— У мене ж тут город посажений, помідори підв’язати треба! Як я свекруху саму залишу? — каже Леся, усміхаючись. — Мама за онуком наглядає, коли я на грядках чи по господарству пораюся. Ні, не поїду нікуди, принаймні до глибокої осені

Років зо чотири тому мій молодший брат оженився. Вибору, де вити своє сімейне гніздечко, у молодих особливо й не було. Обоє тільки-но закінчили університет, з дипломами, але ще без нормальної зарплати, тож і прийшли вони жити до нашої мами у її двокімнатну квартиру.

Ми з чоловіком на той час уже мешкали окремо — йому від дідуся дісталася невеличка «чешка» у спадок, тож ми свій куток мали.

Ох, і наслухалася я тоді маминих скарг!

— Ну не можу я з нею, — бурчала мама в слухавку, нарікаючи на невістку Лесю.

— Все вона робить не так! Готує — їсти неможливо, пилу на полицях впритул не помічає. А якщо їй зранку треба встати на роботу пізніше, ніж моєму синові, то нізащо в житті не підніметься! Навіть чоловіка по-людськи не збере, канапки йому не намастить.

Загалом, це було звичайнісіньке, знайоме багатьом буркотіння жінки, яка віддала свого улюбленого синочка в «чіпкі лапки» чужої дівчини.

Хоча мені особисто братова дружина дуже подобалася — спокійна, розважлива, завжди привітна.

— Мамо, — кажу їй якось, не витримавши.

— Я теж свого чоловіка на роботу не збираю. Я що, маю йому допомагати зуби чистити й сорочку застібати? Він же не маленька дитина, сам чудово впорається.

Я тоді саме була в декреті. Наморившись за ніч із малям, яке засинало лише під ранок, я геть не вважала за потрібне підхоплюватися вдосвіта, щоб нарізати чоловікові ковбасу до ранкової кави.

Може, моя свекруха теж мала до мене якісь претензії з цього приводу, не знаю. Вона жила окремо, палкої любові між нами не спостерігалося, але ми принаймні ніколи не конфліктували.

— Ти — це зовсім інша справа, — відмахувалася мама.

— А в Лесі ж дітей поки немає! Могла б і встати на пів годинки раніше, і провести як годиться!

Ну, тут усе було зрозуміло: навіть якби в невістки з’явилося немовля, мамине невдоволення все одно нікуди б не поділося. Типова поведінка свекрухи — так я їй якось прямо й заявила.

Минуло два роки.

Мама вийшла на заслужену пенсію і вирішила круто змінити життя — переїхати в село на Київщині, де стояв старий бабусин будинок. Після того, як не стало бабусі ми навідувалися туди нечасто, переважно яблука зібрати.

Але мій чоловік разом із братом за одне літо довели хату до ладу: і газовий котел налагодили, і воду в дім провели, і теплий туалет із ванною мамі облаштували, щоб жила з комфортом.

Та поки хата стояла пусткою, хитра сусідка, тітка Галя, встигла навести свої порядки. Вона примудрилася так перенести межу й поставити тин, що наш колодязь раптом опинився на її подвір’ї!

Ба більше, збудувала якийсь неоковирний сарайчик прямісінько так, що він наглухо затулив світло у вікнах нашої кухні.

— Ну як же не соромно людині! — бідкалася мама, ледь не плачучи.

— Я ж до неї по-сусідськи, по-людськи намагаюся говорити, прошу по-доброму. А вона мені в очі сміється і далі свої капості робить. То сміття якесь на мою ділянку виверне, то мої улюблені троянди сіллю посипле, щоб повсихали.

І тут на сцену вийшла наша Леся. Вона за фахом юристка, дівчина хватка і грамотна.

Швиденько склала позовну заяву, зібрала всі папери й подала до суду. І знаєте що? Саме цим вона вперше по-справжньому заслужила повагу своєї вимогливої свекрухи.

— Треба ж, яка в мене невістка розумна! — вперше в житті із захопленням вимовила мама.

— Суд зобов’язав ту Гальку сарай знести, а паркан ми вже самі на законне місце посунули.

Тієї ж осені в Лесі з моїм братом з’явився довгоочікуваний синочок.

А наприкінці березня, коли ще трималися приморозки, сусідка, мабуть, вирішила помститися: тихцем вилила відро води прямісінько на стежку біля нашого двору. Мама йшла, посковзнулася на тій кризі й дуже невдало впала. Зламала ногу.

Зібралися ми на сімейну нараду й вирішили, що Леся з малим тимчасово переїде до свекрухи в село — доглядатиме за нею.

Бо мама залишати хату на поталу тій відьмі-сусідці категорично відмовилася, та й у міську квартиру повертатися не хотіла.

Село було недалеко від міста, тож брат міг їздити до дружини й сина майже щодня. І от, за час маминої хвороби сталося справжнє диво: свекруха несподівано здружилася з невісткою!

Приїжджаю якось до них у гості — а вони не розлий вода! Мама вже потроху з паличкою ходить, а Леся до міста повертатися і не збирається.

— У мене ж тут город посажений, помідори підв’язати треба! Як я свекруху саму залишу? — каже Леся, усміхаючись.

— Мама за онуком наглядає, коли я на грядках чи по господарству пораюся. Ні, не поїду нікуди, принаймні до глибокої осені.

А що ж сусідка? Галя свої підступи будувати не припинила. То навесні плівку на парниках поріже, то насіння газонної трави, як бур’ян, по нашому городу порозкидає. А як ти їй доведеш? За руку ж не спіймали.

— Так, це я зробила! — нахабно кричала вона через тин.

— А ти доведи! І ніколи я вам того сараю не прощу, бач, які пани приїхали!

Та якось у липні приїжджаю я на вихідні й очам не вірю: сидять мої мама з Лесею на веранді, п’ють холодний узвар і регочуть так, що аж сльози виступають. А на сусідському подвір’ї — страшна біганина, ґвалт і лайка.

— У них же вбиральня досі на вулиці, — витираючи сльози від сміху, розповідає мама.

— А зараз середина літа, спека стоїть страшенна. То наша Леська вночі туди пачку свіжих дріжджів вкинула!

Ну, дитячий садок, чесне слово! Але, повірте, після того епічного “виверження” на Галіному подвір’ї всі капості сусідки як рукою зняло. Може, й справді з такими нахабами тільки так і треба боротися?

Минув ще рік.

— Ми вирішили перебиратися сюди назовсім, — приголомшив мене брат минулого серпня.

— Квартиру в місті будемо здавати в оренду. Будинок тут великий, місця всім вистачає, а з часом, дасть Бог, ще й веранду добудуємо.

Оце так поворот, думаю собі! Мама ж колись Лесю терпіти не могла, а невістка тільки й мріяла, щоб жити окремо!

— Та як же я маму залишу? — щиро дивується Леся.

— Саму, ще й із такими сусідами?

А мама сидить собі щаслива, онука на колінах гойдає, і вся світиться. І от я досі не можу зрозуміти: чи то їхня спільна війна проти зовнішнього ворога так зблизила, чи жінки просто розгледіли одна в одній рідні душі й зрозуміли, що ділити їм насправді нічого?

А цього літа сталася ще одна подія.

— Галя наша з’їжджає, — каже мама по телефону.

— Хату свою на продаж виставила, не витримала, мабуть. Слухай, а продавайте ви з чоловіком свою міську «шпаківню» та перебирайтеся до нас у село? Купите ту хату, будемо всі разом!

Я, звісно, до переїзду в село поки морально не готова. Але тут згадала, що моя свекруха нещодавно якраз виявляла палке бажання перебратися кудись ближче до природи. Треба буде запропонувати їй цей варіант.

Тим паче сусіди там тепер — просто золоті.

Буває ж так: те, що здавалося непереборною прірвою між людьми, з часом перетворюється на найміцніший міст, і навіть найбільші родинні непорозуміння лікуються спільними турботами та дрібкою доброго гумору.

А у вашому житті траплялося так, що спільний клопіт несподівано мирив тих, хто раніше й дивитися одне на одного не міг?