Ти ж казав, що це твоя хата. Твоя! Ти мені обіцяв, що ми тут житимемо, коли поберемося. Я ж тобі навіть гроші дала! П’ятдесят тисяч гривень! П’ятнадцять на харчі й поточні витрати, а тридцять п’ять — щоб новий диван у залу купити

Суботній ранок видався напрочуд лінивим і неспішним. Вадим поїхав із друзями на риболовлю ще вдосвіта — відпросився з роботи, бо ж давно мріяв про той омріяний чоловічий відпочинок.

— Повернуся завтра надвечір, — чмокнув він дружину в щоку і тільки його й бачили.

Олена провела чоловіка, зітхнула і зазирнула до кімнати доньки:

— Алісо, я до бабусі в село поїду. Провідаю хату, перевірю, чи все там ціле після зими. А потім до тітки Наталі заскочу на каву. Ти як тут сама?

Аліса відірвалася від екрана телефона рівно на одну секунду:

— Мам, та їдь спокійно. Я вже не маленька.

— Оце вже точно, — тепло усміхнулася Олена. — Вимахала — не наздоженеш.

Вона викликала таксі й вирушила до батьківської хати, яка стояла пусткою вже четвертий місяць. Мами не стало навесні, батько відійшов у засвіти ще раніше.

Сусіди з найближчих хат роз’їхалися, а ті дивні квартиранти, що оселилися в будинку навпроти, викликали лише тривогу. Тож наглядати за батьківським обійстям було нікому.

Олена вийшла з машини за кілька вуличок до місця — захотілося трохи пройтися, розвіяти важкі думки. Але щойно вона завернула за ріг і побачила свій двір, ноги ніби приросли до землі.

Вікна батьківської хати були розчинені навстіж. Білий тюль весело тріпотів на весняному вітрі. Хвіртка прочинена, а новенький навісний замок на вхідних дверях теліпався на одній петлі — так, ніби його грубо збили ломом.

— Це що ще за неподобство? — прошепотіла Олена, мимоволі втискаючись у стовбур старого осокора. — Там точно хтось є!

Першим ділом вона гарячково набрала чоловіка. Але телефон байдуже відчеканив: «Абонент тимчасово недоступний». Риболовля, глушина — нічого не вдієш, зв’язку там зроду не було.

Паніку миттєво змінив пекучий гнів, а слідом у грудях ворухнулася гостра, липка підозра. А що як це Вадим?

Риболовля, кажете… А раптом він зараз тут, і не сам, а з якоюсь кралею?! Олена раптом згадала, як чоловік останнім часом часто і якось задумливо дивився у вікно.

Вона вже дістала телефон, щоб дзвонити в поліцію, аж раптом із хати долинув жіночий сміх — дзвінкий, задоволений, зовсім молодий. А за ним почувся чоловічий голос.

Сумнівів не лишилося. Вадим їй зраджує. І де?! У хаті її покійної матері!

— Ну, голубчику, ти в мене зараз потанцюєш, — крізь зуби процідила Олена і безшумною тінню ковзнула на подвір’я.

Очі лихоманково шукали якусь палицю. На старій лавці біля літньої кухні висів батьків брезентовий ремінь. Вона схопила його, зважила в руці. Пряжка важка, металева — бити нею не можна, бо ще покалічить.

Олена перехопила ремінь так, щоб пряжка опинилася міцно затиснутою в кулаці, а лупити збиралася плазом, прямо по м’якому місцю. Щоб раз і назавжди відбило охоту по чужих хатах лазити.

Раптом двері будинку рвучко відчинилися, і на ґанок вийшла та сама жінка. Молоденька, років двадцяти п’яти, в коротенькому халатику, з мокрим після душу волоссям. Вона солодко, по-котячому потягнулася і гукнула кудись углиб хати:

— Руслане, ну скільки можна дрихнути?! Я в душ пішла, наздоганяй!

І, прихопивши рушник, дрібно почимчикувала до літнього душу в глибині двору.

Олена аж похолола. Ім’я збіглося. Руслан — це двоюрідний брат її чоловіка, вічний невдаха, ледар і авантюрист. То це вони вдвох тут розважаються? Чи Вадим просто прикривається братом?

Коли дівчина зникла за з поля зору, Олена діяла блискавично. Вона підбігла, прислухалася до дверей — всередині зашуміла вода, заторохтіли краплі води. Ідеально.

Жінка тихо підсунула під ручку дверей важкий дубовий цурпалок, намертво заблокувавши вихід знадвору. Хай тепер посидить, подумає про свою поведінку, коли напариться.

З ременем напоготові Олена увірвалася до хати.

На маминій кухні тхнуло дешевим тютюном і чужими, солодкими парфумами. На столі — залишки якогось бенкету, недопита пляшка. У кімнаті бурмотів телевізор, а на розкладеному старому дивані, вкрившись пледом, солодко похропував чоловік.

— Ах ти ж кобелю паршивий! — загорлала Олена не своїм голосом і з усієї сили оперіщила сплячого ременем по тому самому м’якому місцю. — Ану вставай, зраднику! Я йому доньку виростила, а він… у хаті моєї рідної матері розпусту влаштував!

Чоловік верескнув, як недорізане порося, стрімголов злетів із дивана і, тримаючись за забите місце, витріщився на нападницю мутним зі сну поглядом.

Секунду він кліпав очима, намагаючись сфокусуватися, а потім упізнав.

— Ти що, здуріла геть?! — заволав він. — Оленко? Ти?! З розуму зійшла?!

Олена занесла ремінь для нового удару, але рука так і застигла в повітрі.

Перед нею стояв зовсім не Вадим. Це був Руслан.

— Руслане? — видихнула вона, повільно опускаючи свою «зброю». — Ти… Якого біса ти тут робиш?! А де Вадим? Ви що, вдвох тут засіли?

— Який ще Вадим?! — Руслан розтирав забите місце, кривлячись від болю. — Я один тут! Тобто, з Юлькою. А Вадим твій на риболовлі, я точно знаю, він сам казав.

— То це ти… — Олена важко опустилася на стілець, усе ще міцно стискаючи ремінь. — А я думала…

— Думала вона! — Руслан нарешті оговтався від шоку і почав закипати. — Ти мене ледь калікою не зробила! Вриваєшся, лупиш ні за що!

— Це я тебе ні за що?! — Олена знову зірвалася на ноги. — Ти в чужу хату вліз, замок зламав, дівку сюди привів! Та це ж протиправно, Руслане! Я зараз у поліцію подзвоню, і поїдеш ти в мене в камеру відпочивати!

— Та тихо ти, не кричи! — зашипів він, озираючись. — Яка поліція? Свої ж люди! Погорів я, Оленко, конкретно погорів. З квартири хазяї вигнали, з роботи поперли. А тут хата пуста стоїть.

Я той замок викруткою підчепив — він і сам ледве тримався. Вадим якось обмовився, що ви продавати її поки не збираєтеся. Ну я й покумекав: поживу місяць-другий, переб’юся.

Хата ж не сарай, не розвалиться від мене. А тут Юльку зустрів… ну, ти ж бачила? Лялечка! Привів її, а тут рай земний: душ он є літній, город, природа. Вона в повному захваті!

— У захваті вона, бачте! — Олена аж тупнула ногою від обурення. — Негайно збирайте свої лахи і геть звідси! І щоб духу вашого тут більше не було! І замок новий поставиш за свої гроші, зрозумів?!

— Оленко, ну будь людиною, — заскиглив Руслан. — Ми ж майже родичі. Ну місяць, всього один місяць!

— Ні хвилини!

Їхню перепалку раптом перервав глухий гуркіт із сіней. До хати, гупаючи мокрими капцями, влетіла розчервоніла, люта як чорт Юля. Волосся злиплося від поту, халатик прилип до тіла, а в руках вона грізно стискала порожній пластиковий таз.

— Руслане! — заверещала вона, навіть не помічаючи Олени. — Ти що за ідіот такий?! Мене там замкнули! Я там пів години в двері товкла, поки якась сволота той цурпалок не прибрала! Це твої дурні жарти?!

— Це не жарти, дорогенька, — Олена зробила крок уперед, перегороджуючи прохід до кімнати. — Це я вас замкнула. І зараз я повикидаю вас обох на вулицю, як сліпих кошенят.

Юля аж остовпіла, витріщившись на незнайому жінку.

— А ти ще хто така? Бабка-поліція?

— Я — законна власниця цього будинку, — Олена схрестила руки на грудях. — А твій залицяльник — звичайнісінький квартирний злодій і брехун.

Юля повільно перевела погляд на Руслана. Той тільки ввібрав голову в плечі, наче черепаха.

— Руслане? — голос дівчини зрадницьки затремтів. — Ти ж казав, що це твоя хата. Твоя! Ти мені обіцяв, що ми тут житимемо, коли поберемося.

Я ж тобі навіть гроші дала! П’ятдесят тисяч гривень! П’ятнадцять на харчі й поточні витрати, а тридцять п’ять — щоб новий диван у залу купити!

Олена аж присвиснула. Ситуація набирала несподіваних обертів.

— П’ятдесят тисяч? — перепитала вона, піднявши брову. — Які ще гроші?

— А отакі! — Юля вже майже плакала, але від безсилої злості. — Я свої кровні, з минулої роботи відкладені, йому в руки віддала! Співав мені, що хоче тут ремонт зробити і меблі нові купити, щоб я тут як королева жила! А я йому повірила, дурепа наївна!

— Руслане, ти взагалі совість пропив?! — Олена знову грізно замахнулася ременем. — Ти мало того, що в хату вдерся, так ще й дівчатам голови крутиш і на гроші розводиш?!

— Та я все віддам! — заверещав Руслан, ухиляючись від удару. — Юлько, я все поверну, клянуся! Це просто тимчасові труднощі!

— Тимчасові?! — Юля з силою жбурнула таз на підлогу, аж луна пішла. — Віддавай гроші, паразите! Або я сама зараз у поліцію побіжу! Хазяйко, дзвоніть, дзвоніть швидше копам! Хай його пакують!

Олена дивилася на цю трагікомедію і відчувала, як пекучий гнів поступово змінюється шаленою втомою і навіть якимось гірким, істеричним сміхом.

Її чоловік був чистий перед нею. Вадим спокійнісінько сидів десь із вудкою на березі річки, а вона тут, як миротворець, розбороняла чужу сімейну драму.

— Усе, досить! — гаркнула вона так, що шибки задзвеніли, і обидва миттєво замовкли. — Стулили пельки! Руслане, завтра ж ти повертаєш дівчині всі її гроші до копійки. Хоч у кредит бери, хоч нирку продай, але щоб віддав.

А сьогодні ви вилизуєте тут усе до блиску. Щоб зникла кожна порошинка, кожен ваш недопалок. Зрозумів? І щоб до вечора я вас тут не бачила. Гроші на новий хороший замок покладеш на стіл.

А ти, — вона повернулася до розгубленої Юлі, — будь трохи мудрішою на майбутнє. Перш ніж віддавати свої кревні якомусь мужику, бодай документи на хату перевір. Вчися на своїх помилках, поки молода.

Юля голосно схлипнула і ствердно кивнула. А Руслан приречено поплентався по відро з ганчіркою — наводити порядки.

Того ж вечора Олена сиділа на затишній кухні у своєї куми Наталі і, давлячись від сміху, в особах переказувала цю епічну історію.

— Ти тільки уяви цю картину, — реготала вона, витираючи сльози. — Я з тим брезентовим ременем, як справжня Ксена принцеса-воїн, вриваюся в кімнату, луплю по ковдрі, а там замість Вадима — цей телепень Руслан!

Ой, добре, що то не чоловік був! Я б його, мабуть, на місці прибила!

— А Вадим що каже? — спитала Наталя, підливаючи кумі ігристого.

— А Вадим завтра надвечір приїде. Я йому додзвонилася, як зв’язок з’явився. Хвалився, що в них там кльов шалений, лящі здоровенні йдуть. Про Руслана я йому, звісно, все розказала.

Він спершу так довго мовчав у слухавку, а потім як заричить: «Я йому шию зверну, як повернуся! Це ж треба, в хату твоєї матері влізти!».

А потім трохи видихнув і каже: «Добре, що ти сама там порядок навела. Як щось треба — дзвони, я першою ж маршруткою примчу». Але грошима тому йолопу допомагати точно не буде, і правильно зробить.

— А з хатою що вирішила робити?

— Двері нові металеві поставлю, із надійним замком. І сигналізацію, мабуть, проведу від гріха подалі. А поки… хай стоїть. Знаєш, Наталю, я сьогодні, як вони поїхали, ще сама там трохи поприбирала, і мені так легко на душі стало.

Ніби я не тільки тих горе-квартирантів вигнала, а й усю свою тугу за батьками вимела з кутків. Хату продаватиму, звісно, але трохи згодом. Коли сама буду до цього морально готова.

— Тоді давай за нас — сміливих і справедливих жіночок! — Наталя урочисто підняла келих.

— За нас! — щиро усміхнулася Олена, вже вкотре за день радіючи, що її скажений суботній рейд обернувся не сімейною трагедією, а просто смішною байкою, яку вона точно згадуватиме все життя.

Ось таку кумедну життєву історію розповіла нам читачка, а ми лише трохи причепурили її для вас.

Кажуть, що ревнощі сліпі, але часом саме вони допомагають вивести на чисту воду справжніх пройдисвітів і навести лад не лише в старій хаті, а й у власних думках. А у вас траплялися в житті ситуації, коли найгірші підозри оберталися майже комедійним фіналом?