Уся кімната була в яскравих кульках! А на сніданок був справжній торт із свічками! Вона їх задула й загадала бажання. Потім вони пішли в парк розваг. А ще вона отримала сім подарунків — по одному за кожен рік життя

Ірина та Олександр розлучилися, коли їхній донечці Ганнусі виповнилося два рочки. Сашко просто не зміг більше жити під одним дахом із дружиною. Вона була вічно невдоволена, якась лиха на весь світ. То Сашко мало заробляє, то запізно додому приходить, то зовсім не помагає їй із малям.

Сашко чесно намагався догодити, знаєте, як воно буває: і так повернеться, і сяк — а все не до ладу. Знайомі подейкували, що це в Ірини така важка туга після появи дитини, мовляв, треба її лікареві показати, якісь заспокійливі попити.

Та Сашко мав великий сумнів щодо того. Вона й до того, як дитинка прийшла у світ, янголом не була, а тепер і зовсім наче з ланцюга зірвалася.

Чоловік уже й згадати не міг, коли востаннє бачив усмішку на її обличчі. Навіть коли вона з донькою сиділа, у погляді було стільки роздратування, що хотілося негайно підхопити малу на руки й сховати десь подалі від тої люті.

Якось Сашко таки наважився й лагідно запропонував дружині сходити до психолога. Ох, що там знялося! Такого шквалу гніву він і в страшному сні не бачив.

— Я тобі що, божевільна?! — кричала вона. — Істеричкою мене вважаєш, так?! Та як із тобою тут з розуму не зійти!

Після того Сашко не витримав і сказав, що подає на розлучення. Ірина ж, аби допекти йому якнайсильніше, забрала доньку й поїхала в інше місто. На аліменти не подавала, нової адреси не лишила — наче в воду канула.

Сашко пошукав-пошукав доньку, та й здався. Він дуже любив Ганнусю і хотів бути їй батьком, але як тільки уявляв, через що йому доведеться пройти, скільки бруду виллє на нього колишня дружина…

Він просто вирішив змиритися.

А Ірина тим часом носила в собі таку злість, що та з кожним днем тільки росла. Вона в усьому винила Сашка: мовляв, покинув її, бо знайшов іншу. І в голову їй не приходило, що причина була в ній самій. Ця жовч зрештою почала виливатися на дитину.

Вона не била Ганнусю, ні, але дівчинка росла в такому мороці, якого ворогу не побажаєш. У їхньому домі ніколи не було свят. Про те, що люди якось відзначають день народження, Ганнуся дізналася тільки в садочку.

— Мамо, уявляєш, у Матвійка сьогодні було свято, його всі вітали! — розповідала дівчинка, прийшовши додому. — Йому подарунок подарували! А в мене теж так буде?

— Ні, — відрізала мати. — Дурниці все це. Нема чого святкувати те, до чого ти й не причетна. Це я тебе на світ привела, то це мені треба свято влаштовувати! І не став мені більше цих дурних питань. Гроші тільки на вітер викидати.

Новий рік теж минав тихо й похмуро. Дякувати Богу, в садочок приходив Святий Миколай, то хоч там дитина бачила казку. А вдома вони з мамою їли звичайну кашу й лягали спати, як завжди.

Ірина не терпіла сміху. Мабуть, тому, що сама давно забула, як це робиться. Коли Ганнуся дивилася якісь веселі мультики й починала дзвінко сміятися, мати завжди її спиняла.

— Чого ти гигикаєш, як ненормальна! Там і смішного нічого немає!

Ганнуся швидко збагнула: усмішка — це погано. Сміх — це соромно. Треба бути поважною й похмурою, як мама.

Чи були в Ірини якісь негаразди з душею — хто знає. Вона ж до лікарів так і не пішла, вважала, що то тільки гроші виманюють. Взагалі вона думала, що люди живуть не для радості, а ті, хто постійно веселяться, — то просто дурні та легковажні люди.

Цукерки дівчинка вперше спробувала теж у садочку, коли в когось були іменини. Боже, як же це було смачно! Вечорами вона заплющувала очі й мріяла, як виросте велика й купить собі цілий пакунок солодощів.

Від тієї думки серце грілося, і на обличчі навіть з’являлася та сама заборонена в хаті усмішка.

Хтозна, як би склалася доля тієї дитини, якби вона й далі росла в тому затінку.

З кожним роком Ірина ставала дедалі злішою на все життя. Навіть сусіди її десятою дорогою обходили, а старенькі на лавках хрестилися їй услід. Казали, що в ній сама тьма живе, бо не може людина бути настільки лихою.

Але ж знаєте, така чорна туга безслідно для тіла не минає. В Ірини виявили тяжку недугу — рак. Лікарям вона не вірила, тож потрапила до лікарні вже на швидкій, коли зарадити було неможливо.

Ганнусю забрала до себе сусідка. Перед тим, як поїхати, Ірина таки назвала ім’я батька дитини та місто, де він живе. Все ж таки десь глибоко в душі їй було не байдуже.

З лікарні Ірина не повернулася. Ганнусі навіть не відразу сказали, що мами більше немає. Дівчинка й так була залякана, боялася зайвий раз слово мовити чи поворухнутися.

Люди з опіки швидко знайшли Олександра. На той час він уже пів року як був знову одружений. Коли йому подзвонили й розповіли все, він одразу сказав дружині, що доньку не покине. До того ж він її колись таки шукав, серце боліло за дитину.

Дружина його, Наталочка, була справді доброю жінкою. Вона знала, як Сашко каявся, що не зміг захистити малу, тому відразу підтримала: «Їдь, Сашо, забирай дитину додому».

Ганнуся батька свого не пам’ятала. Їй було дуже страшно, здавалося, що з чужим чоловіком буде ще гірше, ніж із мамою. Коли Сашко приїхав, дівчинка все ще була в сусідки — опіка дозволила їй там лишитися до приїзду рідних, аби не травмувати зайвий раз.

Дорогою Сашко купив великого плюшевого кота й набрав цілий оберемок різних цукерок. Коли він зайшов до хати, Ганнуся злякано забилася в куток. Але її погляд миттю прикувала велика іграшка, а потім вона побачила солодощі.

Цим тато відразу підкорив дитяче серце. Їй здавалося, що ті, хто приносять цукерки, просто не можуть бути лихими. Адже в садочку їх роздавали тільки найкращі люди.

Поки Ганнуся знайомилася з новим другом-котом, сусідка пошепки розповідала Сашкові про його колишню.

— Про покійних погано не кажуть, але жінка вона була важка. Ніколи не привітається, не посміхнеться. Тільки прокльони вслід сипала. І Ганнуся через те така затуркана, налякана вся, мов те звірятко.

У Сашка серце кров’ю обливалося. Він картав себе, що не врятував її раніше. Треба було боротися, шукати… А він побоявся зустрічі з тією фурією, і через його страх дитина страждала.

Коли всі папери владнали й минули похорони, Ганнуся поїхала з татом у новий дім.

— У тебе ж скоро день народження, — з усмішкою мовив Сашко, намагаючись підбадьорити дитину. — Що б ти хотіла отримати в подарунок?

Ганнуся здивовано глянула на нього, а Сашко спочатку й не збагнув, чого вона так дивується.

— Я не знаю. Мама не дарувала мені подарунків. І ми не святкували.

— Як це? — отетерів батько.

— Вона казала, що це дурниці. Що я нічого такого не зробила, щоб мене вітати.

— Це зовсім не так… Кожна людина має радіти в день, коли вона прийшла у цей світ, — ледве промовив чоловік, і в горлі йому став ком.

— Можна тоді мені просто пакуночок цукерок? — тихо спитала Ганнуся. — Я їх дуже люблю.

Сашко тільки кивнув. Слова застрягли в грудях.

Пізніше, коли Наталя познайомилася з дівчинкою і вони вклали її спати, Сашко зачинився на кухні й просто мовчки сидів, дивлячись у вікно.

— Вона не святкувала її день народження… — прошепотів він дружині. — Знаєш, що дитина попросила в подарунок? Цукерок… Те, що в інших дітей зазвичай і так є. Господи, як я міг це допустити? Невже вона так хотіла мені допекти, що готова була позбавити наше маля всіх радощів життя?

Наталя обійняла його за плечі.

— Не вини її тепер. Її життя і так уже покарало.

— Та я не її виню. Я себе караю. Переконав себе, що Ганнусі з мамою буде добре, що немає чого хвилюватися. А тепер бачу дитину, яка навіть радіти боїться.

— Знаєш, — усміхнулася Наталка, — ми влаштуємо Ганнусі справжнє свято. За всі ті роки, коли вона його не мала.

День народження був за тиждень. Увесь цей час дівчинка звикала до нової сім’ї. Найбільше її дивувало, що тато й тітка Наталя так багато посміхаються. Що вони сміються! Ганнуся щиро думала, що дорослі цього вже не вміють.

А ще виявилося, що вранці можна їсти не тільки глевку кашу. Тітка Наталя готувала їй сирники, млинці, сир із фруктами та ягодами — стільки всього смачного!

Але найбільше Ганнусю вразило те, що в хаті завжди були цукерки. Тато сказав, що їх можна брати без дозволу! Тільки попросив не їсти забагато за раз, щоб зубки не боліли.

У свій день народження Ганнуся відкрила очі й подумала, що вона ще спить. Уся кімната була в яскравих кульках! А на сніданок був справжній торт із свічками! Вона їх задула й загадала бажання.

Потім вони пішли в парк розваг. А ще вона отримала сім подарунків — по одному за кожен рік життя.

Діти взагалі швидко звикають до хорошого. Вже за місяць Ганнуся дзвінко сміялася, бігала по хаті й часто обіймала тата й тітку Наталю. Мама раніше не дозволяла цього, їй не подобалося, коли дитина до неї тулилася.

Ганнуся пішла до школи, життя налагодилося. Часом вона навіть не могла розібрати, що в її пам’яті — правда, а що просто страшний сон. Вона знала: їй дуже пощастило опинитися в татовій родині. І хоч їй було трохи шкода маму, вона розуміла, що там їй було б куди гірше.

А ще через рік Ганнуся вперше назвала Наталю мамою. Бо, як би це не було сумно, вона стала їй ближчою за ту, що дала їй життя.

Отак воно буває: справжня мати — не та, що дала життя, а та, що навчила дитину посміхатися та вірити у добро.

Як ви гадаєте, чи можна справді вважати людину матір’ю, якщо вона замість любові дарує дитині лише власну гіркоту та темряву?