У день приїзду Діми Єва приготувала розкішну вечерю, вбралася в такий грайливий костюмчик медсестри, що самій стало ніяково, розставила свічки й почала чекати. Оце так прийом буде для її Адама

Коли Діма нарешті вручив їй ключі від своєї квартири, Єва відчула: фортеця пала. Знаєте, мабуть, жоден голлівудський актор так не чекав на свій «Оскар», як вона чекала на свого Адама (хай навіть і звичайного Діму), та ще й з власним «райським куренем».

Їй уже тридцять п’ять, і останнім часом вона все частіше з якоюсь особливою ніжністю заглядалася на вуличних котів та вітрини магазинів «Усе для рукоділля».

Аж тут він — одинак, який усю молодість витратив на кар’єру, правильне харчування, спортзали та інші пошуки себе в цьому великому світі. І, що найголовніше, — без колишніх дружин та дітей.

Єва загадувала собі такий подарунок ще з юності, і до цього шаленого Всесвіту — хай йому грець, трохи припізнившись — нарешті дійшло, що вона не жартувала.

— У мене остання в цьому році командировка, а потім я весь твій, — сказав Діма, простягаючи заповітну «відмичку» від свого оазису. — Тільки не лякайся моєї берлоги. Я там зазвичай тільки сплю.

Сказав — і полетів собі кудись за обрій на всі вихідні.

Єва зібрала все найнеобхідніше: зубну щітку, улюблені креми, спонжики — і поїхала приймати об’єкт. Проблеми почалися ще біля порога. Діма попереджав, що замок вередує, але Єва не думала, що настільки.

Сорок хвилин вона брала ті двері штурмом: і штовхала, і тягнула, і вставляла ключ «на пів зубчика», але ця ревнива залізяка ніяк не хотіла впускати нову господиню.

Коли Єва вже почала застосовувати весь свій психологічний арсенал і кілька міцних слівець, почутих колись у школі за гаражами, сусідні двері прочинилися.

— Ви чого це в чужу хату ломитеся? — запитав стурбований жіночий голос.

— Я не ломлюся, у мене ключі є! — відрубала Єва, витираючи піт з чола.

— А ви, власне, хто? Я вас раніше тут не бачила, — не вгамовувалася сусідка.

— Я його дівчина! — з викликом заявила Єва, уперла руками в боки.

Через щілину в дверях на неї дивилися з неабияким подивом.

— Ви-и-и? — щиро здивувалася жінка.

— Так, я. Якісь проблеми?

— Та ні, жодних. Просто він ніколи сюди нікого не водив… — сусідка зам’ялася, — а тут одразу така…

— Яка це «така»? — не зрозуміла Єва. — Знаєте, це не моя справа. Пробачте, — і двері зачинилися.

У цей момент Єва ще більше закохалася в Діму. Розуміючи, що це питання честі, вона так натиснула на ключ, що мало не вивернула двері разом із одвірком. Клац — і шлях вільний!

Внутрішній світ Діми постав перед нею у всій своїй красі, і душа Єви вкрилася інеєм. Звісно, молодим чоловікам властивий аскетизм, але це була не квартира, а справжня чернеча келія.

— Бідненький, твоє серце, мабуть, і не знало, що таке затишок, — прошепотіла вона, оглядаючи порожні стіни та сірі вікна.

Але, з іншого боку, вона зраділа. Сусідка не збрехала: жіноча рука тут і справді не бувала. Єва тут перша. Не в силах терпіти цю пустку, вона побігла до найближчого магазину.

За годину в її кошику вже були гарні шторки, м’який килимок для ванної, прихватки, рушнички та купа всіляких дрібниць.

«Трохи тепла в чужій оселі — це ж не нахабство», — заспокоювала вона себе, чіпляючи до першого візка другий.

Замок більше не пручався. Насправді він взагалі перестав працювати і тепер нагадував хокейного воротаря, який забув одягнути маску перед грою.

Розуміючи, що накоїла, Єва пів ночі кухонними ножами викручувала стару серцевину, а вранці помчала за новою. Ножі, звісно, теж довелося міняти. А за ними — і виделки, і ложки, і скатертину, і дошки для нарізання…

Ну, а там і до нових фіранок рукою подати.

У неділю зателефонував Діма — мовляв, затримується ще на два дні.

— Я тільки радітиму, якщо ти додаси моїй оселі трохи затишку, — усміхався він у слухавку.

Затишок вона вже завозила вантажівками. За стільки років самотності в ній накопичилося стільки невитраченої турботи, що зупинити цей потік було неможливо.

До повернення господаря від старої квартири залишився хіба що павук біля вентиляції. Єва хотіла виселити і його, але побачивши його нажахані вісім очей, вирішила залишити як символ недоторканності чужого майна.

У день приїзду Діми Єва приготувала розкішну вечерю, вбралася в такий грайливий костюмчик медсестри, що самій стало ніяково, розставила свічки й почала чекати. Оце так прийом буде для її Адама!

Діма затримувався. Коли костюмчик уже почав немилосердно тиснути в усіх місцях, у замку нарешті повернувся ключ.

— Замок новий, просто штовхни, не заперто! — млосно гукнула Єва. Вона не боялася, що він її засудить — після такої роботи з інтер’єром їй простять усе.

І в цей момент приходить СМС від Діми: «Ти де? Я вдома. Дивлюся, квартира ні краплі не змінилася. А друзі лякали, що ти все косметикою заставиш».

Єва заціпеніла. А в квартиру тим часом зайшли п’ятеро абсолютно незнайомих людей: молода пара, двоє дітей-школярів і старенький дідусь, який, побачивши Єву в її «спецодязі», миттєво вирівняв спину й пригладив залишки сивого волосся.

— Оце так, тату, тебе зустрічають! — першим оговтався молодий чоловік. — І навіщо тобі той санаторій був потрібен, якщо вдома такий «ол-інклюзив»? Його дружина миттєво дала йому по шапці, щоб не витріщався.

Єва стояла посеред кімнати з двома келихами, не в змозі вимовити ні слова. Десь у кутку, здалося, радісно захихикав павук.

— Пробачте, а в-в-ви х-х-то? — пропищала вона.

— Власник цього куреня, — відповів дідусь, не зводячи очей з «медсестри».

— А ви, я так розумію, з поліклініки? Перев’язку робити? Так я ніби казав, що сам упораюсь…

— Ого, Адаме Матвійовичу, у вас тут прямо благодать, — зазирнула в кімнату жінка. — Не те що раніше — як у склепі жили. А вас, дівчино, як звати? Не застарий для вас наш Адам Матвійович? Хоча чоловік він у нас видний, із власним житлом…

— Є-є-ва… — О! То ви ідеальна пара! Адаме Матвійовичу, ну ви і майстер людей підбирати!

У діда від такого збігу обставин аж очі заблищали.

— А де Дмитро? — ледь чутно запитала Єва і з розпачу махом осушила обидва келихи.

— Я Дмитро! — радісно підняв руку восьмирічний хлопчик.

— Пробачте, я, здається, помилилася… — нарешті почала приходити до тями Єва.

— Це Зарічна, вісімнадцять, квартира двадцять шість?

— Та ні, це Заріченська, вісімнадцять, — потираючи руки, відповів дід, явно готовий приймати свій неочікуваний подарунок.

— Ну так, — трагічно зітхнула Єва. — Завжди їх плутаю. Ви… розташовуйтеся, а я зараз, мені зателефонувати треба.

Вона зачинилася у ванній, загорнулася в рушник і нарешті прочитала повідомлення від свого Діми. Швидко відписала, що затрималася в магазині, а сама почала розробляти план відступу.

Забравши свій новенький килимок та знявши шторку, вона дочекалася, поки гості підуть на кухню, і вислизнула з квартири.

— Матвійовичу, кохання тікає! — долинало їй услід із сусідніх дверей, де за всім цим спостерігали цікаві сусіди.

Коли справжній Діма відчинив їй двері, Єва просто пройшла повз нього, мов у тумані.

Першим ділом забігла у ванну, повісила свою шторку, розстелила килимок, а потім упала на диван і заснула мертвою петлею.

Прокинувшись вранці, вона побачила перед собою коханого, який терпляче чекав на пояснення.

— Дімо, — тихо запитала вона, — а яка це адреса? — Зарічна, вісімнадцять.

Отак іноді в бажанні створити затишок ми можемо переплутати не лише вулиці, а й цілі життя. Але головне — щоб наприкінці шляху нас чекав той самий Адам, до якого хочеться повертатися.

А у вашому житті траплялися такі кумедні помилки через неуважність, про які тепер приємно згадувати з усмішкою?