У мене є кілька квартир, які зайняли мої батьки (квартири бабусі), живуть вони окремо, з’їжджатися не планують, мама не працює і не планує, пояснюючи це «вихованням» геть розпещеного сина підлітка, мовляв, куди ж він без матусі, а ми з чоловіком орендуємо квартиру за великі гроші і не можемо тепер накопичити на своє житло

Як розмовляти з батьками, які звикли думати тільки про себе? У мене є кілька квартир, які зайняли мої батьки (квартири бабусі). Живуть вони окремо, з’їжджатися не планують. Їхні батьки все життя давали їм все найкраще, а їхні проблеми вирішували всі, крім них самих.

Тобто, за підсумком, є дві абсолютно непристосовані до життя людини, яким усі все винні. Мама не працює і не планує, пояснюючи це «вихованням» геть розпещеного сина підлітка, мовляв, куди ж він без матусі (його годують, купають і так далі). Ми з чоловіком винаймаємо квартиру і крутимося, як можемо.

Не сказала б, що живемо погано, але накопичити на квартиру немає жодної можливості. Ніхто на шиї не сидить, чого не скажеш про моїх батьків, які роками сиділи на шиї у своїх батьків. Але бабуся, та й самі батьки вважають, що так і має бути.

Брату вже відклали гроші на навчання, адже «сам не поступить» (я, звичайно, здобула одну і здобуваю другу освіту безкоштовно), думають про те, як йому квартиру дати, а мені нічого. Я завжди вирішувала батьківські проблеми, бігала за них скрізь все вирішувала,  мене просили знайти їм роботу, бігати всіма інстанціями, коли на них подавали до суду за несплату комуналки.

Якоїсь миті мені заявили, що треба було виходити заміж за розрахунком, чоловік їм мій не подобається. Хоча батько, наприклад з ним навіть не бачився, просто не захотів (так що коли треба було пару місяців пожити в квартирі, де живе батько, я жила там одна, а чоловік тулився, де попало). Освіта у мене теж погана, та й дочка я так собі. Мене гризе почуття несправедливості. Чому їм усе, а мені нічого?