— У п’ятницю він до батьків їде по паски. Я сама спекти не встигаю, то мама сьогодні пече. Тобі теж привезе. Тож тепер аж наступного тижня питай

— Тетяно, привіт! Ти ж мені свого чоловіка обіцяла позичити ненадовго. Він сьогодні дуже зайнятий? — Ірина підійшла до вікна й зітхнула, дивлячись на перекошений карниз.

— Ні, ти що, Іро, сьогодні в мене нічого не проси! Сьогодні позичати не можна, прикмета погана. Я ж не хочу без чоловіка залишитися!

— Це ж чому?

— Бо сьогодні ж Чистий четвер!

— Та він же не річ, Таню! Це тільки речей стосується. А в п’ятницю можна, щоб Женя прийшов?

— У п’ятницю він до батьків їде по паски. Я сама спекти не встигаю, то мама сьогодні пече. Тобі теж привезе. Тож тепер аж наступного тижня питай.

Іра важко зітхнула й попрощалася із сестрою. Різниця у віці між ними була невелика, якихось два роки. Але молодша Тетяна у свої двадцять п’ять уже була заміжня і мала двох діток.

Ірина їй часом заздрила, але так, по-доброму, по-сестринськи. Родина ж бо.

Проте їхніх нечастих зустрічей цілком вистачало, щоб усвідомити: часом краще бути самій, аніж жити в такому вічному гармидері.

Пелюшки, кашки, галасливі племінники, нескінченні гори посуду на кухні, прання, підгузки, ще й чоловіка нагодуй… І так день у день, по колу.

Ще на новорічні свята стельовий карниз не витримав нових важких штор і провис, а хтось із гостей ще й ненароком наступив на край та зламав кріплення.

Ірина сама кілька разів відчайдушно забивала саморіз молотком, свято вірячи, що так і треба. Але виходило кепсько: він хитався в дірці і, зрештою, просто випав та десь загубився.

Влаштовувати генеральне прибирання після роботи в четвер Ірині геть не хотілося. Вона окинула оком кімнату — чистота та порядок.

Зазирнула на кухню. У мийці самотньо сумувала єдина брудна чашка. Жінка миттю сполоснула її, витерла руки рушником і прискіпливо оглянула дзеркало у ванній. Жодної крапельки, усе блищить.

Часом Ірина навіть раділа, що живе сама-самісінька. Прибирати менше, куховарити теж, та й прання не гори. Як собі розплануєш день — так він і мине.

І твою улюблену котлету ніхто потайки не з’їсть. Сестра все вмовляла завести бодай кошеня, щоб у хаті була жива душа і не так сумно. Але Ірині сумно не було.

Увечері, повертаючись із роботи, Іра заскочила до невеликої будівельної крамнички біля автобусної зупинки й почала роздивлятися вітрини.

Обтрусила краплі дощу з куртки, зняла рукавички й рушила в глиб залу. Продавець, який вочевидь нудьгував там уже не першу годину, одразу пожвавішав і підійшов до неї.

— Вам чимось допомогти?

Ірина цю чергову фразу страшенно не любила. Просто на дух не переносила, як полюбляв казати її малий племінник.

— Мені потрібні шурупи, — відрізала вона.

— Саморізи? — перепитав чоловік. На вигляд йому не було ще й тридцяти.

— Ні, саме шурупи, — вона глянула на нього з абсолютною впевненістю.

Трохи задерши носика, жінка почала поважно походжати між стелажами, маючи намір самостійно знайти потрібне і гордо тицьнути пальцем у товар.

Вона скинула каптур і скуйовдила волосся — у крамниці було душно. Але від того розмаїття гвинтиків і гайок очі просто розбігалися. Ірина невпевнено переминалася з ноги на ногу, а час спливав.

— Дівчино, то може вам усе-таки допомогти? — лагідно перепитав продавець.

— А допоможіть! — раптом випалила Ірина. — Мені треба карниз причепити. Там… з одного боку відвалилося.

— Отже, точно саморіз! — перебив молодий чоловік, радіючи, що його правда.

— Та ні, я не про те. Ви ж спитали, чим допомогти. От і допоможіть мені той багатостраждальний карниз прикрутити!

Молодий чоловік за прилавком усміхнувся, трохи зніяковівши. Ірина стала навпроти нього, ледь схилила голову й виклично підняла брови.

— Смілива заява. А як на це відреагує ваш чоловік?

— А я не заміжня, — Ірина навіть почала нетерпляче пристукувати носаком черевика, чекаючи на відповідь.

— А запросто! Закрию крамницю — і до ваших послуг. Сусіди у вас із розумінням ставляться? Бо ж перфоратор трохи пошумить.

— Із великим розумінням, — закивала вона, ще до ладу не усвідомлюючи, у яку авантюру втягує людину.

Вони обоє поглянули на годинник посеред залу і змовкли. До закриття залишалося якихось п’ятнадцять хвилин.

— Я тоді поки збігаю в продуктовий, — Ірина махнула рукою в бік гастроному через дорогу.

— Так, звісно. А я тим часом спакую інструменти й візьму ті самі саморізи.

Ірина вискочила на вулицю і чимдуж попрямувала куди треба. І що це на неї найшло? Як можна тягти до хати геть незнайомого чоловіка? Це ж до чого треба було дожити!

Можна ж було і Женю дочекатися, чекала ж якось три місяці. Але ж ні! Закортіло їй саме в цей Чистий четвер усі хвости підтягнути.

Купивши продукти, жінка вийшла з крамниці й зупинилася, перевівши подих. Легковажністю вона ніколи не страждала, але щось же її підштовхнуло до такого вчинку, щось тепле підказало серце.

Вона пришвидшила крок і знову зайшла до будівельного.

— Ви повернулися? — щиро зрадів продавець. Він поглянув на годинник, Ірина теж кинула оком: хвилинна стрілка давно перевалила за десяту. — А я вже грішним ділом подумав, що ви передумали й втекли.

— Черга на касі була, — знизала вона плечима.

— Добре. Я готовий, — Іван підхопив сумку з інструментами й простягнув руку, щоб забрати в Ірини важкий пакет.

— А вас удома не чекають? Ви б попередили когось, — обережно спитала вона.

— Та я сам живу.

Ірину це навіть втішило. Якщо робота затягнеться, він не зірветься й не побіжить світ за очі, як той Женя. У того все на льоту, бігом, швидше-швидше… Бо ж діти, дружина.

Після зятя зазвичай лишалося більше сміття та гармидеру, ніж зробленої роботи. Хоча, правду кажучи, дрібний ремонт він робив на совість.

А цей молодий чоловік, на противагу Євгену, випромінював якийсь приємний спокій.

— Я — Ірина, — повернулася вона до нього.

— А я Іван.

— Дуже приємно, — приязно кивнула жінка.

Двері старенького ліфта дев’ятиповерхівки зі скрипом відчинилися на третьому поверсі.

— Винаймаєте? — поцікавився Іван, з цікавістю розглядаючи сходовий майданчик.

— Ні, своя. В іпотеку взяла.

— Он як… А в мене поки не виходить, виплати завеликі. Шукаю якісь інші варіанти, але поки глухо.

— Продавцям, мабуть, не дуже щедро платять?

— Не густо, звісно. До цього у відділі електроніки стояв, так там гроші ті самі, а мороки вдвічі більше.

Ірина кілька разів клацнула замком і відчинила двері. У кімнаті чомусь горіло світло. Вона неабияк здивувалася і ступнула вперед, бо ж точно пам’ятала, що зранку все повимикала.

— Ой! — тільки й зойкнула Ірина, посковзнувшись на якомусь пакеті, але дивом втрималася на ногах, учепившись за стіну. Світло, що ввімкнулося в коридорі, шокувало і її, і Івана.

Уся підлога в передпокої була залита чимось густим і червоно-бордовим. Величезна калюжа починалася від самісінької кухні й тягнулася ледь не до дверей.

— Ого, — тільки й спромігся видавити Іван.

— Що це? — перелякано прошепотіла Ірина.

Він лише знизав плечима.

— Це ж не кров… не схоже, — з надією протягнула вона.

Іван обережно поставив сумку на пуфик біля дверей і легенько торкнувся плями пальцем.

— На кетчуп схоже.

Ірина з полегшенням видихнула і переступила на чисте місце. Відчинила двері до ванної і миттю відсахнулася, зробивши крок назад — і знову вляпалася в ту ж таки калюжу!

У ванні хлюпалися живі карасі. Води там було на денці, рибини відчайдушно били хвостами, луска й бризки розліталися на всі боки.

— Ви точно сама живете? — обережно перепитав Іванко.

— Та сама. Це, мабуть, чоловік сестри забігав. Він… обіцяв завтра заїхати, але…

— Карниз де вішати будемо? Показуйте. Вам же тут ще до ранку прибирати…

— Там, у кімнаті, вікно лише одне, — махнула вона рукою, не наважуючись переступити через томатне море.

Ірина тремтячими руками набрала номер сестри, паралельно розстібаючи куртку.

— Тетяно!

— О, ти вже вдома?

Із кімнати почувся Іванів смішок. Іра таки наважилася ступити вперед.

Її нещасний карниз лежав на підлозі, прямісінько на поваленій драбині. Зжмакані штори, прикрашені червоними плямами, були щедро всіяні саморізами, навколо вже мирно вляглася будівельна курява, а поруч сиротливо примостився шурупокрут.

— Та-ню! Я заберу у вас ключі! Просила ж як людей — без мене не приходити!

— Ірусю, Женя ж хотів як краще, ти ж сама слізно благала. Але я зателефонувала йому в найневдаліший момент. А ти ж знаєш: якщо він миттю не візьме слухавку, я за хвилину вже буду на місці. Ну от. Він не втримав той шурупокрут і гепнувся з твоєї розхитаної драбини. А бинтів у тебе вдома, як на зло, катма!

— Як це катма? В аптечці є. З ним хоч усе гаразд?

— На кухні ніякої аптечки немає! І, до речі… Він там пакет із томатною пастою, тією, що мама крутить, у коридорі поставив. А коли шкутильгав із кімнати на кухню шукати бинти, то ненароком розбив банку. Але ти не переймайся, у нас ще одна є, він завтра привезе. І доробить усе. Ти тільки нічого там не прибирай!

— Красно дякую, сестричко! І за ваш Чистий четвер також!

Ірина натиснула відбій і важко зітхнула. Але телефон завібрував знову.

— Іро, карасі у ванні! Забула попередити, то тато тобі свіжої рибки передав.

— Та вже бачила. Дякую.

Іван тим часом підняв драбину, приніс із коридору свою сумку, і за якихось двадцять хвилин усе було готово. Ірина саме встигла відмити той томатний жах у передпокої.

— Усе готово, приймайте роботу! — гукнув її Іван.

— Я навіть не знаю, як вам віддячити, — зніяковіла жінка. — Може, грошима чи… вечерею?

— Звичайного «дякую» буде цілком достатньо. Вам зараз точно не до мене, — з усмішкою відповів він.

Ірина лише безпорадно розвела руками.

— Вибачте… Звикло в мене ідеальна чистота, а тут таке лихо скоїлося.

Іван трохи зам’явся.

— То може, ще щось полагодити треба?

— Ні, щиро дякую. Тільки той нещасний карниз висів на душі.

— Ну, тоді я піду.

— Так-так, звісно. Пробачте, що стільки часу у вас забрала.

Іван пішов. А Ірина сіла просто на підлогу в коридорі і… розплакалася. Ну буває ж таке! Зроду з нею такого сорому не траплялося. І от чого того Женю саме сьогодні сюди принесло?

Ірина зайшла на кухню. На столі чекав пакунок із рум’яними пасками та крашанками від мами. Іра витерла сльози й взялася за прибирання в кімнаті.

Під шторами раптом блиснула викрутка. Невеличка, новенька. Ірина поклала знахідку в коридорі, вирішивши, що завтра ж сама занесе її до крамниці. На сумці в Івана вона помітила емблему тієї самої фірми.

Наступного дня молодий чоловік неабияк зрадів, побачивши її знову. Розплився в усмішці й швидко вийшов з-за прилавка. Іра відкрила сумочку і простягнула йому викрутку.

— Та це не моя, — покрутив він знахідку в руках.

— Отже, Жені…

— Виходить, що так.

— Так незручно вийшло, — опустила очі Ірина. — У мене там такий безлад був, я навіть чаєм тебе не напоїла. І взагалі… якось негарно вийшло, що я отак з порога потягла тебе допомагати.

— А що тут такого? Мені було приємно зробити добру справу. А сестра з чоловіком у тебе, звісно, ще ті диваки! — засміявся Іван.

— Звикло вони нормальні люди, чесно! Я й сама не знаю, що вчора сталося. Слухай, я ж хотіла тобі якось віддячити…

— Вечерею? — з надією перебив він.

— Ні, — трохи розгубилася вона. — Обідом. У неділю.

— Домовилися! У мене якраз вихідний, буду обов’язково.

— Перепрошую, а ізоляційна стрічка у вас є? — подав голос якийсь покупець, що саме зайшов до крамниці.

— Звісно, є. Вам яку саме? — озирнувся продавець.

— А яка у вас є?

Ірина лише мигцем кинула на Івана ще один погляд і швиденько вийшла на вулицю, щоб не бентежити його на роботі.

Вона ж бо ще не знала, що вчорашній, такий кумедний і метушливий Чистий четвер стане для неї доленосним — подарує справжнє кохання і надійного чоловіка.

Від редактора: Ось таку кумедну та водночас зворушливу історію надіслала нам наша читачка, а ми лише дбайливо причепурили її для вас. У народі недарма кажуть: твоя доля і на печі тебе знайде, навіть якщо навколо розлита томатна паста і хлюпочуться живі карасі! Цікаво, а чи траплялися у вашому житті такі несподівані, трохи кумедні зустрічі, які згодом переростали у щось велике та світле?

З Чистим четвергом вас, любі читачі! Миру та спокою вашому серденьку!