, це повністю твоя територія. Ну, і посуд за собою, будь ласка, миєш сам. Решта — на нас.

У ту мить напруга, що всі ці місяці висіла в повітрі, наче розчинилася. Гліб усміхнувся і розслабив плечі.

— Домовилися, — сказав він. — Ще й суп іноді варити можу на всіх. Все одно простіше, ніж самому.

І вони вперше за весь цей час нарешті просто сіли вечеряти разом, сім’єю. На столі було звичайне пюре з запеченою качкою та салатом, але Марині ця вечеря здалася найсмачнішою у всьому світі, бо між ними нарешті не було образ. У родині панував мир та лад!

«От він нарешті й виріс», — подумала жінка. І зрозуміла, що вона — теж трішечки виросла, разом із сином.

Тепер вони всі вчилися трохи менше тиснути й трохи більше чути одне одного.

Кажуть, що іноді, аби стати ближчими, рідним людям треба трохи побути на відстані й відчути ціну турботи. А як ви вважаєте: чи варто відпускати дітей у самостійне плавання, коли конфлікти в домі стають нестерпними, чи краще шукати компроміси під одним дахом?