– У сумці проїзний і гроші, а ти Ігорю з нею вчора дозволила грати, – продовжував засмучений батько, – Я бачив, як він потяг її до вашої кімнати

– Рито, дитинко, поверни мені, будь ласка, сумку!

– Тату, я її не брала, не чіпляйся до мене, на роботу час!

– У сумці проїзний і гроші, а ти Ігорю з нею вчора дозволила грати, – продовжував засмучений батько, – Я бачив, як він потяг її до вашої кімнати.

– То одразу й забирати треба було, навіщо тепер скаржишся? Все, ніколи мені! Відведи Ігора до садка!

– То ти тоді почала кричати, що я життя вам не даю, дитину третю – відбираю іграшки та речі, а тебе примушую вдень і вночі наводити у квартирі порядок.

– Це я на тебе розлютилася за те, що суп мене змушував варити!

Рита демонстративно грюкнула вхідними дверима і, спотикаючись, що було сил пішла вниз сходами. Але мало не підвернула ногу і одразу зменшила темп. Чи варто їй так хвилюватися? Подумаєш, посварилася з батьком. То вперше, чи що?

Після того, як не стало мами він став якимось млявим і неживим, ніби втратив опору. Це дуже не подобалося Ріті, але допомогти батькові вона не могла, а можливо, і не хотіла, воліла здалеку спостерігати його падіння в нікуди.

Її батьки вважалися гарною парою та доповнювали одне одного. Мати, Єлизавета Сергіївна, була вимогливою та суворою. Саме її страшенно боялася Рита, коли навчалася в школі.

Через двійку чи скаргу від вчительки на погану поведінку мати позбавляла кишенькових грошей та солодкого на цілий тиждень. А батько завжди визнавав її верховенство в сім’ї та вимагав від Рити чіткого виконання всіх вимог матері.

– Доню, я забрав сумку у Ігора і відвів його в садок, – потім за звичкою доповів дочці батько по телефону.

– Ой, ну добре, тату, дякую! Не займай мій робочий час, – відповіла Рита.

Тепер після відходу мами місце за сімейним штурвалом посіла Рита. Вона вже встигла побувати заміжньою, і Ігор служив доказом, що чоловіка вона любила, на відміну від нього, головною своєю гідністю вважала незалежність.

Досвід сімейного життя вийшов так собі, тому Рита не прагнула повторного шлюбу. І батька – тепер вільного і не такого вже старого чоловіка – відмовляла.

Втім, він і так уникав будь-яких стосунків. У жінок його віку були свої потреби і пристрасті, в які тато не вписувався, а для молодших сам не представляв жодного інтересу.

– Привіт, Ритулю! Куди біжиш? – пролунав жіночий голос, що здався дуже знайомим. – Ти мене не впізнала? – весело сплеснула руки однокласниця Тетяна, яка всі 11 років просиділа з Ритою в школі за однією партою.

– Як чудово, що я тебе зустріла! Риточко, уявляєш, я тільки вчора зі столиці приїхала, думала не побачу тебе.
– Чому?

– Я твою адресу не пам’ятаю, ти ж після весілля до чоловіка переїхала?

– Тетяно, у мене в житті все змінилося, я тепер живу знову в батьківському будинку. Ходімо до мене, повечеряємо, поговоримо, згадаємо молодість!

– Не знаю, як ти, а я себе старою не вважаю, – засміялася Тетяна. – У мене все життя попереду. Я навіть заміжня ще не була.

– Серйозно? А що так погано? Скоро вже тридцять, а ти в дівчатах засиділася!

– Мені ніколи своє особисте життя влаштовувати! Я після інституту як білка у колесі. Робота, будинок, робота. Втомилася. Зарплатня хороша, а відпустки не бачу, часто просять її перервати та на роботу вийти.

Так, перемовляючись та зітхаючи, подруги зайшли до квартири. Микола Петрович уже забрав онука з садка, вмостився у кріслі і дивився у вітальні телевізор, чекаючи на дочку з роботи. Ігор на дивані складав пазли.

– Тату, скоріше йди сюди! Пам’ятаєш Тетяну, мою шкільну подругу, вона раніше до нас часто приходила?

– Звичайно, пам’ятаю! Гарна дівчинка. А що сталося?
– У гості вона до нас зайшла!

– Ого! Зараз вийду, вітаю!

Вечір пройшов чудово. Подружки багато жартували, згадували шкільні роки, а батько Рити дивився на них і зітхав. Дівчата давно вже виросли, стали дорослими.

А пам’ять знову і знову повертала його на той час, коли була ще жива його найулюбленіша жінка – Єлизавета Сергіївна. Микола Петрович замислився і надовго поринув у спогади. Рита з Тетяною, що жваво балакали, несподівано звернули на нього увагу.

– Тату, ти чого це насупився?

– Минуле згадав, твою маму. Ти думаєш, що вона була строга? Так?

– Звісно, ​​при ній у нашій родині була сталева дисципліна!

– Доню, та вона була не суворішою за мене! Це ми з нею домовилися, що хтось із нас повинен був грати роль суворого батька, щоб дитина не виросла розпещеною лялькою.

– Як цікаво! Чому ж не ти?

– Я тоді багато працював, мав на виховання більше часу, – Микола Петрович шумно зітхнув. – Єлизаветочка так до кінця і тягла цю лямку, жодного разу не відступила. Зате ти, Рито, завдяки їй закінчила школу із золотою медаллю та з червоним дипломом інститут.

Невдовзі Тетяна підвелася, вибачилася і почала прощатися. Вже стемніло, тож батько Рити зголосився її проводити. Вони довго стояли на автобусній зупинці і багато встигли поговорити, поки Микола Петрович не схаменувся, що вже пізно і Тетяні зручніше дістатись додому на таксі. Він викликав машину та сплатив поїздку.

Наступного дня Рита знову запросила Тетяну. Подруга прийшла з тортом і влаштувала справжнє свято, піднявши всім настрій. Найбільше радів Ігор.

Він дивився на тітку Тетяну палаючими очима і час від часу просив відрізати ще шматочок. Але мама раптово згадала, що від тістечок та тортів можна стати дуже товстим, і запропонувала синові вибрати щось одне.

Після цього хлопчик зітхнув і пішов у свою кімнату – будувати залізницю, яку нещодавно купив дідусь. Подруги ніяк не могли наговоритись.

Стільки подій сталося з ними після закінчення школи, що за кілька годин про все розповісти неможливо. Микола Петрович був поруч, він коментував, додавав своє бачення того, що відбувається в той далекий час.

Невдовзі Рита помітила, як уважно батько дивиться на Тетяну, багато жартує і сміється… Якби тато не був удвічі старшим за неї, можна було б подумати, що… Та ні, не може бути!

…І лише за кілька днів їй стало ясно – інтерес у пари взаємний.

– Ритулю, який жах, – плакала в телефон Тетяна. – Тут моїй мамі твоя сусідка, Катерина Веніяминівна, здається, такого наговорила, що я досі прийти до тями ніяк не можу!

– А що сталося? Щоправда, є у нас на майданчику така, колишня секретарка, на одному підприємстві з мамою працювала.

– Вона давня мамина знайома і стверджує, що твій батько – бабій, щодня має нову пасію, бо зарплата велика, може собі дозволити!

– Нічого собі новини! Втім, щодо зарплати вона не бреше, тато справді добре заробляє.

– Не приховую, мені твій батько в душу запав. Я навіть була готова попросити його поїхати зі мною. Не чекала, так? Ну вибач, що мовчала. А тепер не знаю, що й сказати. Ритулю, дай мені виплакатися! Пізніше подзвоню, коли прийду в себе.

– А що мені тепер робити? Розповісти все батькові? Тетяна, не мовчи, будь ласка. Він зовсім не такий, як тобі та матері його описали. Це тато з тобою такий балакучий і веселий, зазвичай слова з нього не витягнеш. Даремно ти його в амурних справах підозрюєш! Ну, як знаєш, подруго, тепер я теж образилася!

Більше Рита з Тетяною не спілкувалася. Микола Петрович кілька разів питав, чому Тетяна до них не приходить. Але Рита завжди відводила очі, хмурилася і чомусь шморгала носом.

А Катерина Веніяминівна стала довго гуляти біля будинку, часто зустрічала батька і ставила йому багато питань про комунальні платежі, капітальний ремонт та іншу нісенітницю. Микола Петрович з подивом побачив, як вона молодиться – робить зачіски яскраво, не за віком, фарбується. Поділився цим із дочкою.

– Тату, та вона хоче тобі сподобатися! Гони її від себе геть, – розлютована Рита не стримувала емоцій. – Через цю пліткарку я подругу втратила, і тобі вона впоперек дороги встала!

– Не може бути, Рито, адже вона була найкращою подругою твоєї матері, – спробував виправдати сусідку батько. – Ти знаєш, що це вона мене перед Тетяною обмовила?

– Так, тату, мені про це Тетяна й розповіла. Вона дуже засмутилася, напевно, повірила в цю безглузду плітку!

– Зрозуміло, – тільки й зміг видавити Микола Петрович і пішов у свою кімнату.

Тиждень у квартирі стояла цілковита тиша. Батько та дочка не розмовляли одне з одним – не знаходили спільних тем. І тільки дзвінкий голос Ігора лунав то в одній кімнаті, то в іншій.

– Тату, вона вже полетіла, мабуть, – якось надто буденно і відсторонено одного разу заявила дочка. – Я зробила пиріг, підемо на кухню, поїмо, чаю вип’ємо. Ігор уже «нахом’ячився». Боюся, скоро у цього любителя солодкого вага перевищить норму, що тоді робитимемо?

– У басейн його час записувати, ось що. Нехай фізично розвивається! – посміхнувся Микола Петрович. – Подивися на мене. Я не завжди був худорлявим та струнким, раніше теж не міг без випічки. Але спорт – велика справа! Без нього хлопцям ніяк не стати сильними та спритними. Тож думай, дочко, я тобі сказав свою думку!

У двері з силою постукали. Рита підстрибнула. А потім просто втягла в передпокій плачучу гостю.

– Я спізнилася на потяг до Польщі, тож спізнилася й на літак! – плакала Тетяна. – Я не хочу їхати звідси!

– Тату, дзвони швидше на гярчу лінію Укрзаліниці, може ще можна щось зробити!

– Не хочу дзвонити, нехай лишається! Я без неї також не можу! – зрадів Микола Петрович кинувся заспокоювати Тетяну. – Все налагодиться, люба. Я все тобі зроблю. Тепер ми не розлучимося! Я так довго на тебе чекав, що нікуди не відпущу.

Рита стояла поруч із ними і теж плакала. Хіба вона могла таке припустити? Але життя завжди підносить сюрпризи. Дивно вона зберегла подругу, а подруга ощасливила її батька. Отак справи!

А за тиждень сусідка продала квартиру і дуже швидко з’їхала. Про неї ніхто із сусідів не згадав, усі просто вдали, що не помітили змін.