— Укусили. — Хто? Забулдига твій?! — Ні, свиня. — Яка свиня? — У лісі. Звичайнісінька свиня. — Так ти свині перелякався? – реготнула Наталя. — Ні. Нічого не скажу. Спи

Наталя, наче хижачка, чатувала на здобич біля порога. Вона була впевнена: цього разу її пияка-чоловік не вийде сухим із води. Три дні в запій, весь аванс пропив — тут і до ворожки не ходи! Качалка, важка й надійна, чекала свого часу, притулившись до одвірка. Наталя ж сиділа поруч на стільці, нервово гортаючи старий журнал. Викрійки здавалися їй безглуздими й застарілими, бо журнал, як-не-як, припадав пилом уже п’ятий рік.

Дві години тому чоловіче, з винуватим, заплутаним голосом, попросив дозволу повернутися додому. Мовляв, до його товариша-забулдиги завчасно повернулася дружина після свят, і тепер вона кричить, й виганяє його.

Наталя, не гаючи слів, відповіла: «Іди». Прохор знав, що від дружини йому не минути лиха, але, крім хати, повертатися було нікуди. Працював він на лісгоспі в сусідньому селищі, і шлях додому через ліс займав хвилин сорок. Чоловік, підлещуючись і заїкаючись, пообіцяв бути за пів години. Але минуло вже дві.

З ванної вийшла донька в нічній фланелевій сорочці.

— Мамо… Ну що ти тут сидиш уже другу годину? Йди спати. Усе одно встигнеш його відшмагати.

— Сама спи і не лізь у дорослі справи, — відрізала Наталя, не піднімаючи очей.

— Ага, бачу я, які ви дорослі. Аж із вух ваша дорослість вивалюється!

— Не грубіянь матері! Замовкни! Чуєш?!

Наталя, як хижачка, що почула здобич, схопила качалку. «Йде він, собака така, чорт його за ногу…» — пробурмотіла вона.

Мати й дочка прислухалися. Сходами застукали бадьорі кроки. Потім хтось швидкісною ходою побіг довгим коридором. Наталя з розчаруванням поставила качалку на місце.

— Це не Прохор. Це хтось твердоногий. Твій батько ледве повзтиме й плечима по стінах шкрябатиметься.

Щойно вона це сказала, у двері наполегливо затарабанили.

— Натко, Натко, пусти! Я це, чоловік твій! Швидше ж!

Здивована твердістю його голосу, Наталя відчинила двері. Прохор швидко увійшов, зачинив усі замки й вставив у рейку дверний ланцюжок. Лише тоді він видихнув і впав спиною на стіну. Виглядав він абсолютно тверезим, але від нього несло перегаром, амбре якого миттю долетіло до носа доньки, і та з огидою фиркнула.

Обличчя Прохора було біле, як простирадло, що пройшло через хлорку. Очі буквально вивалювалися з орбіт, у них застиг непідробний жах. Він водив ними, як божевільний, не в змозі зосередитися хоч на чомусь. І до всього іншого, він був весь у снігу.

Наталя завмерла з відкритим ротом. Вона тут, розумієш, готувалася влаштувати йому повний розбір польотів, а він — тверезий і виглядає так, ніби зараз знепритомніє!

— Ти що мені тут влаштував… — почала Наталя, але чоловік поклав їй на плече руку, тверду, як дерево.

— Наталко… Я тобі зараз таке розповім… Ти тільки не кричи, послухай…

Наталя, все ще не довіряючи, взяла його під руку. Не згинаючись, Прохор стягнув із себе чоботи й попрямував із допомогою дружини до вітальні. Він сів на диван, витріщаючись у порожнечу. Потім ліг, склавши руки на грудях.

— Ну? — нетерпляче підштовхнула його Наталя, намагаючись не втратити бойовий настрій.

— Йшов я, значить, лісом… Думав, прийду, відхоплю від тебе порцію заслужених ляпасів і мирно засну на рідному дивані. А нічка бачила, яка? Місячна, зараза. Місяць, як млинець, круглий і важкий, висить над лісом. Світить… І сніг відбиває його світло, тому ще яскравіше стає. І тут я чую… — на цьому моменті Прохор знову зблід, потім посірів, став білим і попросив доньку сходити за тазиком на всякий випадок.

Він мовчав хвилин п’ять, наче знову переживаючи все, що з ним сталося. Наталя скептично дивилася на тверезого, як скельце, чоловіка й терпляче чекала хоч якогось пояснення.

— І тут я почув… А потім побачив… — Прохор глибоко вдихнув, прихрюкнув, провів по обличчю брудними, чи то в пилу, чи то в землі, руками, ніби намагаючись відсунути від себе страшні видіння, і видав: — А, втім, Наталко, можеш починати мене бити. Тягни свою качалку. Я повернуся спиною, щоб тобі було зручніше. Те, що я побачив, я сказати не можу.

Із цими словами Прохор повернувся набік, до стіни. Наталя випровадила доньку й зачинила двері. Вона змінила тактику — стала ласкавою й турботливою, кружляла навколо чоловіка, намагаючись вивідати хоч щось, але він не здавався.

Від чоловіка надзвичайно сильно тхнуло потом, і в цьому запаху було щось ще, щось, чого не буває в людини, яка просто спітніла. Наталя допомогла йому зняти светр, почала стягувати штани й тут скрикнула: нижче коліна була свіжа, неглибока рана, яка вже не кровоточила, але була липкою.

— Де ти так?! Побився?

Прохор подивився на неї дивним поглядом, за яким читалося багато незрозумілого.

— Укусили.

— Хто? Забулдига твій?!

— Ні, свиня.
— Яка свиня?

— У лісі. Звичайнісінька свиня.
— Так ти свині перелякався? – реготнула Наталя.
— Ні. Нічого не скажу. Спи.

Скільки б Наталя не розплющувала вночі очі, Прохор незмінно лежав, втупившись у стелю, абсолютно бадьорий і тверезий.

— А в нас фотографії Оленки не залишилося? – несподівано запитав Прохор. – Тієї, яка втопилася?
— Яка сохла за тобою в молодості? Хвора та? Плюгава?

— Прям уже плюгава… – ображено не погодився Прохор, – звичайна. Кісткою тонка.

— Навіщо мені її фотографія вдома? Придумав! У клубі висить начебто на загальному фото. Спи вже! Згадав теж…
— Та я так…

Пролежав Прохор до ранку, згадуючи то минулу ніч, то відчайдушну молодість. Дивним, незбагненним чином усе перемішалося, об’єдналося в одне.

Ось узяти Оленку. Коли він думав про неї востаннє? Років двадцять п’ять минуло з того випадку! Був він замолоду хлопцем видним, хвацьким, дівки гронами на нього вішалися, а він тільки й знав, що міняв одну за одною.

І ця Оленка, мишача голівка, теж у нього закохалася. Подобалося Прохорові невинних дівчат спокушати, грішний був… Пограв він з Оленкою, та й кинув. У справжнє кохання не вірив, так… танці, гулянки, добре час провести… Отримав Прохор своє і незабаром кинув її, за іншою став залицятися. Оленка ж не могла змиритися, все тягалася за ним, все плакала, все благала повернутися.

Через два місяці як кинув, виявилося – в дитину чекає. Та ось біда – Прохор уже в іншу закоханий, та так, як ніколи раніше, навіть про весілля думав: Наталка в душу запала, прикипів він до неї серцем. Довго розмовляв він з Оленою, просив не ламати йому життя, адже без кохання яке може бути щастя?

Наступного дня вона втопилася. Хтось із баб сказав: «чорти зманили її до самогубства, тепер вона їхня раба. От бідолашна…» У той час Прохор не сприйняв це буквально, але… Але що ж він бачив цієї ночі? Пристрасть!

Минув місяць. Почався інший. До пляшки Прохор не торкався, хоча раніше стабільно раз на місяць йшов у запій. Нога, за яку його нібито вкусила свиня, не заживала.

Почорніла шкіра навколо рани, а сама рана залишалася свіжою, не затягувалася, ніби щойно отримав він цей укус. Зверталися вони до лікарів, накладали і шви, і пов’язки, і мазі йшли в хід, тільки все було марно. Нарешті Наталя сказала:

— Треба тобі до Василини сходити, може й справді тут справа нечиста, нехай вона пошепоче.

Василина була місцевою шептухою, жінкою років пʼятидесяти п’яти, і до неї тягнувся народ зі своїми немочами. Тягнувся, та побоювався… Почувши ім’я «Василина», Прохор дивно сіпнувся і став білим, як крейда.
— Нізащо! Нехай краще в мене ця нога відвалиться! Та й не болить вона, не турбує мене, відчепися! Досить із мене цієї чортівні!

— Та що трапилося тієї ночі?! Розкажи вже!

І Прохор зважився… Прикрив щільніше кухонні двері і почав свою розповідь.

Зізнався Прохор, що перед тим, як вийти від приятеля, ще підганяв, щоб не так страшно було постати перед Наталею й отримати заслужених стусанів.

Йде лісом він… Місяць. Ялинки високі. На ялинових лапах сніг лежить. Попереду дорога дугою ухиляється, дві колії на ній від машин. Тиша, але чути, що вдалині, в їхньому селищі, собака виє на ланцюгу. Тихо-тихо… ледве долітає до Прохора звук.

І тут, серед усієї цієї нічної тиші, серед листопадового снігу і яскравого світла важкого місяця, до Прохора звернулися на ім’я! З висоти смерек, над лісом, Прохор почув шкідливий голос, що кривляється:

— Прохоре, іди до нас, чорт старий! Хі-хі-хі! Ха-ха-ха!

Похолодів Прохор, обернувся на ліс у правий, найближчий від себе бік – сидять високо на гілках справжні чорти, рогаті, з п’ятаками свинячими, очі червоні світяться, противні.

Чорти бовтали ногами з копитами і кривлялися Прохорові на всі лади. Прохор спіткнувся на рівному місці, позадкував… Потім розвернувся і як дав деру! А чорти за ним! З гілки на гілку стриб-скок! Так і мчать за ним понад лісом! Улюлюкають йому вслід, свистять.

— Не втечеш! Не підеш! Тут і смерть свою знайдеш!

Недалеко втік Прохор, як чує – бубонці дзвенять. Сани їдуть позаду і ніби як коні їх везуть. Прохор подумав було, що ось і його порятунок, навіть не задумався про те, що які можуть бути сани під кінець девʼяностих, та ще й уночі.

Відступив він убік, гальмувати їх хотів, а чорти на ялинках у долоні заплескали, на гілках ялинових заковеркалися. Домчали сани до Прохора зі швидкістю вітру, у санях тих дівки з хлопцями сидять і кричать, сміються такими ж противними, мерзенними голосами, як у чортів на ялинках… І очі у всіх злі-презлі, крижані, зміїні.

— Поїхали з нами, Прошко! Залазь!

Прохор роздивився одну з дівок і за серце схопився, ледве воно в нього не зупинилося назавжди – то була шептуха Василина, вбрана по-молодецькому, зав’язана хусткою писаною, і в кожушку такому, який молоді баби носили років сто тому, з коміром із заячої вовни.

Прохор випростався назад на дорогу, став перед кіньми, а компанія від його враженої фізіономії вже всі кишки зодрала від сміху. Коли світло місяця впало прямо на їхні обличчя, то всі вони, окрім Василини і ще однієї баби, обросли свинячими п’ятаками, рогами і копитами. Але найгірше було те, що раптом почали говорити з Прохором і коні. Один сказав йому дівочим, дуже знайомим голосом:

— Ех, покатаю я тебе зараз, Прошенько, стрибай до мене на хребет.

Прохор дивиться й очима від жаху лупає – кінь то начебто й кінь, та наче зроблений він із людини: витягнута людська спина, ноги-руки з копитами на снігу стоять, гострий хвіст висить, наче тоненький батіг, грива – волосся людське, золотисте, до землі тягнеться, а обличчя теж людське, але витягнуте, як у коня… Упізнав у тій істоті Прохор свою Олену, ним скривджену…

Була вона абсолютно поневоленою, не було в ній ані краплини надії, ані крупинки віри… Один із чортів вдарив її батогом проміж лопаток. Олена рушила на Прохора. Той позадкував, а сам розвернутися не може, щоб бігти, ноги свинцем налилися. Тут інший кінь заіржав і звернувся до нього, ніби заграючи, а в самого в очах, як і в Олени, бездонна туга й жодної краплі надії на порятунок:

— Любив ти на мені кататися, Прохор, то давай же, сідай, підвезу до кінцевої. Іго-го! Го-го-го! – невесело засміялася конячка.

Прохор і її впізнав – це була перша на селі безпутниця Нюрка, розбитна бабця. Усі мужики до неї заходили і Прохор, чого гріха таїти, теж не зневажав…

Десять років тому, поки тягалася Нюрка по гулянках, згоріла її хата разом із трьома діточками. Поховала Нюрка дітей і повісилася в тому ж будинку на вцілілій балці.

— Ну що, Нюрка, Лялька! – звернувся до коней один із чортів, – треба вам у компанію третього, щоб веселіше було! Лови його!

Прохор упав, проповз на корячках під кінськими копитами, насилу встав і знайшов у собі сили, щоб чухнути вперед… Сани за ним по п’ятах мчать, дзвіночки дзвенять, сміх бісівський на всю округу гримить…

Вибіг Прохор із лісу, а перед селищем поле ще було. І вирішив він не дорогою бігти, а навскоси, глибоким снігом, сподіваючись, що коні в ньому застрягнуть.

Зупинилися начебто сани. Озирнувся на секунду Прохор – а з саней вистрибнула Василина й одразу ж, перекинувшись у повітрі, перетворилася на свиню і давай за Прохором гнатися! Чорти – слідом. Улюлюкають, веселяться, хапаються за животи й падають, щоб віддихатися і вгамувати сміх.

Близько години ганяла свиня Василина Прохора колами по полю, встигла один раз схопити його за ногу. Було видно, що їй теж дуже весело. Гнала його Василина до самого будинку, поки Прохор не залетів у єдиний під’їзд.

Півроку після цього проходив Прохор із хворою ногою, накульгувати почав. Василина, якщо зустрічала його на вулиці, оживала, в очах її блиск з’являвся… Мабуть, дуже їй було весело згадувати, як ганяла п’яницю Прохора по полю.

— Щось ти кволий став, Прошко, приходь, вилікую. А хочеш, просто тут шепну і все мине… Нога ж в тебе хвора.
Дивиться на нього з усмішкою Василина, а в самої чорти в очах танцюють.

— Пішла геть, карга стара, поки хребет тобі не переламав! Відьма! – гарчав на неї Прохор і крив добірною лайкою.

Ногу Прохорову врятував один монах із далекого монастиря. Наталя відвезла його туди на тиждень. Відмолили духовники його ногу. Відтоді Прохор став до церкви частіше заходити, гріхів багато за життя накопичилося… А щодо оковитої він більше ні-ні, навіть у свята нічого не пив, міцнішого за квас.