— Усе! — каже тато. — Усе! — Він біжить у спальню, нишпорить у столику, знаходить якусь мамину косметику і, не розуміючи в ній нічого, починає натирати щоки, ніс усім підряд. — Ти вважаєш себе негарною? — кричить він. — Добре! Я теж негарний, — заявляє Ігор, вимазавшись тінями, тушшю, рум’янами, розтерши їх по всьому обличчю

— Ні, ні, ні, я зовсім на вас не схожа! Я інша, я не така, як ви, і ви самі інакші, так, так, так воно і є… і не треба мене дурити.

— У чому обман, Олено? — розгублено питає мама Іра. А тато Ігор засмучено відсуває ноутбук. Хотів удома попрацювати, але яка там робота, коли в доньки істерика.

Так, вони з Ірою обоє темненькі, волосся просто розкішне, особливо в Іри. Вона завжди носить довге, до того ж воно в неї густе. А в Ігоря така чудова шевелюра — будь-яка стрижка «на ура».

І очі в них карі, а ніс в Іри… Ні, носик, такий акуратний носик, і вуста гарні. Оленка ще не знає, чому гарні, але розуміє, що красиво і все, іншого пояснення не знаходить. І обоє вони такі стрункі, такі…

Ну, от зовсім інші, не такі, як Олена. І вона це відчуває.

— Пора, — каже тато Ігор, наче готується до страти. — Пора, — повторює він, дивлячись на маму Іру, — пора сказати.

І вони садять чотирнадцятирічну Оленку на диван, на їхнє улюблене місце, де зазвичай утрьох дивляться телевізор або читають книжку. Тато починає здалеку, говорить щось про гени, але потім пояснює, що це дрібниці, що головне — внутрішній лад… Оленка не розуміє, до чого це.

— Ви гарні, а я ні, — плаче дівчинка. — Петька сказав, що мене взагалі на смітнику знайшли, — і вона прибирає з обличчя розпатлане, трохи біляве волосся та розтирає по щоках сльози. Тре так сильно, ніби хоче стерти осоружні веснянки.

— Та хто такий той Петька?! — обурюється тато. — Та я йому… Та я його… За нашу доню… Та ми надаємо йому…

А Олена плаче.

Так, настав момент. Батьки, перезирнувшись, заспокоюють доньку, готуючи до серйозної розмови. Того вечора підозра Лени підтвердилася: не рідна вона Ігорю та Ірі.

І вони довго розповідали, що насправді вона для них найрідніша, наймиліша дівчинка на світі. Вони самі потягнулися до неї, і вона теж простягала свої рученята…

А їм казали, мовляв, є й інші діти, чимось на вас схожі… І вони так думали, що якщо схожі, то ближчими й ріднішими будуть. Нічого подібного! Побачивши Леночку, вони не змогли відірвати від неї своїх сердець, так і прикипіли.

Так, Олена слухає, заспокоюється. Здається, прийняла дійсність, до того ж давно підозрювала, а тут усю правду сказали.

— Ну що, все добре? — питає тато. — Живемо далі?

Вона киває.

Мама радіє, як швидко буря вляглася, як хутко вони заспокоїли дівчинку. Ех, не знали вони, що ураган ще пронесеться, пошарпавши родині нерви й забравши чимало сил.

Не може Оленка прийняти, що тато з мамою (її нерідні тато й мама, так вона тепер про них думає) не схожі на неї. І вона на них от навіть трішечки не схожа.

Ну що то за волосся — два мишачі хвостики, що за вії — їх майже не видно, і ці веснянки, і цей ніс незрозумілий, і вуста… Особливо, коли Оленка плаче, вуста здаються геть негарними.

Минає місяць.

Леночка не заспокоюється, поводиться інакше, ображається на все поспіль, на будь-яке слово. — Ага, я ж бо не така, як ви, — відповідає вона.

Вечір.

Треба відпочивати після роботи й після школи. А в Лени знову істерика. Даремно батьки думали, що коли скажуть правду, то пружина не вискочить так стрімко… Еге ж, як би не так! Ця пружина ще більше стислася і ось-ось боляче вдарить по всій родині.

— Ну що знову таке? Ну що тебе мучить? У школі образили?

— Навіщо ви мене взяли? — плаче Оленка. — Щоб усі бачили, як я від вас відрізняюся?

— Господи, доню, ну що за порівняння! Яка різниця, хто і як виглядає, ми одна сім’я.

— Ага, а мені кажуть, у сім’ї не без виродка.

— Хто каже? — Тато Ігор стискає кулаки. І це інтелігентний чоловік, спокійний… Ось до чого образливі слова довели. — Та я особисто розберуся з тим, хто тобі це сказав!

— Ніхто не сказав, сама прочитала…

І ось уже ураган у квартирі, сльози, емоції зашкалюють, а Оленка ридає і повторює, яка вона негарна…

— Усе! — каже тато. — Усе! — Він біжить у спальню, нишпорить у столику, знаходить якусь мамину косметику і, не розуміючи в ній нічого, починає натирати щоки, ніс усім підряд. — Ти вважаєш себе негарною? — кричить він. — Добре! Я теж негарний, — заявляє Ігор, вимазавшись тінями, тушшю, рум’янами, розтерши їх по всьому обличчю.

— Господи, Ігорю, що з тобою? Не божеволій! — кричить Іра, обіймає його, а він без сил опускається на диван. — Ось, будь ласка, можу так на роботу піти, я хочу бути негарним.

— Неправда, не розказуй казки, — схлипуючи, але трохи заспокоївшись, каже Оленка.

— Ну от, дожили, — вимотавшись, бурмоче Ігор. — Був час, просила розказати казку, а тепер забороняє, — от же ж час летить.

Ігор сидить збентежений і смішний із цим безладним «макіяжем», а Іра гладить його по плечу й заспокоює.

— Ну навіщо ж до таких крайнощів опускатися? Ти нас налякав.

Ігор злегка здригається, тягнеться до лівого боку, де серце.

— Що? Що, любий, тобі зле? Оленко, доню, води…

І ось уже Лена, забувши про свої сльози, поспішає, несе горнятко з водою, подає батькові.

— Ігорю, може, швидку?

— Та годі вам, яка швидка, нічого в мене не болить, — він майже залпом випив воду і подивився на доньку. — Оленко, ну що нам зробити, щоб бути як ти, щоб бути схожими на тебе? Може, перефарбуватися? Так ми з мамою згодні… Так, Іро?

Іра радісно киває, вхопившись за цю ідею, як за соломинку. — Так, доню, я тебе не виношувала, це правда, ми самі сказали тобі про це… Але хіба ми винні?

Хіба треба було шукати схожу на нас дитину, якщо душею до тебе потягнулися… Ти ж для нас як сонечко… І нам байдуже, скільки в тебе веснянок, тим паче їх можна замаскувати… Я тобі крем куплю, хоча мені й так подобається…

— Тату, тобі справді краще? — питає Оленка.

— Та мені взагалі добре… — він усміхається, — мені аби ви з мамою посміхалися, — і він обіймає їх. — Дівчатка мої дорогі, найрідніші! Ну що я без вас, нуль без палички… І мені плювати з високої вежі, якого кольору у вас волосся і якого кольору очі, і я порву всіх, хто вас образить.

— Тату, Петра рвати не треба, я йому вже відповіла…

— Що ти йому відповіла?

— Я сказала, що якщо він вважає, що мене на смітнику знайшли, то значить, він сам усі смітники обійшов… І ще сказала, що… татові поскаржуся…

— Оце правильно! До речі, завтра зустріну тебе зі школи…

— Як маленьку?

— Ні, як мою майже дорослу доньку.

Як старається перукар! Як легко падає на підлогу волосся Оленки. І ось уже майстер рівняє, старанно виводить пряму лінію. Потім феном, і вони пишніші, задерикуватіші стали.

І якась грайливість в очах у Лени, і так легко стає. А раніше ж вона хотіла таке саме довге густе волосся, як у мами Іри. А тепер Іра запропонувала змінити зачіску.

— Не варто гнатися за тим, що недосяжне, — сказала Іра, — треба знаходити свій стиль. — І вони пішли до салону краси.

— Мамо, ну як?

— Це тобі як? — сміється у відповідь Іра, милуючись донькою. — А може, і я? — вона дивиться на майстра. — Чи до вас лише за записом?

І жінка знизує плечима, розуміючи настрій Іри. — Сьогодні можна й так… просто зараз.

— Мамо, ти що?

— А що? Я трішки… Давно мріяла вкоротити волосся, хочеться змін.

І ось уже її розкішне волосся падає на підлогу, а решта тепер до плечей. І так само рівно підстрижене. І, здається, стало ще густішим.

— Оленко, у нас тепер майже однакові зачіски.

Лена милується мамою: — Гарно, здається, ти помолодшала, ну просто як студентка.

— Ой, доню, лестиш ти мені.

І вони йдуть додому, ще не знаючи, як сприйме їхнє перевтілення тато.

Ігор дивиться на дружину, дивиться на доньку, мовчки повертається до кімнати й опускається на диван.

— Що, Ігою, що?

— Краще б я налисо підстригся, — каже він, опустивши голову.

— Тату, тобі зовсім не подобається? — злякано питає Оленка.

— Мені? — він подивився на обох і тут же різко схопив дружину однією рукою, доньку — іншою, і повалив обох на диван. — Мені дуже подобається! Тільки наступного разу попереджайте про сюрприз, а то ж точно лихий схопить!

Минуло десять років.

Іра з Ігорем у тій самій квартирі. Тепер удвох. Немає поруч із ними Олени.

Іра на кухні, у фартусі, в хустці — кулінарить, як каже Ігор. А він сам уже втретє на балкон вийшов, униз дивиться.

— Іро, йдуть!

Ну звісно, усі троє йдуть. Оленка, Володя та Матвійко. Нова сім’я. Матвійкові три роки, але він уже розуміє: дід і баба люблять його. Та яке там люблять? Обожнюють.

І ось вони втрьох, мов із писанки. Володя такий самий веснянкуватий, як і Лена. Матвій теж світленький, трохи з рудиною. І нічого, що бабуся з дідом темненькі, а подекуди світленькі — це сивина проклюнулася.

— Ну все, ми пішли, Матвійко, поводь себе добре, — Лена і Володя махають синові, і він легко їх відпускає, бо поруч бабуся Іра і дідусь Ігор. Його найрідніші.

Від редактора:

Цю історію нам надіслала читачка, яка розповіла про випадок із життя своєї сусідки. Життя — дивна річ: коли долею визначено стати родиною, то не колір волосся, а лише сила любові визначає, чий ти по крові.

Адже найміцніші ті зв’язки, що зв’язані не ниткою, а серцем.

А ви пам’ятаєте, як у вашій родині приймали когось “не схожого” чи як самі знаходили спільну мову, долаючи зовнішні відмінності?