У неї і заощадження є, вони з сестрою будинок батьківський продали, а гроші — на рахунок. Але і дівкам своїм — дулю. І сама буде економити до останнього. Чоботи минулої зими купувала — перестраждала вся, що дорого. Поки зовсім старі не розвалилися мало не на нозі, не замовила нове взуття

— Багато вони про мене подумають, скажи? У них є свої пріоритети. І я їх чудово розумію. Значить, я сама про себе дбатиму, — каже Ніна Михайлівна подрузі.

— А молодша теж розлучається? — цікавиться приятелька.

— Поки що ні, живуть. Але все до того й іде. Донька чекає, щоб уже онучку в садок відвести і на роботу вийти, терпить поки що. У декреті без підтримки важко, тим паче, що в неї проблема та ж, що й у старшої — жити ніде, — відповідає Ніна Михайлівна.

Подруга, звісно, мовчить, не її справа, хоча Ніна Михайлівна й живе сама у двокімнатній квартирі, але ні старшій доньці не допомогла, і молодшій, судячи з усього, допомагати не поспішатиме. Хоча є у Ніни Михайлівни і своя правда.

— Я їх ростила, ніхто не допомагав. Чоловік пішов, коли молодшій і п’яти років не було. Від нього, звичайно, пуття особливого теж не було, але все ж — у нього житло. А я приїжджа, думаєш, легко було виживати?

Виживала Ніна Михайлівна дійсно важко: винаймала кімнату, доглядала за сусідською старенькою, викупила в її дітей її житлоплощу в комуналці, потім змовилася і зі своїм колишнім орендодавцем — стала господинею двокімнатної квартири.

І не за один рік усе це було, а паралельно — робота, а частіше й не одна, доньки, відсутність аліментів, які з трудом доводилося вибивати.

Зараз донькам Ніни Михайлівни 30 і 27. Старша вже розлучена, онуку 6 років, працює, винаймає однокімнатну, колишній зять платить аліменти.

Та й молодша, швидше за все, теж розлучиться, зять себе в декреті показав домашнім тираном і скнарою. Справді доводилося дружині в нього на прокладки грошей просити, кожну копійку жмотить.

Старість — не радість, а безпорадна старість — ще гірше

Ніна Михайлівна ще не на пенсії, працює, та й іти на заслужений відпочинок через два роки не збирається, вирішила, що працюватиме, поки сили є, поки не виженуть з роботи. Хоча і вигнати її немає за що.

— На пенсію сяду — і на що буду жити? Хтось мені допоможе? — каже вона. — Ні, поки ноги носять — буду носити їх у напрямку роботи.

Подруга слухає це все із подивом: обновок Ніна Михайлівна майже не купує, бігає по магазинах у пошуках акцій, донькам теж особливо не допомагає — максимум, може онукам подарувати іграшку або принести щось солоденьке, коли в гості йде.

— До себе вона їх не покликала і не покличе, — хитає головою подруга за спиною Ніни Михайлівни. — Так і сказала, що вони самі мають будувати своє життя. Їй, мовляв, ніхто не допомагав. Ну як так? Невже не шкода?

Спершу одна мучилася на орендованій, та й зараз мучиться, а тепер інша терпить, поки на роботу можна буде вийти? І це при матері, яка живе у двокімнатній квартирі? Ніна, звичайно, жадібна, але не можна ж так.

У неї і заощадження є, вони з сестрою будинок батьківський продали, а гроші — на рахунок. Але і дівкам своїм — дулю. І сама буде економити до останнього. Чоботи минулої зими купувала — перестраждала вся, що дорого. Поки зовсім старі не розвалилися мало не на нозі, не замовила нове взуття.

Ніна Михайлівна дійсно дуже рахує гроші.

Ні, вона дозволяє собі маленькі радощі на свята: може купити баночку ікри або червоної рибки, іноді бере в кондитерській смачне тістечко, раз на два або три роки може на тиждень виїхати на море, щоб відпочити. Без дочок, з ними ніколи не їздила.

— Грошей не було, — пояснює вона. — І зараз, якщо возити їх, та ще й онуків, ніяких грошей не вистачить. А я… Невже не заробила? І потім, мене жодного разу ніхто просто так на море не звозив. Чому я повинна?

Доньки мали думати, за кого заміж виходять, кому дітей дарувати. Я не думала? Правильно, не думала. За те й волокла на собі все. Взагалі все. А тепер маю право розслабитися.

Доньки давно у Ніни Михайлівни нічого не просять, а допомога… допомогу вони самі ніколи й не пропонували, навіть коли в обох були відносно благополучні періоди.

І не запропонують, в осяжному майбутньому, в обох немає свого житла.

До слова, засуджуюча подруга Ніни Михайлівни, яка знає про гроші в неї на рахунку, дуже б здивувалася їхній кількості. Так, проданий батьківський будинок із сестрою навпіл, так, заощадження жінка туди складає, оскільки живе дуже економно.

Але грошей там набагато більше, тому що Ніна Михайлівна вступила в спадщину за батьківською сестрою, та її сестру не жалувала. А потім ще й тітка по матері відписала їй нерухомість, ну, за тією жінка доглядала цілих два роки.

Підсумок: від батьківської сестри була продана двокімнатна квартира в Дніпрі, а кошти лягли на рахунок. А від тітки по матері є однокімнатна, вона здається в оренду. Ні про мільйони на рахунку, ні про квартиру в одному з районів столиці доньки не знають зовсім.

— Скажеш — і почнеться: дай, дай, дай, — вважає Ніна Михайлівна. — А не знають — їм і спокійніше. І потім, однокімнатна всього одна, на двох доньок її явно не вистачить. Жити вчотирьох у ній їм буде важко.

Та й чому я повинна її віддавати? Це моя страховка на старість. Не знадобиться? Чудово, значить, доньки все успадкують і пом’януть мене добрим словом. Ну, або, принаймні, приємно будуть здивовані.

Коли при ній заходить мова про те, що хтось допоміг дітям купити квартиру, дав грошей на перший внесок, жінка мовчить, але розмірковує по-своєму.

Так, вона могла б обнулити рахунок, дати на перший внесок обом донькам, а далі — нехай уже самі.

— І що? Хтось буде вдячний? — вважає Ніна Михайлівна. — Та ні ж, забудуть одразу. Скільки прикладів перед очима, коли батьки дітям — усе, а настає старість і сидять самі, тому що в дітей свої турботи і проблеми, відмахуються вони від старих, як від прикрої перешкоди.

Мені сподіватися нема на кого. Доньки будуть насамперед думати про своїх дітей, а не про потреби матері-старої.

Думаючи про неміч, Ніна Михайлівна розраховує на те, що грошей їй, у разі чого, вистачить і на доглядальницю. І за однокімнатну квартиру хтось обов’язково чудово за нею доглядатиме.

І без коштів вона не залишиться, якщо буде їх економно витрачати.

А не так, що все віддасть, а потім на ліки просити в тих самих доньок доведеться.

— І стосунки з ними не зіпсовані. Немає грошей, що з мене взяти? Жодна не злиться. Пожаліти можу, по голові погладити, але… не більше. І я вважаю, що маю рацію.

А ви, що думаєте?