— Усе йому не так! І Соля не так виглядає, і борщ не такий зварила, і відповіла не тим тоном, і з роботи його, такого пана втомленого, не так зустріла. Просто суцільне невдоволення і критика! Я б такого точно не витерпіла. Та я свого часу і не витерпіла, — гарячкує Любов Василівна

— Приходжу до неї, а вона знову зі сльозами на очах. Ні, я ж усе розумію: кохання, у шлюбі лише рік, хочеться звичайного жіночого щастя… Але ж таку поведінку, як на мене, терпіти просто не можна!

Любов Василівна вкрай незадоволена своїм зятем, чоловіком старшої доньки. Соломії зараз двадцять сім, зі своїм обранцем вони побралися майже рік тому. До весілля ще десь рік зустрічалися.

У період, коли він тільки парубкував коло неї, як згадує пані Люба, зять Ілля поводився геть інакше: і квіти носив, і пилинки здував, і компліментами обсипав.

А щойно обручки на пальці одягли — почалися суцільні претензії до молодої дружини.

— Усе йому не так! І Соля не так виглядає, і борщ не такий зварила, і відповіла не тим тоном, і з роботи його, такого пана втомленого, не так зустріла. Просто суцільне невдоволення і критика! Я б такого точно не витерпіла. Та я свого часу і не витерпіла, — гарячкує Любов Василівна.

І це щира правда. Колись жінка розлучилася з батьком Соломії. Той свого часу теж узявся завзято критикувати дружину, яка трохи набрала вагу після появи дитинки.

Малій ще й трьох місяців не виповнилося, а він уже заявляв, що Люба «роз’їлася», стала схожа на діжу, геть себе запустила, і взагалі — він колись зовсім з іншою дівчиною до вінця йшов.

Спочатку Любов Василівна намагалася щось пояснювати, плакала, ображалася. А потім просто вказала йому на двері… точніше, зібрала свої та доньчині речі й повернулася до батьків, бо квартира належала чоловікові.

Коли Соломії виповнився рочок, вони вже офіційно розлучилися.

Минуло п’ять років, і Любов Василівна щасливо вийшла заміж удруге. З новим чоловіком вони згодом дочекалися ще однієї донечки. Відтоді жінка ще трохи погладшала, але нинішній чоловік жодного разу, навіть поглядом чи натяком, не дав їй зрозуміти, що з нею щось не так.

Навпаки, живуть душа в душу, людям на заздрість.

Вітчим Соломію теж ніколи не ображав, дівчинка виросла в атмосфері абсолютної любові та турботи.

І, до речі, Соля вродилася дуже тендітною, стрункою — на якусь зайву вагу там і натяку немає. У зятя до дружини претензії геть іншого ґатунку, і всі вони висмоктані з пальця.

— Мій колишній був чоловіком нікудишнім, — зізнається Любов Василівна. — Але батько з нього вийшов непоганий. Здавалося б, розійшлися, коли донька ще зовсім крихіткою була, але він ніколи про неї не забував.

Батько із Соломією бачився, возив малу влітку на море в Одесу, подарунки дарував, грошима завжди допомагав. Шість років тому його не стало…

Останні роки він важко хворів, із другою дружиною теж не вжився. На лікування йшли шалені гроші, тож він продав ту саму квартиру, де колись жив із Любою та донькою, і перебрався до своєї старенької матері.

— Та так і не зміг він ту кляту хворобу подолати, — розводить руками жінка. — А півтора року тому й колишньої свекрухи не стало. Ховала їх обох, між іншим, наша Соля. Ну і я, звісно, допомагала, не кинеш же дитину саму в такій біді…

Після того, як рідні відійшли у засвіти, Соломія залишилася єдиною спадкоємицею бабусиної двокімнатної квартири. Вона ж і витрати на похорон покрила — на рахунку старенької лишалися якісь заощадження.

Житло, що дісталося дівчині, було, м’яко кажучи, в жалюгідному стані: ремонту там не бачили десятиліттями. Спочатку хворів батько, потім старенька бабуся лишилася геть одна.

Добре, що хоч сама собі раду давала, там уже не до нових шпалер було.

Саме тоді Соломія збиралася заміж і вирішила поспіхом зробити бодай якусь «косметику», щоб молодій сім’ї було куди в’їхати. Любов Василівна ще тоді дивувалася такому поспіху: навіщо гнати коней, якщо можна було б розписатися, а потім потихеньку, вдвох із чоловіком, довести житло до ладу?

І чому майбутній зять узагалі пальцем об палець не вдарив під час того ремонту? Суцільні запитання.

— Вона робила все так, аби тільки вкластися в ті копійки, що мала, — пояснює мати. — Соля працює, але ж зарплата не гумова. Пам’ятаю, вона мене тоді страшенно здивувала: до розпису лишається тиждень, а вона просить вітчима поїхати з нею в будівельний гіпермаркет, щоб якісь матеріали вибрати.

І це при тому, що наречений є! І йому ж жити в тих стінах, з тими шпалерами й тим краном у ванній…

А після весілля всі маски було скинуто, і зять показав своє справжнє обличчя.

— Це просто жах, Солю, — почав «виступати» Ілля ледь не з першого місяця. — Такий несмак… Дешевка якась…

Це він про шпалери, ламінат і все інше. А донька що? Мовчала, кивала, ковтала образи і намагалася виправдовуватися, що грошей було обмаль.

— Ти при своєму розумі? — обурилася Любов Василівна, коли почула, як Ілля щось подібне ляпнув прямо при ній. — Чого ти язика проковтнула? Твій Іллюша взагалі з головою не дружить?

Прийшов жити на все готове, ще й носом крутить? Не подобається ремонт — бери інструменти в руки і переробляй, вкладися бодай гривнею у простір, в якому живеш!

Соломія тоді попросила маму не втручатися і щось там пробелькотіла (мабуть, зятевими завченими фразами): мовляв, він же не зобов’язаний вкладати гроші в її власне житло.

Любов Василівна лише головою похитала і… назавжди змінила свою думку про чоловіка доньки. А далі — далі були лише нові підтвердження того, що Ілля — ще той фрукт, і що донька з цим заміжжям дала маху.

— Ти взагалі одягатися навчишся чи ні? Ну не пасують ці речі одна до одної! — кривиться зять зранку, коли вони з дружиною збираються на роботу. — У тебе все так: ні в тин, ні в ворота.

Що там може бути «ні в тин, ні в ворота», Любов Василівна щиро не розуміє: чорна спідниця та біла блузка. У банку, де працює донька, суворий дрес-код.

— Я з роботи прийшов, а ти навіть не вийшла мене в коридор зустріти, — дме губи зять на дружину. — Мама моя завжди виходила!

А Соломія в той час просто в навушниках була — вечерю коханому чоловікові готувала, от і не почула, як клацнув замок. Щодо вечері, до речі, теж постійні пісні:

— Я хотів не це, — може ліниво протягнути Ілля, колупаючись виделкою. — Вічно в тебе все прісне і якесь без смаку. Ніяк ти готувати не навчишся.

Соломія, звісно, страждає, засмучується, крадькома плаче через ці безпідставні докори та вічну критику, але… продовжує жити з чоловіком.

— Та я б йому вже давно пакет із трусами в зуби дала — і хай іде лісом! — кипить Любов Василівна. — Пан голодранський! Еталон смаку, бачте. За душею — ані копійки, мати його щойно з непробудних запоїв вилізла, а він, бачте, смак у собі розвинув! Коли це він встиг розпробувати «не прісне» і вишуканих манер набратися?

Я так вважаю: живеш на чужій території — сиди тихо й не відсвічуй. Або збирай речі й іди, якщо дружина не влаштовує.

А ще Любов Василівна геть не розуміє, як її Соля може терпіти таке ставлення.

Росла в любові, ніхто ніколи її не сварив, не принижував, комплексів не навішував. З усією ріднею стосунки теплі, у школі та в університеті з усіма товаришувала, ніколи не була якоюсь білою вороною.

А тут… наче вічно вибачається перед своїм Іллею за те, що взагалі на світі живе.

— Кажу їй: жени його в шию до мамусі, поки дітлахів не нажили! А вона тільки просить не лізти в їхню сім’ю, — бідкається мати. — І в кого ж вона така… безвідмовна?

Цей життєвий лист надійшов до нашої скриньки від стурбованої мами, і ми обережно огранили його, зберігши весь біль материнського серця. Кажуть, любов буває сліпою, але іноді ця сліпота перетворюється на добровільне терпіння зневаги, що крок за кроком руйнує особистість.

Як ви гадаєте, чи варто намагатися силоміць витягти доньку з таких стосунків, чи материнське втручання лише піділлє олії у вогонь і кожна людина мусить сама набити власні ґулі?