«Ти ж не релігійна, навіщо повідомляти державу про те, хто з ким спить?», відповів мені Вадим, а я тепер в шоці

4,5 роки тому, у віці 20 років, у прекрасному європейському місті я розпочала свої перші та єдині стосунки. За півроку ми почали жити разом, що було дуже логічно для двох студентів (я на бакалаврі, він закінчував магістратуру).

Через два роки я торкнулася питання про весілля, на що він відповів: «Ти ж не релігійна, до того ж, навіщо повідомляти державу про те, хто з ким спить?». Це мене засмутило, але я прийняла цей факт. Або мені так здавалося, тому що з пандемії та локдауну ми вийшли прямісінько до психолога.

Психологом виявився європейський чоловік середнього віку, який зачитав список подвигів мого партнера (приносить каву, готує, виводить у світ) і блиснувши окулярами, запитав: «Невже ти не бачиш усього цього?». Я присоромилася, і це протримало наш кволий човен ще півтора роки.

За цей час я довго думала над тим, що таке шлюб і чи потрібен він нам, сучасним дівчатам. Це шовкова нитка чи залізний ланцюжок на шиї? Може, навіть краще, коли ти юридично і своєрідно ідеологічно вільний? Чіткої відповіді у мене досі нема.

Ми обидва дуже інертні трудоголіки та люди звички, тож у роботі ми й проіснували цей період. Також, у мене з’явилося дуже природне моєї хобі — йти в порожню кімнату, щоб годинами фантазувати про героїв аніме, книг, читати фанфіки про них та слухати музику. Мені б хотілося випробувати цю палітру емоцій і в 3D, але я чесно не знаю, чи існує таке кохання, чи його нам продав Голлівуд.

Сьогодні нічого не віщувало лиха, хіба той факт, що канікули трохи розгребли мої зайняті будні, і я присіла на диван поряд з ним. Зазвичай у нас, якщо один у вітальні, інший у кімнаті. Звучить не дуже, але схоже на реалії майже всіх усталених пар, що я знаю. І почалася розмова.

Партнер сказав, що два роки тому був не готовий і не впевнений, і що він, на відміну від мене, надто прагматичний (завжди двома ступнями на землі, а я у хмарах). Пропонував піти розписуватись хоч завтра, звинувачував себе і казав, що бачить все життя зі мною. А я відчуваю, що мені оголосили шах та мат. Якщо так і залишимося «споживачами», цей внутрішній черв’як, ні-ні, та вийде ще, а якщо розпишемося, то відчуття, що це неправильно.

Пам’ятаю, Кейт Мідлтон свого часу називали waity Katie (як вона чекала на пропозицію від принца), тому не хочу бути нею. Та й приз мій далеко не принц Великобританії.

Між нами начебто виросла пуповина. Наше щоденне життя гармонійне, живемо мирно і добре і дійсно дбаємо одне про одного, і бажаємо другому всього найкращого. Він хороша людина, і я не хочу завдавати йому (і собі) болю.

Я розумію, що потім буде різати болючіше, але зміни — це так страшно. Також, я доросла дівчинка і можу гідно утримувати себе, але мій рівень життя все ж таки знизиться. Я піду на це, якщо знатиму, що мене десь шукає прекрасний принц, якому знадобиться трохи менше 5 років, щоб визначитися. Але я також дуже своєрідна людина, і в повсякденному житті не знаю, де знайти того, хто мене не смикатиме і дратуватиме, поважатиме мій простір, буде спокійним, розумітиме мене.

А ще його сім’я мені вже як рідні, спільні друзі. Не хочеться все це втрачати. Можливо, тут є люди, які вже пройшли цим шляхом? Що ви зробили? Чи шкодуєте? Як почули себе? Може щось порадите з висоти свого досвіду?