Усе село влітку наповнювалося дитячим сміхом, усім привозили онуків. Я й не думала питати матір, хоче вона чи ні, вважала, що їй це в радість. Що з тією Юлькою клопоту? Вона ж дівчинка, по парканах не лазила, по деревах теж. Сидять із подружками на лавці, шепочуться, регочуть цілими днями, вінки плетуть та на річку бігають або в поле по суниці

— Сама винна, мамо, сама й розсьорбуй, — сердито заявила Юля. — Ти ж хотіла свободи. Насолоджуйся тепер, хто тобі заважає?

— Але ж я в лікарні! Яка тут свобода? — заперечила Тамара Леонідівна. — Я лише попросила тебе купити мені ліки. Я гроші віддам, у мене є.

Юля мовчки вибила дзвінок.

— Пробач, Томочко, я ж тобі тоді теж не допомогла, була в селі у сестри, — зітхнувши, промовила Ольга, найближча подруга Тамари Леонідівни.

— От і довелося мені дзвонити сусідці. Сусідці! — сказала Тамара Леонідівна і схлипнула. — Добре, хоч вона не відмовила. Одразу ж прибігла до мене в лікарню, і ліки купила, і дещо з дрібниць принесла. А рідна донька…

Ольга скрушно зітхнула й обійняла подругу, яка після хвороби ще була кволою і блідою.

— Не думай про доньку, Томо! Відпочивай, гуляй, набирайся сил, як лікар наказав. Годі тобі ту ятрити рану, бо так не одужаєш!

— Та як не думати, Олю? Все життя я безвідмовною була, а тут «вибрикнула», як вона висловилася. Один-єдиний раз відмовила. І ось… Мститься мені тепер. Виховує, — підвела на подругу заплакані очі Тамара Леонідівна.

Ользі було дуже шкода подругу, але чим тут зарадиш? А починалося ж усе так добре…

Ольга знала, що Тамара Леонідівна ростила свою доньку Юлю сама, чоловік її трагічно пішов з життя. Нелегко їй було, але вона впоралася.

Звісно, в міру своїх сил, матір доньку балувала, бо ж любила її понад усе. І одягала, як лялечку, і на море возила.

Гроші збирала їй на навчання, та не знадобилися: Юля вступила на бюджет. Тоді Тамара Леонідівна ще трохи підскладала і подарувала їх доньці та її нареченому Володі на весілля.

Мовляв, буде вам на перший внесок на житло. Свати (які подарували набір посуду), а також друзі молодих, були приємно вражені. Самотня мати, вдова, і раптом такі гроші!

Але Тамарі Леонідівні для єдиної дитини було нічого не шкода. Вона вирішила, що тепер почне збирати на онуків.

Щойно молоді порадують новиною про поповнення, так вона і почне купувати їм ліжечко, візочок. Або просто гроші дасть, а молоді вже самі все виберуть.

— Зараз же все таке дороге, як без допомоги обійтися, — міркувала вголос жінка.

Зарплата в неї була хороша. Але щоб мати таку копійку, доводилося добряче гарувати, бо оплата праці була відрядною.

— Як дбаєш, так і маєш, — жартувала Тамара Леонідівна. Вона часто працювала у вихідні, коли були термінові замовлення, інколи затримувалася до пізнього вечора.

Звістка від доньки про поповнення не змусила себе довго чекати.

Тамара Леонідівна дуже зраділа. Вона зняла свої заощадження і віддала молодим. «На онука», — сказала вона. Але на світ зʼявилася онучка.

— Чудово! — раділа бабуся. — Бантики, кіски, спіднички! Яка краса!

З появою Софійки в Тамари Леонідівни додалося клопотів. Про перепрацювання вона одразу забула, навпаки, перейшла на скорочений робочий день і почала допомагати доньці.

Тільки ж роки брали своє. Почала вона втомлюватися.

Проте вигляду не подавала, завжди з усмішкою, з гарним настроєм.

— А як же, Олю, — казала вона подрузі. — Я так само відвозила Юльку, бувало, коли моя мати ще була жива, на канікули, на все літо в село. Та всі так робили!

Усе село влітку наповнювалося дитячим сміхом, усім привозили онуків. Я й не думала питати матір, хоче вона чи ні, вважала, що їй це в радість.

Що з тією Юлькою клопоту? Вона ж дівчинка, по парканах не лазила, по деревах теж. Сидять із подружками на лавці, шепочуться, регочуть цілими днями, вінки плетуть та на річку бігають або в поле по суниці…

— Так… Я своїх дітей теж до батьків привозила на канікули, — погодилася Оля. — Просто повідомляю дату, так, мовляв, і так, приїдемо, зустрічайте. Тоді ще телеграми були. От вони й раділи.

А зараз думаю: може, й не так вони раділи, просто не казали, мовчали, боялися образити і нас, і онуків. Діти — це ж яке навантаження! Відповідальність. А вони люди літні…

— От і я це тільки зараз розуміти почала. Важкувато вже козою скакати, — усміхнулася Тамара Леонідівна.

— Проте теж мовчу. А тим часом Юля другу дитинку чекає. Кажуть, точно онук, уже показався на УЗД у всій красі.

Подруги засміялися і подумали про те, що діти й онуки — це велике щастя. Адже від них не тільки клопоти, а й радість.

З появою на світ маленького Павлика турбот побільшало в рази. І знову на допомогу прийшла Тамара Леонідівна. Батьки чоловіка Юлі зовсім не брали участі у вихованні онуків.

Батько Володі важко захворів, мати роками його доглядала, тож було не до малечі. Ні грошей, ні сил, ні часу…

Минали роки.

Онукам Тамари Леонідівни виповнилося по вісім і десять років, зовсім дорослі стали. А бабуся все продовжувала допомагати. На гуртки возила, на секції. У неї ж машина своя була, дуже зручно.

А в родині зятя сталося горе: не стало важкохворого батька, а мати Володі ненадовго його пережила.

— Ти одна в нас бабуся залишилася, — казала Юля, обіймаючи матір, яка помітно постаріла, проте трималася молодцем, усміхалася. — Треба було б тобі відпочити, кудись поїхати…

— Ой, та куди ж я поїду, і за що, — замахала руками Тамара Леонідівна. Проте думка про відпочинок запала їй у душу.

Немов за помахом чарівної палички, жінці то тут, то там почала траплятися інформація про путівки, санаторії, відпочинок на морі та інші приємні речі.

А ще подруга Ольга з’їздила на відпочинок і привезла море вражень.

— А чим я гірша? — сказала собі Тамара Леонідівна, немов та домоправителька з мультфільму про Карлсона. — Я стільки років не була на морі! От візьму і поїду. Сама. Все всім, все для всіх… Годі… Так хочеться просто побути самій. Для себе. Відпочити! Зніму свої заощадження і куплю путівку.

Цілий місяць Тамара Леонідівна літала, немов на крилах.

Думала, планувала, мріяла, займалася приємними клопотами. Накупила собі легких літніх суконь, сходила в перукарню і зробила нову зачіску.

Немов греблю прорвало в її душі, з’явилися прагнення, бажання, було радісно і хвилююче.

Пропозиція Юлі пролунала, немов грім серед ясного неба. Вона подзвонила матері якось увечері і сказала:

— Мамо, ми тут подумали… ти ж усе одно їдеш… щоб тобі не було нудно самій, хотіли тобі в навантаження Соню і Пашу відправити. Вони дуже хочуть на море, якраз серпень, перед школою позагоряють, поплавають. А ми два роки не їздили: то одне, то інше. Тепер кредит цей за машину, хай йому грець, знову їхати ні за що.

— Щ… щ… що ви подумали? — розгубилася Тамара Леонідівна.

— Ну, Соню і Пашу з тобою відправити хочемо, — почала терпляче пояснювати Юля. — В навантаження.

— Ти вважаєш, що мені навантаження не вистачає? У відпустці? Ви зовсім з глузду з’їхали чи що? — вирвалося в Тамари Леонідівни.

Вона раптом відчула, що готова йти на конфлікт, на що завгодно готова, аби тільки захистити свою мрію, те, що зігрівало її душу ось уже місяць, давало сили і підіймало настрій.

— Ти що, проти?! — цілком щиро здивувалася Юля.

— Звісно, проти! — вирішила йти до кінця жінка. — А сама як гадаєш? Я хочу відпочити, розумієш? Від-по-чи-ти!!! Свободи хочу.

— Це ж твої рідні онуки?! Як так можна?! Не очікувала від тебе такого… — вимовила Юля. — Ми з чоловіком думали побути вдвох, розслабитися місяць, а ти тут якісь дурниці говориш. Що складного побути з онуками? Вони ж не немовлята, дорослі вже, самостійні!

Тамара Леонідівна просто вибила дзвінок, її рука сама натиснула кнопку, мимоволі.

Вона сіла в крісло і прикрила очі рукою.

«Мене знову намагаються приставити до діла. Звісно! Навіщо я даремно стирчатиму на морі, байдикуватиму, можна ж у навантаження онуків додати…» — думала вона.

— Виходить, те, що онуки засмучуватимуться і плакатимуть, тобі байдуже? Адже це ти залишиш їх без поїздки на море! Ти будеш винна! Ну що ж… Нехай, — крижаним тоном промовила донька, коли знову передзвонила.

— Ти черства, зла і зовсім не любиш онуків. Подумай про це на дозвіллі. Чи вартий твій егоїстичний вчинок зруйнованих стосунків?

— Усе одно їдь, навіть не сумнівайся! — всоте повторювала Ольга, коли Тамара, плачучи, розповіла їй про розмову з донькою та її ультиматум.

— Це ж треба матері таке заявити! Я їх ніколи ні словом, ні ділом не образила, в усьому собі відмовляла, свої бажання придушувала, жертвувала здоров’ям, витрачала час, — плакала Тамара Леонідівна.

— Ну… Ну… годі тобі, не плач, Томочко, роби, як велить тобі серце, нічого, перетопчуться, — вмовляла подругу Ольга. — Не прогинайся в жодному разі!

І поїхала Тамара Леонідівна сама.

Донька так і не подзвонила більше. Мати теж.

За всю відпустку жодного повідомлення. Навіть онуки не дзвонили і не писали їй.

— Образилися, мабуть… Чи Юлька їх так налаштувала і заборонила дзвонити? — міркувала Тамара Леонідівна. — З іншого боку, навіщо мені вислуховувати претензії ще й від онуків?

Наприкінці першого тижня ці терзання і сумніви все-таки залишили жінку, і она повністю віддалася блаженному відпочинку. Крім подруги Ольги, їй ніхто не писав.

Від неї нічого не хотіли, її ні про що не просили, вона була нічого нікому не винна. І це було прекрасно!

Однак після повернення додому в Тамари Леонідівни сталося нещастя. Їй раптом стало зле, і вона потрапила до лікарні. Коли лікарі зняли гострий стан, вона насамперед подзвонила доньці.

Потрібно було терміново купити ліки, а також дещо з необхідного.

Але донька розмовляла з нею грубо і різко. Вона зловтішно зауважила, що мати хотіла свободи і от, отримала її. Тож може насолоджуватися нею і далі.

Так і довелося Тамарі Леонідівні самій викручуватися. Лежачи на лікарняному ліжку довгими годинами, вона намагалася пригадати, а чи зверталася вона за весь час до доньки по допомогу? І виявилося, що ні, не зверталася.

Взагалі ніколи.

Вона завжди була бадьорою, діяльною жінкою, долала всі труднощі сама. Це, навпаки, до неї «з кожним пчихом» бігла донька: то з одним, то з іншим. Це в неї, а не в них, була машина.

Свою вони купили тільки недавно, за шалені гроші, в кредит, і їй же докоряли, що грошей на відпочинок у них немає, бо кредит платять!

— Навіщо вона їм тільки була потрібна, така дорога машина, купили б щось простіше, — сердито пробурмотіла Тамара Леонідівна.

Із сусідкою по палаті вона поділилася своїми бідами, а та їй сказала:

— Ніколи не можна вішати на себе чужих собак! І звинувачувати себе! От і підвело тебе здоров’я. Либонь, усю відпустку свою зітхала, що так вийшло, винною себе почувала…

Тамара Леонідівна замислилася над тим, що жінка має рацію. Адже, по суті, так воно і було.

— Бабусю, приходь на мою виставу в театральній студії сьогодні о третій годині дня, Пашка теж там грає, — чомусь пошепки проговорила Соня, зателефонувавши бабусі.

— Прийду, дівчинко моя, — усміхнувшись, відповіла Тамара Леонідівна і змахнула сльозу, що набігла. — Тільки чому ти шепочеш?

— Мама не веліла тобі дзвонити і писати. Видалила твій номер із наших з Пашкою телефонів. А я знайшла його і ось, — проговорила задоволена собою Соня. — Ти прийдеш?

Як було відмовити? Тамара Леонідівна прийшла.

І відразу ж побачила Юлю, яка сиділа в іншому кінці залу для глядачів.

Після вистави в коридорі дитячої студії Соня підбігла до бабусі і цмокнула її в щоку, а потім побігла до матері, яка, схоже, так і не помітила присутності Тамари Леонідівни.

Так і повелося. З онуками бабуся спілкувалася, а з донькою ні. На гуртки і секції дітей тепер возила сама Юля.

— Мама сказала, що ми тепер дорослі, — поважно заявила Соня бабусі. — І бабусь не потребуємо. А ми вирішили, що раз дорослі, то самі будемо до тебе в гості ходить. Ми кажемо їй, що гуляти йдемо, а самі до тебе!

Соня заливисто розсміялася, Паша теж.

Тамара Леонідівна теж усміхнулася. Проте, хоч вона і була рада бачити онуків, але дуже засмучувалася від усього цього.

— Гаразд, мамо, годі комедію ламати, — раптово подзвонила Юля одного дня. — Я знаю, що діти до тебе бігають. Коротше, забули, що було. Було і загуло. Житимемо далі, як раніше.

— Ні, люба, — зітхнула Тамара Леонідівна. — Таке не забудеш. І як раніше, вже не буде. Що? Знову моя допомога знадобилася? Ви ж уже там усі дорослі.

— Тато пішов до якоїсь Марини, — прояснила ситуацію Соня наступного дня. — А мама казиться. Хоче розлучатися. А нам із Пашкою все одно. Тато вже давно вдома майже не буває, ми його не бачимо. Та й маму не бачимо. Вона теж весь час десь пропадає. Ми тепер самі скрізь ходимо.

— Краще б ми в тебе жили, — похмуро вимовив Павло. — Тобі ми принаймні потрібні і цікаві, всім іншим на нас начхати…

Із чоловіком Юля розлучилася, діти залишилися з нею. Хоча по суті — з бабусею.

Так і брала вона в їхньому житті активну участь, а Юля дедалі більше віддалялася від них.

Ставши старшими, Соня і Паша так само спілкувалися з бабусею, допомагали їй навіть тоді, коли вже самі створили свої сім’ї.

А Юля спочатку намагалася влаштувати своє особисте життя, а потім спилася.

Втратила роботу і дні безперервно сиділа біля магазину поруч із такими ж товаришами і випрошувала гроші «на хлібчик», бо ні мати, ні діти їй їх уже не давали.

— Отак як життя повернулося… Зовсім опустилася, сором-то який, — зітхала Тамара Леонідівна, розмовляючи зі своєю подругою Ольгою.

Через роки вони так само товаришували.

— Вона сама себе покарала. Від початку і до кінця, — заявляла Ольга.

Але Тамара Леонідівна не була з цим повністю згодна. Вона все згадувала свій той відпочинок на морі і думала про те, як би все склалося, якби вони не посварилися?

А Ольга, бачачи задумливість подруги, проникливо заявляла:

— Знову ти на себе чужих собак вішаєш?

Цю непросту життєву історію надіслала нам наша читачка, а ми лише трохи відредагували її для вас. Кажуть, що батьківська любов не має меж, але часом саме безмежна жертовність призводить до того, що діти перестають цінувати зусилля рідних. А як ви вважаєте, чи варто розчинятися в дітях та онуках, забуваючи про власні потреби та бажання?