— Удочерила чужу дівку? Ну-ну, — процідив нещодавно мені син у слухавку. Донеслися-таки до нього новини. Марина Вікторівна написала заповіт порівну: на Максима і на Люду. Вони навіть домовилися: Марина не проти, якщо Люда знову вийде заміж, бо вона молода, і ніяких образ не буде. Тільки б не забували її

— Ну, дівчата, пора мені. Максима треба з групи забрати, та й вечерю якусь придумати, а то Людочка з роботи прийде знову ніяка — за ті копійки витискають її, як лимон, — Марина Вікторівна зітхнула й важко піднялася з лави.

Подруги попрощалися, дивлячись услід жінці, що повільно йшла алеєю скверу неподалік дому. Тут, на цій «їхній» лавці, вони щодня коротали час: хто сам, а хто — вигулюючи онуків, яких вічно заклопотані діти підкидають бабцям «на виховання».

Якийсь час жінки говорили про погоду, дорожнечу в крамницях та нові серіали, але втриматися не змогли — знову повернулися до обговорення Марини.

— От я все одно не розумію, як воно так буває? — почала одна, хитнувши головою. — Взяла під крило фактично чужу людину, носиться з тим хлопчиком, як зі своїм рідним. Чи буде та Люда вдячна? Як же! Чекай вітру в полі. Вона жінка молода, знайде собі якогось чоловіка, тільки-но Максим підросте, і помахає Марині ручкою.

— Не скажи, — заперечила друга, примружившись на сонце. — Чоловік — то таке… А от на власну квартиру сьогодні за все життя не заробиш. Маринине житло — то не останній козир. Заради такого Люда буде і ввічливою, і догляне, як треба.

— Ну так, — підхопила третя. — Заповіт — то ж не дарча. Як щось не так піде, Марина його й переписати може. Або, дивись, із сином помириться.

— Не помириться, — відмахнулася перша. — Скільки вони вже не спілкуються? Років десять точно, якщо не більше. Син там під п’ятою у невістки сидить, а та щука Марину з першого погляду не злюбила. Але все одно… як не крути, невістка — то одне, а рідна кров — то зовсім інше. Не розумію я її.

Марина Вікторівна знала, що за спиною її кісточки перемивають регулярно, але за стільки років уже звикла.

А що вдієш, як життя таким боком повернулося?

Колись вона була заміжня, але чоловік невдовзі після появи дитини почав заглядати в чарку. Марина трохи помучилася, та й пішла до мами разом із малим сином. У матері була двокімнатна квартира — та сама, у якій Марина Вікторівна і зараз мешкає.

Важко було, звісно.

Колишній аліментів майже не платив, але з маминою допомогою якось вигребли. Коли синові було дванадцять, колишнього не стало — допився до того, що серце не витримало. Невдовзі й мами не стало, лишилися вони з сином удвох на цілому світі.

З особистим життям у Марини теж не склалося. Було кілька чоловіків, але вона все дивилася, як вони до сина ставляться. А ставилися холодно, тож жінка вирішила не псувати дитині життя. А може, просто не кохала нікого по-справжньому.

Сина вивчила, на ноги поставила, навіть частину грошей на житло змогла відкласти, коли він дванадцять років тому вирішив одружитися з Ксенією.

Вистачило, щоб купити невеличку однокімнатну квартиру. Марина тоді раділа: думала, тепер онуки підуть, не буде вона сама, бо ж із рідні — тільки син.

Тільки от сім’ї не вийшло.

Невістка з першого дня трималася відчужено, кожне слово Марини сприймала в гостро.

— Не те подарувала, не так подивилася, не в той час подзвонила, — усміхається тепер Марина Вікторівна. — Коли мало з’явитися на світ моє перше онучатко, я буквально літала на крилах. Прийшла зустріти їх під поріг будівлі, де дітки зʼявляються на світ. Зустріла… Вони сіли в машину до її батька, а я так і залишилася стояти на сходах — мене ніхто не запросив.

Якщо Марина Вікторівна писала невістці — відповіді не було.

Якщо дзвонила — та або не брала слухавку, або кидала: «Вічно Ви не вчасно, мені ніколи!»

Пробувала з’ясувати в сина, чим образила — у відповідь чула тільки якесь неясне белькотіння.

Останньою краплею став день народження старшого онука, коли йому два рочки виповнилося. Трубку ніхто не брав, тож Марина поїхала сама з подарунком.

Син вийшов у під’їзд і вичитав її як малу дитину: мовляв, якщо не відповідають, значить, незручно розмовляти, не треба сюди їхати без запрошення, схоче — сам передзвонить. А з глибини квартири було чути голоси сватів — у них там свято було в самому розпалі.

З того дня Марина Вікторівна більше не дзвонила.

Минув рік, аж тут від сина прилітає повідомлення: «Мамо, ти що, мене зовсім за рідного сина не вважаєш?»

Марина не відповіла.

Якось випадково перетнулися вони в ЦНАПі — син прийшов оформляти документи на нову, більшу квартиру. Пройшов повз, кинувши через плече:

— Добрий день, Марино Вікторівно. У вас, між іншим, уже друге онуча з’явилося. Не хочете запитати, хто народився?

Марина Вікторівна, ковтаючи гіркі сльози, що закипали в душі, відповіла спокійно:

— Вітаю. Не хочу. І пішла своєю дорогою. Вдома проревіла три дні: це ж її викинули з життя, не пустивши навіть на поріг, а тепер на неї ж і образилися? А потім раптом заспокоїлася. Ніби відрізало.

Чотири роки тому в невеличкій крамниці біля дому вона побачила молоду жінку за касою, а поруч крутився хлопчик років трьох.

Придивилася — дуже схожа на Любу, далеку родичку її покійного чоловіка.

Тільки тій Любі вже мало бути за п’ятдесят, а цій — років тридцять, не більше. Марина зачекала на лавці, поки магазин зачинявся, і підійшла.

— Любою мою маму звали, — кивнула жінка. — А я — Людмила. Так, ми родичі. Ой, тобто не ми… я заплуталася. І вона дзвінко розсміялася.

Виявилося, що Люду життя теж не пестило. Мама її рано пішла з життя, лишивши доньку саму. З чоловіком у Люди теж не склалося — ледь дочекалася, поки малому три роки виповниться, і розлучилася.

Жила, знімаючи куток у самотнього дідуся. У садочку був карантин, тож доводилося брати Максима з собою на зміну. Господар крамниці бурчав, але що вдієш — жити ж якось треба.

Через деякий час Марина Вікторівна запросила Людмилу з Максимом жити до себе. І живуть. Люда працює, втомлюється дуже, а Марина виховує Максима.

Зараз він уже у другому класі, після уроків — гурток, тричі на тиждень — спортивна школа.

У школі ніхто й не здогадується, що Марина Вікторівна хлопчику по крові ніхто.

Вона з класом навіть на екскурсії їздила — допомагала вчительці.

Минулого року на свято Дня матері їй дали почесне звання «Найкраща бабуся класу», і вона так пишалася тією паперовою медаллю, бо бачила, як Максим гордо дивився на друзів — його ж бабуся найкраща!

Вони вже двічі їздили разом на море. Вдома Люда намагається не давати Марині нічого робити, бере на себе все прибирання, тільки сина й готування вечері по буднях залишила за старшою.

— Удочерила чужу дівку? Ну-ну, — процідив нещодавно мені син у слухавку. Донеслися-таки до нього новини.

Марина Вікторівна написала заповіт порівну: на Максима і на Люду. Вони навіть домовилися: Марина не проти, якщо Люда знову вийде заміж, бо вона молода, і ніяких образ не буде. Тільки б не забували її.

— Тітко Марино, — зітхнула тоді Людмила, обіймаючи її. — Хіба ж ви думаєте, що я свою сім’ю зможу забути? У мене ж зараз перша в житті нормальна родина.

У Марини Вікторівної, схоже, теж.

А те, що за спиною шепочуться… людям завжди треба про щось говорити.

Іноді чужі люди стають ближчими за рідних, бо в любові немає законів крові — є тільки закон серця. Життя саме розставляє все по місцях, даруючи тепло тим, хто вмів чекати й не озлобився.

А як ви гадаєте, любі наші читачі, чи справді “своя кров” завжди важливіша за щиру душевну близькість, чи сім’я — це передусім ті, хто поруч у скрутну хвилину?