У повітрі тхнуло хлоркою і чимось кислим — мабуть, вона вже встигла наварити свого фірмового капусняку, запах якого в’їдався у стіни намертво. За вікном шумів весняний вітер, розгойдуючи гілля старої яблуні. Мій дім, у який я вклала стільки сил і душі, тепер здавався чужим

— Катрусю, ну чого ти розкричалася просто з порога? Я ж тут лад навела, а то в тебе все як у хліві стояло, дихнути нічим. Ті твої старі крісла я на дрова пустила, а фіранки на смітник віднесла, вони ж тільки пилюку збирають.

Олег мені ключі дав, сказав: «Мамо, хазяйнуйте, ми ж сім’я», — Тамара Петрівна промовила це таким медовим, турботливим тоном, ніби не перевернула мою дачу догори дриґом, а принесла мені філіжанку кави в ліжко.

Я саме в цей час ставила на підлогу важку торбу з харчами. Ручки боляче врізалися в долоні, але я її не впустила.

Навпаки, повільно, з якоюсь методичною впертістю опустила сумку на дощату підлогу, і звук від того удару брезенту об дерево здався мені оглушливим. Хай йому грець. Просто немислиме нахабство.

Моя дача. Мої речі. Мої крісла, які я власними руками реставрувала минулого літа.

Я випросталася й подивилася на свекруху. Тамара Петрівна стояла посеред моєї вітальні в новому спортивному костюмі, який, певно, коштував як половина моєї зарплати, і розчулено складала ручки на животі.

У повітрі тхнуло хлоркою і чимось кислим — мабуть, вона вже встигла наварити свого фірмового капусняку, запах якого в’їдався у стіни намертво. За вікном шумів весняний вітер, розгойдуючи гілля старої яблуні. Мій дім, у який я вклала стільки сил і душі, тепер здавався чужим.

— Хазяйнуйте, кажете? — я повільно видихнула, відчуваючи, як усередині закипає холодна, дзвінка лють.

— Тамаро Петрівно, а Олег вам часом не сказав, що ця дача — моя? Що вона дісталася мені від тата? І що мої старі крісла — це антикваріат, який коштує більше, ніж увесь ваш гардероб?

— Ой, ну почалося! — свекруха сплеснула руками, і її солодкий тон миттю змінився на обурений.

— Твоя дача, твоя дача! А Олег що, не чоловік тобі? Ми ж одна сім’я! Я тут заради вас стараюся, спину гну, підлоги намиваю, а ти мені докоряєш якимись гнилими дошками! Правий був Олег, коли казав, що ти скупа і до речей прив’язана більше, ніж до живих людей!

Олег. Мій благовірний. Чоловік, який за п’ять років шлюбу навіть цвяха на цій дачі не забив. Він волів проводити вихідні на дивані в нашій міській квартирі, з пультом в одній руці та пінним в іншій. А я… я гарувала.

Згадала, як три роки тому, після того як не стало тата, я взялася за цю хату. Вона була старенька, просила ремонту. Я брала підробітки в аптеці, стояла на ногах по дванадцять годин, аби скласти копійку на новий дах.

Сама фарбувала стіни, сама клеїла шпалери, поки мій Олег «шукав себе» після чергового звільнення. Мої нігті вічно були облупленими, а спина боліла так, що ночами не могла заснути. І от тепер плоди моєї важкої праці пустили на дрова.

— Тамаро Петрівно, — я змусила себе говорити рівно, хоча голос усе одно трохи тремтів.

— Ті крісла, які ви викинули, були світлою пам’яттю про мого батька. А фіранки я шила сама. Ви не мали жодного права тут нічого чіпати.

— Та кому потрібна та твоя пам’ять, якщо на ній сидіти гидко! — Тамара Петрівна пішла в наступ, насуваючись на мене всією своєю масою.

— Я сюди свої пуфики привезу, нормальні, сучасні. І взагалі, ми з Олежкою вирішили, що влітку тут житиме його сестра з дітьми. Їм свіже повітря треба, а ти все одно цілими днями на роботі пропадаєш. Тож давай, Катре, не будь егоїсткою. Сім’я — це святе!

Сім’я. Святе. Просто слів нема.

Я розвернулася й вийшла на ґанок. Мені треба було подихати. Холодне весняне повітря трохи остудило розпалене обличчя. Я дістала телефон і набрала Олега. Він відповів не одразу, на фоні грала якась весела музика.

— Алло, Катю, ти вже доїхала? — його голос лунав розслаблено й безтурботно.

— Доїхала, Олеже. І знаєш, що я тут застала? Твою маму. Яка спалила мої крісла і викинула мої речі. Ти дав їй ключі?

На тому кінці запанувала тиша. Музика стихла.

— Ну… Катрусю, ну чого ти заводишся? Мама ж просто хотіла допомогти прибрати до сезону. Я їй свій комплект дав, так. А що тут такого? Ми ж сім’я. Ти вічно з мухи слона робиш. Подумаєш, крісла старі. Я тобі нові куплю, в «Епіцентрі».

— В «Епіцентрі»? — я гірко всміхнулася.

— За які гроші, Олеже? За ті, що ти вже пів року заробити не можеш? І сестру свою з дітьми ти теж сюди вже запросив?

— Ну так, а що? Їм у місті душно. Катю, ну не будь такою жадібною. У нас же хата велика, всім місця вистачить. Коротше, не псуй мамі настрій, вона ж старалася. Я ввечері приїду, шашлики посмажимо.

Він поклав слухавку. Я стояла на ґанку, дивлячись на порожнє подвір’я. Моє подвір’я. Моя хата. І цей паразит, який вирішив розпоряджатися моїм майном, як своїм власним.

Я повернулася до хати. Тамара Петрівна вже хазяйнувала на кухні, гучно гримаючи моїми каструлями.

— Так, Катерино, раз уже ти приїхала, іди сапку бери й грядки копай. Я там під зелень місце розмітила, — скомандувала вона, навіть не обернувшись.

Я не стала з нею сперечатися. Мовчки пройшла до спальні. Моєї спальні. І там побачила те, що стало останньою краплею. На моєму ліжку, просто на чистому покривалі, лежала розкрита валіза свекрухи. А поруч, на тумбочці, стосик паперів.

Я підійшла ближче. Це були копії документів на дачу. Мої документи. І поверх них лежав роздрукований бланк договору дарування. Порожній, але з уже дбайливо вписаними даними: моїми та Олега.

Я відчула, як по спині пробіг крижаний холодок. Виходить, не просто «лад навести». Вони планували вмовити мене переписати половину дачі на нього. А потім, мабуть, і сестричку сюди прописати.

Я взяла ці папери до рук. Пальці стиснули аркуші так, що вони зім’ялися. Усе миттєво стало на свої місця. Його недавні розмови про те, що «ми ж сім’я, усе має бути спільним». Його раптова турбота про ремонт ґанку, якої він так і не проявив на ділі. Це була зрада. Холодна, розважлива зрада.

Я вийшла зі спальні. Тамара Петрівна саме виносила на веранду тарілку з пиріжками.

— Тамаро Петрівно, — мій голос пролунав так тихо й крижано, що свекруха аж сіпнулася.

— Збирайте свої речі.

— Що? — вона витріщилася на мене, нічого не розуміючи.

— Катре, ти при своєму розумі? Я ж тільки приїхала!

— У вас є рівно десять хвилин. Якщо за десять хвилин вас і ваших речей тут не буде, я викликаю поліцію. І заявляю про незаконне проникнення та псування майна.

— Та ти… та ти не посмієш! — свекруха пішла червоними плямами.

— Це дім мого сина!

— Це МІЙ дім! — я зробила крок до неї, і в моєму погляді було стільки люті, що вона позадкувала.

— Документи на нього оформлені на мене ще до шлюбу. Ваш син тут ніхто. І ви тут ніхто. А за спалені крісла я ще подумаю, чи подавати на вас до суду. Час пішов.

Я розвернулася, зайшла до спальні й почала просто скидати її лахи у валізу. Не складати, а жбурляти. Її кофтинки, її косметику, її моторошні парфуми. Я застібнула блискавку з такою силою, що ледь не відірвала бігунець. Витягла валізу в коридор.

— Пішла геть! — гаркнула я.

Тамара Петрівна, мабуть, зрозумівши, що я не жартую, підхопила свою куртку й вискочила на ґанок.

— Ти ще пошкодуєш! — верещала вона знадвору.

— Олег з тобою розлучиться! Залишишся сама, гадюко підколодна!

Я зачинила двері просто перед її носом. За годину викликала майстра з найближчого села. Він приїхав швидко і за пів години змінив серцевину в замку. Клацання нового ключа у щілині прозвучало для мене як справжній переможний марш.

Увечері приїхав Олег. Він довго смикав ручку дверей, потім почав грюкати.

— Катю, відчиняй! Що за цирк? Мама дзвонила, б’ється в істериці. Ти нащо її вигнала?

Я прочинила вікно на веранді.

— Твоя мама поїхала до себе додому. І ти зараз поїдеш туди ж. Твої речі я зберу і привезу завтра в місто.

— Ти що, зовсім дахом поїхала? — Олег стояв під вікном, розмахуючи руками.

— Це і моя дача теж! Ми ж у шлюбі!

— Дача моя, Олеже. А договір дарування, який ви з матусею так дбайливо роздрукували, я порвала і викинула в туалет. Як і наш шлюб.

Олег зблід. Він зрозумів, що я знайшла папери. Уся його пиха миттю випарувалася.

— Катрусю… ну ти чого… це ж просто так, на всяк випадок… мама наполягла…

— Мама наполягла, а ти ключі дав. Йди звідси, Олеже. Спробуєш лізти — викличу поліцію.

Він ще постояв, поминався, спробував щось жалібно пробелькотіти про «ми ж сім’я», але я просто зачинила вікно й щільно засунула штори.

Я залишилася сама. У хаті стояла дзвінка тиша. Тільки старий холодильник розмірено гудів на кухні. Я налила собі гарячого чаю, сіла в єдине старе крісло, що залишилося, і подивилася у вікно.

Завтра я поїду до міста й подам на розлучення. Буде важко. Буде багато бруду, дзвінків від його родичів, спроб поділити мою міську квартиру (яку ми брали в кредит разом, але платила переважно я). Доведеться наймати адвоката, витрачати нерви й гроші.

Але зараз… зараз мені було так неймовірно спокійно. Я дивилася на порожню кімнату, де ще вранці стояли мої улюблені батькові крісла, і розуміла: речі можна купити або відреставрувати нові. А от життя з паразитом, який за твоєю спиною готує документи на твоє майно, — це те, що ремонту не підлягає.

Я глибоко видихнула. Гірко-солодке полегшення розлилося по тілу. Я потягну. Я все потягну. І кредити, і ремонт, і самотність. Зате мої нерви будуть цілі, а в моєму домі більше ніколи не смердітиме чужим нахабством.

Ось така нахабна сімейка мені трапилася…