— У мене подібна історія, тільки в мене син любить, а невістка дозволяє себе любити. Але ваш зять усіх переплюнув! Це ж треба, на подарованій батьками дружини машині відмовився везти дружину й синів до її ж батьків

— Учора мало не впала, — обурювалася Ніна Вікторівна, бідкаючись сусідці. — Дивлюся, ввечері Люба з дітьми приїхала. Виглянула, а машини немає. Ну, думаю, як завжди — зять втомився, нікуди сім’ю не повіз.

— На електричці? З двома дітками та сумками? Просто жах! — сусідка співчутливо хитала головою. — У мужика хоч якась совість є? Ти б їхав собі годину, але ж із двома хлопчиками! І сумка в зубах?

— А ось так! — махнула рукою Ніна Вікторівна. — І знаєш, що мене найбільше дивує? Починаєш Любі говорити про її Славка, а вона кидається на його захист, як грудьми на амбразуру. Він об неї ноги витирає, нічого не цінує: ні сім’ю, ні дітей, ні нашу з чоловіком допомогу. А для неї він ідеальний! Відправив жінку з дітьми в ніч на громадському транспорті, а сам, сволота така, відпочиває!

Любі вже 33, і заміж вона довго не виходила. Не можна сказати, що з жінкою було щось не так: і симпатична, і характер гарний, і освіта, і фігура в порядку, але не складалося, і край. Тому, коли на горизонті дочки з’явився В’ячеслав, батьки були сповнені надій.

Нехай приїжджий, нехай без гроша за душею, нехай молодший за доньку на два роки — хіба це важливо? Головне, щоб Люба була щаслива, вона ж це заслужила. Самі вони подарували їй життя не в 20, бо не могли зачати дитину майже 10 років. Тому Люба і була пізньою дитиною.

Для доньки батьки були готові на все, тим більше, що мали таку можливість. Ніна Вікторівна на той час уже була на пенсії, а чоловік ще працював на хорошій посаді. Свого часу вони, як інвестицію, збудували будинок у котеджному селищі.

— Ось ми й вирішили, — продовжувала Ніна Вікторівна. — Ми переїдемо, а Люба з чоловіком нехай живуть у нашій міській квартирі. Юридично нічого не оформляли, але яка різниця. Вважаю, зятю є за що нам подякувати. Знаєш, не розгледіли ми його тоді. Він не показував себе до пори до часу. А то ми б подумали сто разів…

— А що б ви вирішили? Дочка ж закохана! — усміхнулася сусідка. — У мене подібна історія, тільки в мене син любить, а невістка дозволяє себе любити. Але ваш зять усіх переплюнув! Це ж треба, на подарованій батьками дружини машині відмовився везти дружину й синів до її ж батьків. І не вперше!

Машину доньці справді купили батьки, коли у Люби зʼявилася на світ двійня. У доньки проблеми із зором, і прав вона не має, тому за кермом був зять. До певного моменту Ніна Вікторівна в цьому не бачила нічого страшного — машина молодій сім’ї потрібна.

— І в поліклініку, і до нас, – перераховує вона. – Із двома різновіковими дітьми і то важко, а тут двійня. Один в один бік тягне, інший – в інший. Раніше, коли я до них допомагати їздила, і то було складно, але ж тоді онуки просто лежали там, де покладеш. А зараз їм по два роки. Та ще й хлопчаки. Вітер і ураган.

Але, як помітила Ніна Вікторівна, дуже скоро після появи дітей і подарунка у вигляді новенької машини зять злегка «забив». Розповідаючи про те, як минув її день, донька найчастіше говорила, що в поліклініку возила синів на візку, а зять не зміг відпроситися з роботи. Або в магазин йшла за покупками у вихідний пішки, бо чоловік втомився і просто вирішив виспатися.

Неохоче В’ячеслав возив дружину та синів і за місто до її батьків. Одного разу Ніна Вікторівна навіть чула сімейну сварку з цього приводу: зателефонувала, запросила молодих на вихідні в гості на пироги, а зять звідкись із глибини квартири відповів, що Люба з дітьми може їхати куди завгодно, а він у свій законний вихідний просто хоче провалятися на дивані весь день і подивитися серіал.

— Давно хотів, але все ніколи. Чому я кудись маю тягнутися, якщо я не хочу? Вас відвозити? Тобі треба до мами з татом, от і їдь. Та на чому хочеш.

І найчастіше Люба з дітьми приїжджає своїм ходом, або везе їх на подвійному візку (а вивантажуватися з автобуса допомагають добрі люди), або по черзі одного бере на руки, а другого тримає за ручку, щоб речі везти, купила собі рюкзак.

— Як свійський кінь, – злиться Ніна Вікторівна. – Назад батько її везе, а сюди їде сама. І не дзвонить перед цим. Вона ж знає, що хтось удома є завжди, та й ключі є в Люби. Не дзвонить, бо ми почнемо обурюватися. Чоловік на зятя дивитися вже не може. А їй слова не скажи: заступається за свого дармоїда.

— Цікаво, а навіщо йому машина тоді? – не розуміє приятелька.

— Як навіщо? Дупу він свою на роботу возить і назад, – відповідає Ніна Вікторівна. – Ну зрідка зійде до того, щоб дружину на її ж машині покатати. Ти не уявляєш, скільки разів я пропонувала доньці вчитися на права, знаєш, що відповіла?

— Що?

— Сказала, що чоловік образиться, якщо вона в нього колеса відбере. От це треба, так обожнювати свого нікчемного чоловіка? Він на неї і дітей плювати хотів, живучи на всьому готовому, а вона його образити боїться.

Ніна Вікторівна доньку не розуміє. У неї з чоловіком зовсім інші стосунки все життя: взаємно намагаються один одного берегти і підтримувати. Найбільше жінка шкодує, що з машиною вони промахнулися: оформили її в дар Любі.

— А треба було як із квартирою, хай би за документами наша була. Я б на зятя не глянула, ключі відібрала б і все.

А ви б як вчинили? Зустрічали стосунки, в яких один любов дарує, а другий тільки приймає? Є у таких сімей довге і світле майбутнє, як вважаєте?