Ти ж заради нього ялинку живу ставила! Старалася! Говорила, мовляв, голки — це дурниця, хоча майже до літа вимітатимуться. Невже не пам’ятаєш? — Тільки даремно старалася. Жодної від них подяки. — Від кого? — Віра Павлівна злегка розгубилася. — Хіба недостатньо просто любові?

Зустрілися сусідки біля під’їзду. Одна — трохи втомлена, але весела, друга — похмуріша за хмару.

— Ти чого така набурмосена? — запитала Віра Павлівна, поставивши сумки на лавку. — Трапилося що?

— А ти чого така весела? — буркнула у відповідь Ніна Вікторівна. — Скарб чи що знайшла?

— Як не веселитися? Новорічні свята скоро! З дитинства їх просто обожнюю! Дива чекаю, прям як дівчисько.

— Теж мені свято…

— Звісно, свято! Діти з онуками приїдуть! Радість така! Два місяці їх не бачила. Ось, меню склала, усе, що треба, закупила, завтра почну готувати.

— Робити тобі нічого, — скривилася Ніна Вікторівна. — Клопоту стільки, витрати. Заради чого? Щоб уночі не виспатися?

Вона сіла на лавку.

— Ой, Ніно, — усміхнулася Віра Павлівна, — не нагоняй тугу. Пам’ятаю, як ти сама перед Новим роком анітрохи не менше метушилася, коли сина з невісткою в гості чекала.

— То це було сто років тому. Відтоді багато води спливло.

— Подумаєш, якихось п’ять-шість років! А онук? Ти ж заради нього ялинку живу ставила! Старалася! Говорила, мовляв, голки — це дурниця, хоча майже до літа вимітатимуться. Невже не пам’ятаєш?

— Тільки даремно старалася. Жодної від них подяки.

— Від кого? — Віра Павлівна злегка розгубилася. — Хіба недостатньо просто любові?

— Любові? Скажи ще, що невістку любиш, — посміхнулася Ніна Вікторівна.

— Люблю. Не так, як сина, звісно, але я дуже добре до неї ставлюся. Вона уважна, тактовна. Про сина мого дбає. Онука мені подарувала. І мати вона чудова. І господиня. Чому я маю її не любити?

— Ну ти наговорила! — Ніна Вікторівна ледь стримала сміх. — І де такі невістки бувають? Хіба що в казках.

— Щось я, Ніно, тебе не зрозумію, — Віра Павлівна уважно подивилася на сусідку. — Хіба твоя Тетяна гірша? Дуже приємна жінка. Шаноблива, дбайлива. Скільки разів бачила, як вона тобі сумки з продуктами тягла. І з прибиранням допомагала, і на дачі. Ти ж сама це все розповідала. А тепер що? Чим тобі невістка не догодила?

— Обманула вона нас. Зрадила. Пригріли змію на своїх грудях, — різко кинула Ніна Вікторівна.

— Тетяна? Не може бути!

— Ще й як може! Порядною прикидалася! А сама від самого початку мене проти сина налаштовувала. То він не там працює, то мало заробляє. І чого, питається, скаржилася? Не подобається? Знайди чоловікові іншу роботу.

Я ж тут до чого? А потім узагалі знахабніла! Мій син, бачте, випивати почав! Ні, щоб поговорити з хлопчиком, присоромити. Умовити зрештою. Ні! Вона до мене зі скаргами бігати почала! Личко невинне зробить і давай:

— Ніно Вікторівно, поговоріть із Льонею. Він занадто часто до чарки прикладається. То після роботи випиває з друзями, то вдома у вихідний день. Недобре це, неправильно.

Ти тільки задумайся! Чоловік, на її думку, має біля неї сидіти!!! Як це так?

— Так вона просто переживала за нього, — вставила слівце Віра Павлівна. — Що тут поганого?

— Переживала? Як же! Їй просто вічно мало грошей було. От і все. Тріпала нерви моєму синові. Льонька, ясна річ, як справжній мужик, усе став їй на зло робити. І, справді, став випивати. Роботу втратив. Так вона замість того, щоб привести його до тями, підлікувати, виховувати його взялася! Ось він і не витримав.

— У сенсі?

— Підняв руку на неї. А чого вона хотіла? Жінка має знати своє місце.

— Ніно, що ти таке кажеш? — обурилася Віра Павлівна. — Чоловік, який себе поважає, ніколи не підніме руку на жінку! Тим паче на свою дружину, яка йому сина подарувала!

— Віро, ти ніби вчора на світ з’явилася, — зі злістю й повною переконаністю відповіла сусідка. — Підніме, ще й як, якщо вона інакше не розуміє! Сама подумай: погано людині, а вона до нього зі скандалом. Хто ж так робить?!

— Ну, скандалити, може й не треба, — але й няньчити його вона не повинна.

— Ось! Вона так і заявила! А потім поїхала із сином до батьків і на розлучення подала. До мене чомусь не прийшла, не покаялася.

— У чому? — Віра Павлівна дивилася із подивом. — У тому, що він її вдарив?

— У тому, що довела його до цього! У тому, що вирішила сім’ю зруйнувати! У тому, що позбавила дитину батька!

— Так… Здається, я починаю розуміти твою невістку…

— Розуміти? Її? Мене хто зрозуміє?! У всіх людей свято, а в мене не дім, а похоронне бюро якесь. Вона пішла, усе кинула. Про те, як чоловік житиме сам — не подумала! А він же їй не хто-небудь! Він її чоловік! Поки що.

Ось Льонька до мене й перебрався.

— А я дивлюся, що він до тебе зачастив… Раніше рідше з’являвся. Кілька разів зіткнулася з ним у під’їзді. Злий, похмурий. Іноді навіть не вітався. Я думала, що в нього проблеми на роботі. А воно он як, — із співчуттям промовила Віра Павлівна.

— А все вона! І онука проти батька налаштувала! Я йому зателефонувала, у гості покликала, так він відмовився!

— Може, помиряться? У родині чого тільки не буває.

— Вони-то може й помиряться. А мені як? Ані радості тобі, Ніно Вікторівно, ані свята. Суцільна туга, — сусідка витерла сльозинку, що набігла.

— Не впадай у відчай, Ніно. Візьми себе в руки. І сина треба підтримати. Сядете вдвох за стіл, зустрінете Новий рік, поговорите про все. Дивись — він зрозуміє свою помилку, попросить вибачення в дружини, й усе обійдеться.

— Вибачення в неї? — вигукнула Ніна Вікторівна. — З якого дива? Нехай котиться на всі чотири сторони! А то будує із себе… Вона, бачте, не збирається кидати до ніг мого сина своє життя! А чим ти думала, коли заміж виходила?! Ні вже. Я не буду втручатися.

— А хочеш, я з ним поговорю? — запитала Віра Павлівна із щирим бажанням хоч якось допомогти.

— Ти? — Ніна Вікторівна задумалася. Потім заперечливо похитала головою.

— Ні, не треба. Він не стане слухати.

— Чому? Ми ж із ним стільки років одне одного знаємо. Я ще хлопчиком його пам’ятаю.

— Кажу тобі: ні! Нічого не вийде!

— Ніно, іноді людина більше довіряє чужим людям, — наполягала Віра Павлівна, — тим паче в такій ситуації.

— Ну що ти за людина така?! — гаркнула Ніна Вікторівна. — Кажу ж: не буде він із тобою розмовляти!

— У запої він! Тільки третій день! Не здивуюся, якщо тільки за пару тижнів зможе міркувати!

— Як же так? Різдво на носі? — розгубилася Віра Павлівна.

Сусідка подивилася на неї й тихо проговорила:

— Боюся, і Новий рік пропустить… Бідний мій синочок… Не пощастило йому з дружиною…

Кажуть, що чужа родина — то густий ліс, але іноді й там видно, хто правий, а хто заблукав. Як бачите, не завжди невістка виявляється «змією», а син — «бідною жертвою». Іноді саме материнська любов не дає людині прозріти й побачити, що сталося насправді.

А як ви думаєте, чи є в цій ситуації хоч якась надія на те, що Леонід опам’ятається і спробує повернути свою родину, чи вже пізно пити Боржомі?