Ти ж не хочеш сказати, що я повинна брати в дітей гроші, щоб зварити кашу чи напекти онукам пиріжків? — Звісно, повинна! А з якого дива ти утримуєш п’ятьох дітей аж три місяці! У тебе що, пенсія депутатська? Потрібно було взяти гроші на харчування

Усе життя Лідія прожила в передмісті. На роботу до міста добиралася близько години. Начебто й недалеко, але то коли ти нікому нічого не винен.

У Лідії ж було двоє діток, яких вона ставила на ноги сама: чоловік пішов до іншої, коли старшому синові було всього п’ять.

Отож, крутилася Лідія, як бджілка: дітей у садок, потім до школи; готування, прибирання, прання, город, ще й свійська живність. Вставала ні світ ні зоря, лягала в темряві.

Вижила. Дітей виростила. Напрацювала стаж. Вийшла на заслужений відпочинок. Думала, що відпочине сповна.

Та де там! Онуки! Аж п’ятеро! Син і донька вирішили, що бабуся Ліда буде найщасливішою, якщо щоліта вся ця некерована ватага відпочиватиме в неї.

Поки малеча до садка ходила, проблем не було. А от на бабусю їх стали скидати, коли вони пішли до школи.

Аргументи діти висунули цілком зрозумілі: у місті пилюка, асфальт від спеки мліє. Вони на роботі. То що ж, дітям усі канікули вдома сидіти?

А в бабусі — повітря свіже, корівка в сусідки через три хати, ягідки на кущиках, зелень на городі, огірочки, помідорчики. Ліс недалечко, у якому бабуся чудово орієнтується, а отже, й онуків зводить. І не раз. Річка, знову ж таки.

Словом, провести все літо в бабусі — це все одно, що в раю побувати. І для здоров’я корисно, і ризиків жодних. Бабуся — людина відповідальна, онуків любить без тями.

І вони, дорослі дітки, хоч трохи відпочинуть від своїх усюдисущих нащадків.

Нічого не скажеш: ідеальне рішення!

Першого разу Лідія погодилася легко.

Уже за тиждень вона про це пошкодувала.

Діти виявилися дуже вибагливими в їжі, не вміли себе зайняти, а допомагати по господарству — це було просто неможливо.

Крім того, вони абсолютно не вміли слухати старших, увесь час сперечалися, не корилися. Лідія їм слово — вони у відповідь десять.

Єдине, що їх цікавило, — це телефони. Увімкнути їх і все: увесь світ почекає.

Яка «казка на ніч»? Які походи до лісу? Річка? Це ж «фу, нецікаво».

Лідія, як могла, викручувалася, щоб догодити онукам.

Не напружувала нічим. І все одно вони були невдоволені.

Дзвонили батькам, скаржилися. Мовляв, бабуся їм спокою не дає, кашу їсти примушує, телефони ховає.

Та хіба від них сховаєш? Лідія одного разу спробувала, то сама не рада була. Онуки такий крик учинили, що, здавалося, вся округа чула.

А син із донькою навіть розбиратися не намагалися. На скарги дітей реагували миттєво. Дзвонили, докоряли матері, нагадували, що онуки до неї відпочивати приїхали, а не працювати.

Працювати! Це бабуся якось запропонувала до магазину сходити, нащипати цибулі для салату, квіти полити. Попросила молоко принести.

Відволікти хотіла дітлахів. Нудно вже було дивитися, як вони у своїх телефонах проводять увесь час.

Усе літо Лідія обслуговувала дітвору.

Наварювала-наготовлювала смаколиків, одяг прала. Старалася, щоб спали на чистенькому, і щоб у хаті лад був.

Син із донькою жодного разу не приїхали. Допомоги не пропонували.

Дзвонили, так. Питали про дітей. Тим, як мамі з ними живеться, не цікавилися.

— Далеко? — дивувалася Лідія. — Як же я тридцять із гаком років на роботу й з роботи їздила? Без машини. Із торбами. А ви за все літо ані разочка дітей не відвідали.

— Це був твій вибір, — упевнено заперечив син. — Ніхто тебе не змушував. А що стосується дітей, то ми з ними ще набудемося, наспілкуємося: дев’ять місяців попереду.

У серпні, коли онуки поїхали, Лідія буквально видихнула.

Так стомилася.

Щоправда, уже за пару днів стала сумувати за дітлахами.

Вона — сумувати. А онуки, як поїхали, так жодного разу бабусі й не подзвонили.

Лідія спробувала сама це зробити, але розмови з жодним з онуків не вийшло. Кожен давав зрозуміти, що зайнятий, що дуже кудись поспішає або треба робити уроки.

Образилася Лідія, звісно. Але дуже скоро про це забула.

Коли онуки приїхали наступного літа, вона їм цього навіть не згадала.

І знову працювала все літо, забезпечуючи онукам повноцінний відпочинок.

І знову не дочекалася ані слова подяки. Ні від дітей, ні від онуків…

Про це вона якось розповіла сусідці. Поділилася, так би мовити. І то лише тому, що син із донькою вже віддзвонилися й нагадали, що скоро літо.

А сусідка й каже:

— Так ти більше не бери дітей на канікули. Хай син із донькою самі справляються!

— Що значить «не бери»? Це ж мої онуки! — обурилася Лідія.

— Ну й що? У мене теж онуки. Вони влітку приїздять лише на один місяць. Два інші — турбота батьків.

— Скажеш теж!

— Чому ні? Є інші способи організувати відпочинок: табір, санаторій, ще одна бабуся, врешті-решт. Чому вони весь час везуть їх до тебе?

— Сваха відмовляється сидіти з дітьми все літо.

— От бачиш! — зраділа сусідка. — І правильно робить! Це тільки ти в нас така сердешна.

— Я просто хочу допомогти дітям. Вони теж потребують відпочинку.

— А тобі самій хто-небудь коли-небудь допомагав? Вони тобі допомагають? Щось я їх тут не бачу. Привезуть дітей, скинуть тобі на шию й гайнуть на волю! Добре влаштувалися. А ти, мамо, справляйся як хочеш. Грошей багато дають?

— Яких грошей? — розгубилася Лідія.

— На харчування. Тільки не кажи, що всю цю ораву ти за свої годуєш?

— Та хіба ж це годування? — усміхнулася Лідія. — Вони ж їдять, як кошенята.

— Стривай, — сусідка буквально вирячила очі. — Ти справді годуєш онуків за свій рахунок?!

— Ну так… А що тут такого? Ти ж не хочеш сказати, що я повинна брати в дітей гроші, щоб зварити кашу чи напекти онукам пиріжків?

— Звісно, повинна! А з якого дива ти утримуєш п’ятьох дітей аж три місяці! У тебе що, пенсія депутатська? Потрібно було взяти гроші на харчування!

— Мені їх ніхто не пропонував, — тихо промовила Лідія.

— А я у своїх беру не лише на харчування, а й за роботу.

— Яку роботу?

— За те, що цілий місяць дивлюся за онуками.

— Ти жартуєш?

— Чому? Син із невісткою відпочивають, я — працюю. Ні, спочатку я теж грошей не брала. Але після того, як синок заявив, що «ніхто нікому нічого не винен», я змінила тактику. Він не зобов’язаний мені на городі допомагати? Значить, я не зобов’язана безплатно дивитися за його дітьми. Хочеш, щоб вони влітку відпочили? Плати. От і все. Відтоді він мені онуків лише на місяць привозить. А я й рада. І з онуками побуду, і копійчину отримаю, і з городом у спокійному режимі впораюся.

— Усе одно, — задумливо сказала Лідія. — Це якось не по-людськи.

— Згодна. Не дуже по-людськи. А де ти сьогодні людяність бачила? Твої он: п’ятьох дітей на три місяці матері скинули й і в вус не дують. Ні сорому, вибач, ні совісті. Тож, давай-но, став їх на місце. Для їхньої ж користі. Може, щось і зрозуміють про це життя.

Довго Лідія думала. І надумала.

Подзвонила синові й повідомила, що може взяти до себе онуків лише в червні.

— Як? Чому? — здивувався син. — А куди ми дінемо їх у липні й серпні?

— Не знаю. Придумайте щось, — спокійно відповіла Лідія.

— Цікаво, а чим ти сама займатимешся в цей час?! — запитав син із єхидством.

— Мої плани вас не стосуються, — знову ж таки, дуже спокійно відповіла мати.

— Ясно, — кинув син. — Ти займатимешся якоюсь нісенітницею, а твої рідні онуки сидітимуть у місті й дихатимуть пилюкою. Нічого не скажеш: чудова бабуся!

— Ну, чому пилюкою? — Лідія усміхнулася. — Ви можете пожити в моїй хаті. Усією родиною. Місця вистачить. Тим паче, що я в ці місяці буду відсутня.

— У твоїй хаті? І звідти на роботу їздити? Ну вже ні. І потім, куди це ти зібралася?

— До сестри поїду, в Чорноморськ. Вона давно кличе.

— Мало що вона кличе, — усміхнувся син. — Ти хоч розумієш, у яку копійку тобі ця поїздка виллється?

— Розумію, — Лідія навіть зраділа, що син заговорив про гроші. — От ти мені грошей і підкинеш.

— Я?

— Так. Я забула сказати, що сидіти з дітьми безплатно я більше не буду. Тож, синку, готуй гроші й на харчування своїх дітей у червні, і за мою роботу.

— Ти що, з глузду з’їхала?

Син поклав слухавку.

Приблизно така ж розмова вийшла в Лідії й із донькою.

Півтора місяця після цього діти матері не дзвонили.

Травень, тим часом, добігав кінця…

Лідія вже шкодувала, що все це затіяла. Боялася, що син із донькою образилися й більше ніколи не привезуть до неї онуків.

Даремно переживала.

Дітей привезли. Грошей на харчування дали. І зарплату матері видали. Суму визначили самі. Лідія навіть не очікувала, що отримає стільки.

Крім того, син із донькою розмовляли з матір’ю спокійно, поважливо. Лідія навіть розгубилася, оскільки звикла до грубощів із їхнього боку.

Усе стало зрозуміло, коли син акуратно запитав:

— Мамусю, а навіщо ти їдеш до сестри так надовго? Може, вистачить одного місяця? А ми й за липень тобі заплатимо, і грошей на харчування дамо. І взагалі: найкращий час для відпочинку — вересень. Оксамитовий сезон.

— Точно, — усміхнулася Лідія. — Я якось про це не подумала.

— То, може, у вересні й поїдеш? — зраділи діти.

— Тобто ви хочете знову привезти мені онуків на все літо?

— Звісно!

— Ні, дорогі мої. Я не можу на це погодитися. Важко мені з ними самій. Не справляюсь я.

— А ми по черзі тут жити будемо, — несподівано видав син. — Ми вже домовилися.

— А на роботу як же? — усміхнулася Лідія.

— Мамо, ти не забула? Ми ж на машинах!

— Пам’ятаю…

— Ну що, ти згодна?

— Ну, якщо будете допомагати…

— Будемо! — майже хором вигукнули син і донька…

Увечері Лідія пішла до сусідки.

— Дякую тобі за науку, — сказала вона. — Усі проблеми вирішилися.

— Ну от, — усміхнулася сусідка. — А всього-то потрібно було — правильно поговорити…

📝
Ця історія від нашої читачки Лідії яскраво показує: доки не почнеш боронити свої кордони, тебе, як матінку, просто не чутимуть. Варто було Лідії змінити тактику та поставити власні потреби на перше місце, як діти одразу згадали і про повагу, і про фінансову підтримку.

Пам’ятаймо: справжня любов не вимагає самознищення, а вчить взаємній повазі, бо «що посієш, те й пожнеш».

А чи доводилося вам, любі наші читачі, колись ставити своїх дорослих дітей на місце, щоб вони вас почули? Подільться досвідом.