У цьому будинку тепер була господинею Тамара, звичайно, за законом, це був і Світлани будинок. Але за фактом вона вже не може запросто туди приїхати і не відчувати дискомфорту

Світлана завжди була дуже розвиненою і жвавою дитиною, цікавилася всім навколо. Її обличчя світилося особливою красою. Мати розвивала в ній здібності до малювання, музики та поезії.

Вони разом читали серйозні, не за віком книги і маленька Світлана чудово розуміла їхній сенс. Після школи, дівчинка з батьком сідали у старого «жигуля» і їхали до районного центру до школи мистецтв.

Світлана тонко відчувала красу навколо, могла раптово забігти з вулиці додому, схопити аркуш паперу з олівцем і почати малювати якого-небудь горобця, що мальовничо сидить на гілці. Вона писала короткі оповідання, чудово співала і знала напам’ять багато віршів.

А потім все змінилося. Не стало матері і дівчинка даремно списувала цілі зошити посланнями до неї, малювала її портрети, щоб хоч якось торкнутися улюбленого вигляду, але біль не ставав тихішим.

Батько теж почав хворіти і Світлана серйозно турбувалася за нього. Як виявилося даремно, дівчинка навчалася в одинадцятому класі, коли він привів у будинок нову жінку.

Світлана дивувалася, як можна після стільки років життя з розумною, творчою та талановитою жінкою, закохатися в ЦЮ! Тамара була абсолютно сірою, як внутрішньо, так і зовні. Обличчя її ніколи не фарбувалося ніякими емоціями, в очах не світилося навіть іскри інтелекту.

Вона монотонно виконувала домашні справи, мало говорила, не висловлювала ні до чого інтересу, їла, спала, готувала, прибирала і знову спала.

“Тупа тварина” — називала її про себе Світлана. На щастя терпіти це їй довелося недовго, тому що шкільні роки залишилися позаду і вона поїхала у столицю, де на неї чекали великі можливості і зовсім інше життя.

Світлана із задоволенням поринула в атмосферу художнього університета, тут жили люди з якими вона була на одній хвилі, близькі їй за духом та світосприйняттям. Було весело і дуже цікаво, а мачуха з батьком відсунулися на другий план і мало займали її думки.

Через кілька років батька теж не стало, Світлана була в пригніченому стані. Перші захоплення студентства і свободи минули, вона все частіше думала про своє коріння, про будинок свого дитинства.

У цьому будинку тепер була господинею Тамара, звичайно, за законом, це був і Світлани будинок. Але за фактом вона вже не може запросто туди приїхати і не відчувати дискомфорту.

Куди б не занесла нас доля, наша мала батьківщина завжди лишиться в серці. І десь — у потаємних коморах душі Світлани зібрані цінні спогади, про розлогу вишню біля паркану з великими намистинами ягід, про лиштви — де кожен шматочок дерева витвір мистецтва, про степ навколо рідного села, що хитається немов морська гладь і хочеться бігти вперед і обіймаючи вітер.

Згадається раптом звук клямки біля рідної хвіртки і серце візьме в лещата туга. Після університета, Світлану закружляв роман з одним талановитим режисером.

Він був старшим і взяв шефство над юною художницею, всіляко допомагав і балував. Він створив для неї всі умови і вона повністю поринула в творчість, немов у глибокий вир, лише зрідка спливаючи на поверхню реальності.

Може якби вона настільки одержима своїми картинами, то не прогавила б той момент, коли режисер охолодів до неї. А він із властивою багатьом творчим людям вітряністю, вже крутив кохання з молоденькою актрисою, про що та й повідомила Світлану в неприємній телефонній розмові.

Вона поспішила з’їхати з його будинку і опинилася в дуже тяжкому становищі. Усі її друзі жили в гуртожитках та орендованих квартирах.

Світлана тимчасово оселилася в однієї своєї подруги, там було так тісно, ​​що навіть нікуди розмістити речі. Тут і народилася ідея, відвезти все зайве до мачухи.

«Я маю право приїжджати туди, коли мені заманеться, — міркувала Світлана, — нехай спробує мені слово сказати!»

Може це був просто привід, щоб знову опинитися в будинку, де прямо від вікон починає свій розбіг степ. Таксист відмовився підвозити її прямо до будинку, дорога заросла, раніше батько на своєму «жигулі» постійно накочував її.

Тепер у їхній кінець вулиці більше ніхто не їздив і Світлані довелося зваливши свої бебехи на спину тягти все самою. Мачуха зустріла її насторожено і трималася відсторонено.

— Що не подзвонила, — поцікавилася вона, — я б допомогла речі донести.

Вони розійшлися по спальнях і Світлана залишилася наодинці з собою. «Навіщо я тут? — думала вона. — Що я хочу від цього будинку, конфлікту з мачухою?

Просто виплеснути свій біль від зради та агресію на цю нікчемну жіночку? Як безглуздо… Напевно мені просто хотілося зарядитися енергією від цих місць, щоб потім знову народившись знову штурмувати велике місто. Але більше нікуди прихилити голову, батьків не повернеш…»

Наступного ранку Світлана не змогла встати з ліжка. Спина боліла так, що навіть просто повернутись на бік було проблемою, тягання бебехів позначилося на незвичному до фізичної праці організмі.

Звертатися за допомогою до мачухи було ніяково і вона довго лежала блукаючи поглядом по стінах і слухаючи, як Тамара діловито тупає по хаті.

Так не могло продовжуватися довго і врешті-решт їй довелося покликати мачуху. Та мовчки полізла до аптечки, потім принесла їй у кімнату сніданок. До вечора Світлана почала потихеньку ходити тримаючись за стінку.

Після виявленої турботи, грубіянити Тамарі не було бажання, проте й говорити їм не було про що. Світлана сіла в крісло, підклавши під спину подушку і відкрила книгу.

— Ви не читаєте книги? — спитала вона мачуху, знаючи наперед відповідь. Та заперечливо похитала головою.

— Очі не бачать,— пояснила вона,— от батько твій читав мені вголос…

— Добре, я теж можу вголос, — сказала Світлана.

Вона читала, а Тамара сиділа поруч гладячи сірого кота і той ліниво муркотів примруживши жовті щілинки очей. Тамара розплакалася так раптово, що кіт кинувся з кімнати, а Світлана від несподіванки зачинила книгу.

— Що з вами? — здивовано спитала вона.

— Так все красиво написано і про природу, і про кохання! — схлипнула вона, — Душу вивертає!

Світлана була вражена, що ця жінка яку вона вважала безнадійно товстошкірою і черствою, може щось відчувати так само тонко — як і вона сама.

— Ну, буде вам… — розгублено промовила Світлана, простягнувши руку і погладивши її по спині.

У цей момент, наче прорвало греблю і Тамара розповіла, що їй у житті кохання особливо не перепадало ні батьківського, ні чоловічого і навіть просто людського.

— Все життя як собака, де погладять до тих і приб’юся, як надоїдала так і пішла геть, — казала вона, — тільки з твоїм батьком голову підняла, світло біле побачила, але ненадовго…

При спогаді про батька, Світлана обняла мачуху і очі миттєво защипало. Тамара раптово засоромилася свого спалаху емоцій, опустила очі і була готова знову сховатись у свою шкаралупу.

— Я зрозуміла про що ви, — сказала Світлана, — важко коли нікуди прихилити голову. Але ж ви ще не стара! Давайте вам зробимо зачіску, волосся підфарбуємо і кавалери натовпом повалять!

А ще я намалюю ваш портрет, не відмахуйтесь. Я намалюю не лише обличчя, а й душу. Вам сподобається, ви побачите себе з іншого боку!

Тамара зніяковіло посміхнулася.

— Ну подивимося, — невпевнено сказала вона, — а зараз, настав час вечеряти. Я піду накрию стіл на веранді. Там на заході сонця світатиме таке м’яке наче рожевий серпанок…»

— Треба ж, ви теж це помітили! — здивувалася Світлана і встала з крісла, відразу схопившись за спину. Мачуха поспішила на допомогу:

— Давай я допоможу тобі, тримайся за мене. Ось так, спирайся.

Пішли в бік веранди, Світлана думала про те, що іноді досить просто обійняти людину, проявити душевну теплоту і ось ви вже можете спертися одне на одного в прямому і переносному сенсі.

Дві різні за віком і способом життя жінки, можуть виявитися не такими і різними і їм є про що балакати на старенькій веранді в рожевому світлі дня, що минає.