— У чоловіка батькові вже шістдесят шість, матері — п’ятдесят дев’ять, — розповідає Юля. — І обоє працюють. Кажуть, що пенсія — то сльози, на неї не проживеш. Свекор сміється, що піде на спочинок тільки тоді, як уже зовсім ноги не носитимуть. А свекруха каже просто: «Піду, як попросять, але одразу знайду собі щось інше». Бо вони розуміють: не можна падади тягарем на дітей, у яких свої сім’ї та малі дітки

Останнім часом Юля ловить себе на тому, що кожна розмова з мамою дається їй дедалі важче. Знаєте, буває так: і любиш рідну людину, і зла на неї не тримаєш, а щойно побачиш на екрані телефона «Мама» — все всередині аж стискається.

Юля намагається уникати зустрічей, але ж Римма Василівна живе неподалік, тож часто забігає провідати онуків.

А причина того роздратування, як то кажуть, і смішна, і грішна.

Римма Василівна пристрасно, просто до нестями мріє про пенсію. Вона не просто чекає — вона дні рахує.

Нещодавно похвалилася доньці, що купила великий настінний календар і тепер щовечора жирним хрестиком викреслює прожитий день, який хоч на крок наближає її до заповітної мети.

— Ну от, — каже Римма Василівна з таким задоволенням, ніби щойно виграла в лотерею, відриваючись від забавок із малими. — Ще дев’ять місяців і двадцять три дні — і я на волі. Нарешті почнеться життя.

Мамі ледь за п’ятдесят, до звичайного пенсійного віку їй ще крокувати й крокувати, але вона має право на пільгову виплату — колись давно працювала там, де рік за півтора рахували.

Сама ж Римма Василівна ще жінка хоч куди: очі ясні, читає й вишиває без окулярів, спина рівненька, виглядає молодо й свіжо. Жодних тобі болячок, слава Богу.

Але чому ж так кортить на той «відпочинок»? Бо втомилася, каже.

Втомилася все життя тягнути воза, бігти кудись під немилосердний дзвін будильника, терпіти начальство.

— Прийде час, коли діти мають про батьків дбати, — повчає вона доньку. — Ось вийду на заслужений відпочинок, і ти будеш зобов’язана мені допомагати. Я заради тебе стільки всього винесла, прийшов час віддячити мені добром.

Юля ті розмови просто терпіти не може.

Вона сердиться, закривається, бо чути таке від найближчої людини — то наче камінь на душу класти.

— Я всю молодість у латаному-перелатаному ходила, щоб ти була вбрана не гірше за інших, — очі мами в такі моменти аж блищать. — Найкращий шматочок тобі підсовувала. Думаєш, мені не хотілося обновки? Чи, може, я цукерок не любила? Дуже навіть любила, просто тобі завжди лишала. Усе найкраще — донечці. Що ж, роки йдуть, тепер дочка повинна про мене піклуватися.

Юля й сама розуміє: життя у мами було не з медом.

Батько пішов до іншої, коли Юлі було три з половиною рочки. Грошей на дитину майже не давав, а часи тоді стояли такі, що кожна копійка важко давалася.

Хоча, як подумати, кому в ті роки було легко?

Мама хапалася за будь-яку роботу, де давали житло, потім помаленьку викупила ту однокімнатну, де вони й виросли. Жили бідно, це правда.

— І от зараз мама каже, що віддавала останнє, аби я виглядала краще за всіх, — зітхає Юля. — А я ж пам’ятаю, що все було навпаки. Якраз-таки гірше за інших я й ходила. І маму я не виную, що на вечерю в нас були то макарони з олією, то макарони з цукром. Їй було нестерпно тяжко. Але ці розмови… як же вони виснажують.

Сама Юля з чоловіком теж зірок із неба не хапають. Батьки чоловіка допомогли їм зібрати на перший внесок, щоб узяти власну квартиру в кредит.

Перший рік після весілля взагалі тулилися в батьківській хаті.

Зараз щомісяця платять чималу суму банку, старшому синочку п’ять років, донечці — три. Юля тільки два місяці як вийшла на роботу після того, як дитинка підросла.

Грошей у них — якраз щоб вистачило від зарплати до зарплати. На порожніх макаронах не сидять, але й зайвого собі не дозволяють.

Чоловік, коли почув мамині плани на майбутнє, одразу попередив Юлю: тещу на шию він не посадить. І Юля розуміє, що він по-своєму правий.

— У чоловіка батькові вже шістдесят шість, матері — п’ятдесят дев’ять, — розповідає Юля. — І обоє працюють. Кажуть, що пенсія — то сльози, на неї не проживеш. Свекор сміється, що піде на спочинок тільки тоді, як уже зовсім ноги не носитимуть.

А свекруха каже просто: «Піду, як попросять, але одразу знайду собі щось інше». Бо вони розуміють: не можна падати тягарем на дітей, у яких свої сім’ї та малі дітки.

У чоловіка Юлі є старший брат, він уже міцно стоїть на ногах, мабуть, вони б удвох із часом могли б допомагати батькам. Але самі ж свекри проти:

— Вам є в кого гроші вкладати. У вас діти ростуть, їх і забезпечуйте.

Батьки чоловіка потроху відкладають, щось збирають і зовсім не мріють зачинитися в чотирьох стінах. А от у Юлиної мами та пільгова пенсія буде зовсім крихітною.

Заощаджень вона не має, а про те, щоб хоч трохи ще підробити, і чути не хоче.

— Ще чого! Підлогу десь мити на старості? У мене є дочка, я в дочку гроші вклала. Працювати ще кілька років? О, ні. Я за все життя нагорбилася, досить з мене.

— Мамо, ну як ти собі це уявляєш? — одного разу не витримала Юля. — У нас величезний кредит за житло, двоє маленьких дітей, а я не отримую мільйонів. Батьки чоловіка теж його ростили, теж вкладали, ще й нам грошей дали на перший внесок, але вони працюють і нічого не вимагають.

— Я не знаю, як вони синів ростили, — знизала плечима мама. — Може, їх двоє було, то вони не так і виснажилися. А ти мені дуже дорогою ціною дісталася. Я і морально вигоріла, і фізично вичавлена. Діти в тебе?

А в мене хіба не було? Я теж куток свій наживала. Юлю, як у тебе язик повертається таке казати? Я ж ні на мить не сумнівалася, що мої зусилля повернуться сторицею, коли мені буде треба.

— Мамо, але ж це будуть копійки, якщо ти зараз підеш із роботи, — Юля намагається пояснити по-доброму. — Почекай хоча б кілька років, до нормальної пенсії. У тебе ж нічого не болить, я б зрозуміла, якби здоров’я підводило…

— А ти хочеш, щоб я допрацювалася до того стану, коли розвалюватися почну? — ущипливо питає мати. — Не чекала я, що, віддаючи тобі останнє, вирощу таку невдячну й черству дочку!

Юля тільки головою хитає. Каже, що марно пояснювати: вона не просила маму жертвувати всім, не винна в тому, що батько пішов, і не може обділити власних дітей, щоб утримувати молоду й здорову жінку, яка просто «втомилася».

Вона дивиться на своїх малих і знає точно: ніколи в житті вона не скаже синові чи доньці, що вони їй щось винні за те, що вона їх на світ привела.

Юля з острахом чекає того дня, коли мама нарешті поставить свій останній хрестик у календарі.

Бо знає — тоді почнуться не просто розмови, а справжні вимоги та докори, загорнуті в спогади про ті самі латані речі та найкращі шматочки, віддані колись маленькій донечці.

Ось так воно буває: батьківська любов, яка мала б бути крилами, іноді стає ланцюгом, на якому тримають дорослих дітей. Життя — це ж не борг, який треба виплачувати з відсотками, а дар, який передається далі, до онуків.

А як ви вважаєте, дорогі наші читачі, де та межа, коли допомога батькам стає обов’язком, а де — непосильною ношею, що заважає жити молодій сім’ї? Поділіться досвідом.