Уся любов діставалася братові. Мама з гордістю розповідала про його досягнення за день, забуваючи про мене. Лише батько цікавився моїми успіхами в школі. Напевно, тоді в мене й дозріла думка, що якщо позбутися брата, то батько любитиме тільки мене. Навіть не думка, а невиразне, неоформлене передчуття

Телефон у моїй сумці задзвенів саме тоді, коли я вже підходила додому. Я витягла його і відповіла братові.

— Привіт, Антосику, — без докорів сумління назвала я його дитячим іменем, хоча він уже давно став дорослим, навіть вищим за мене.

— Ти не забула, що у мами за тиждень день народження? Ювілей, між іншим, — нагадав він.

І, до слова, дуже вчасно, бо я справді забула.

— Та ні, що ти, — нахабно збрехала я. — А ти вже купив подарунок?

— Саме через це і дзвоню. Давай зустрінемося й обговоримо.

— Давай. Може, до мене зайдеш? Чи завтра в обідню перерву в нашому кафе? — запропонувала я.

— Домовились. О дванадцятій чекатиму в кафе. Як щось, то зідзвонимося, добре? Тоді до завтра. — І Антон поклав слухавку.

***

Я його обожнюю, свого молодшого брата. Він найближча для мене людина. Не мама, а саме він. Мені й досі моторошно згадувати, що колись я хотіла його позбавити життя. Досі не полишає відчуття провини, особливо коли його бачу. І сорому. Ніколи б собі цього не пробачила. А тоді…

Мої майбутні батьки навчалися в інституті й дня не могли прожити один без одного, усюди ходили разом. Та усамітнитися їм було ніде.

Мама жила з батьками, а мій майбутній тато — у гуртожитку. Єдиний вихід для закоханих — одружитися. Про що вони й оголосили маминим батькам.

Зітхання, сльози, умовляння не поспішати — ніщо не подіяло. Молоді були непохитні, палко відстоювали своє право на кохання. Батькам нічого не залишалося, як поступитися.

Треба сказати, характер у моєї мами такий, що якщо вона щось собі вбила в голову, то йшла напролом. Вона вмовила батьків зіграти скромне весілля, а на заощаджені гроші оплатити їм винаймання квартири.

Не жити ж разом із батьками в двох кімнатах. На тому й вирішили.

Дорвавшись один до одного, молодята перший час проводили весь вільний час у ліжку. На заняття приходили невиспані, стомлені, поширюючи навколо себе ауру кохання та щастя.

Як усі закохані, вони вважали, що їхня любов витримає будь-які випробування. Та й ніяких негараздів не очікувалося в доступному для огляду майбутньому. Якими ж вони були наївними!

Сталося те, що й мало статися — мама дізналася, що чекає дитину. Для обох це стало несподіванкою і першим випробуванням, яке вони пройшли з гідністю. Навчатися залишалося півтора курсу. Нічого, витримають.

Мама стала примхливою. Її мучив страшенний токсикоз, весь час хотілося спати. Запах їжі вона не переносила, готувати не могла. Батько часто засиджувався вечорами в гуртожитку в однокурсників.

Почалися сварки на цьому ґрунті. Але молоді швидко мирилися, тим паче, що токсикоз минув, і мама знову почала готувати.

З моєю появою на світ настав період хронічного недосипання і втоми, та й навчання ніхто не скасовував. Бабуся з дідусем брали відпустки по черзі, щоб сидіти зі мною і дати мамі можливість довчитися. Мама часто тікала з лекцій і занять, бо від молока боліли груди.

Її втома і нервова напруга передавалися й мені. Гадаю, тому я часто плакала і засинала тільки на руках. Мої батьки з радістю залишали мене комусь і бігли в інститут, щоб перепочити, а якщо вийде, то й подрімати на заняттях.

Кохання коханням, але їм бракувало досвіду і терпіння. Раптом стали помічати недоліки, висловлювати претензії один до одного, мірятися, хто що зробив чи не зробив.

Через втому й недосипання сварки спалахували часто і з будь-якого приводу. Батько знову почав тікати в той самий гуртожиток. Приходив пізно ввечері, і сварки спалахували з новою силою.

Але ось здано державні іспити, отримано дипломи, батько пішов працювати. У минулому залишилися безгрошів’я та безсонні ночі. Я підросла, мене віддали в ясла, а мама теж вийшла на роботу.

Але тут я почала хворіти. Мамі доводилося часто брати лікарняні. Бабуся з дідусем ще досить молоді, до пенсії далеко, допомогти не могли. Загалом, життя почало підкидати нові випробування. Батько почав затримуватися на роботі…

Одного разу він прийшов пізно, і мама влаштувала черговий скандал.

— Усе, годі! — крикнув батько. — Я не можу так більше жити. Наше одруження було помилкою. Ми поспішили… Я кохаю іншу, — без жодної підготовки й паузи сказав він, зібрав речі й пішов.

Я цього, звичайно, не могла пам’ятати, була занадто малою. Щось дізналася від мами, щось розповіла бабуся, до чогось дійшла своїм розумом, коли підросла.

Не кожна молода сім’я витримує побутові труднощі й може похвалитися довголіттям. Після того, як батько пішов, маму наче підмінили. Вона часто плакала, зривала свій біль та образу на мені.

Якщо я проливала чай, упускала на підлогу печиво, мама казала, що я безрука і вся в батька. І я вирішила, що батько пішов через мене, тому що я погана. Довго так вважала. Так і виросла з почуттям провини.

— Усі діти як діти, а ти в мене замазура, скрізь бруду знайдеш, — сварила вона мене. — Криворука. Вся в батька.

Мені здавалося, що сам мій вигляд викликав у мами роздратування. Напевно, я була недалека від істини, бо бабуся часто казала, що я копія батька. Треба ж було мені вродитися схожою на нього.

Метою мого життя стало — не засмучувати маму. Оцінка нижче п’ятірки була для мене трагедією. Я зі шкіри лізла, щоб догодити мамі. Але догодити їй було важко.

Почерк у мене був так собі.

— Що за почерк? Як курка лапою нашкрябала. Записи твого батька теж розібрати неможливо було, — морщилася мама.

І я сиділа вечорами й виписувала літери, замість того, щоб гратися. І таки виробила красивий почерк. Але мама, здається, навіть не помітила цього.

Потім мама знову вийшла заміж. Стало легше, бо вона перестала на мене звертати увагу. Дядько Вова часто приходив до мене в кімнату і грався зі мною, допомагав робити уроки, поки мама не кликала його до себе.

Одного разу він запитав мене, кого я хотіла б: братика чи сестричку? Я нікого не хотіла. Хотіла, щоб любили мене. Я відповіла, що братик краще. Дядько Вова посміхнувся і погладив мене по голові. Мама ніколи так не робила. Моє серце наповнилося вдячністю за ласку.

Ті кілька днів, коли мама лежала в лікарні перед появою братика, стали найщасливішими для мене. Ми жили удвох із дядьком Вовою. Ні криків, ні сварок. Я почала називати його татом. Але ось мама повернулася з маленьким згортком, і моє життя знову змінилося.

Брат був занадто маленьким, безпорадним і вічно кричав. Як же я зненавиділа його. Тепер на мене не звертав уваги й тато. Але час ішов. Брат підріс і шкандибав за мною по квартирі на своїх товстих кривих ніжках. Це не приносило мені радості. Варто було йому впасти чи вдаритися, як мама починала гнівно звинувачувати мене в цьому.

Уся любов діставалася братові. Мама з гордістю розповідала про його досягнення за день, забуваючи про мене. Лише батько цікавився моїми успіхами в школі. Напевно, тоді в мене й дозріла думка, що якщо позбутися брата, то батько любитиме тільки мене. Навіть не думка, а невиразне, неоформлене передчуття.

Коли я закінчила третій клас, а моєму братові йшов третій рік, ми поїхали у відпустку на море. Як же було здорово!

Тепле море без кінця і краю, яскраве ласкаве сонце, на блакитному небі жодної хмаринки! Я купалася, збирала мушлі, будувала замки з піску. На пляжі ми йшли подалі від скупчення людей.

Того дня мама засмагала, накривши обличчя великим капелюхом. Батько читав книжку, сидячи поруч із нею. Було дуже спекотно.

— Можна, я піду купатися? — запитала я його.

Мій брат одразу попросився теж. Він усе повторював за мною. Батько відпустив, попередивши, щоб я стежила за Антосиком і не заходила далеко в море.

Нічого такого я не планувала. Ми просто увійшли в море. Антосик тримав мене за руку і хоробро йшов зі мною на глибину. Я озирнулася назад.

Мама так само лежала, прикривши обличчя капелюхом, а батько читав книжку. Вода вже доходила до Антосикових грудей, але я продовжувала йти далі. А потім я відпустила руку брата. Він зупинився, підняв на мене очі.

— Дивись, дельфіни, — сказала я і показала рукою вдалину.

Антосик зробив ще крок і провалився в невелику ямку, хвиля накрила його з головою. Я не зловила його, не витягла, хоча могла б. Я стояла й дивилася, як він борсається у воді й захлинається.

На коротку мить його голова показалася над водою, я зловила його погляд. У ньому не було страху, лише здивування і нерозуміння. Антосик знову пішов під воду.

І тут мені стало страшно. Так страшно, що я розвернулася і з криком кинулася до берега. Батько вже біг мені назустріч. Він усе зрозумів або побачив, не знаю.

Він пробіг повз мене і за два стрибки опинився в тому місці, де Антосик пішов під воду.

Він його витягнув. Нічого не сталося. Антосик лише наковтався води. Але батько тоді так подивився на мене, що я готова була провалитися крізь землю, зникнути, аби ніколи не бачити цього погляду. У ньому було розчарування в мені.

Я боялася, що він розповість мамі. Але він нічого їй не сказав. Лише Антосик усе говорив, що бачив дельфінів. Відтоді батько ніколи не залишав нас із братом самих.

Він мені більше не довіряв!

Ось так я ледь не втопила свого брата. Я відчувала провину перед ним усе життя. Він тоді нічого не зрозумів. А якщо і зрозумів, то швидко забув.

Школу я закінчила із золотою медаллю. Переді мною відчинялися двері будь-якого вишу. Я вибрала навчання в Києві, аби поїхати подалі.

У групі мене вважали відмінницею і скромницею. А я була всього лише нещасною некоханою дитиною, забитою та замкненою. Хлопців я цуралася.

Коли я закінчувала інститут, брат складав випускні іспити в школі. Він теж рвався вчитися до столиці. Ніколи не розуміла його любові до мене.

Він умовив батьків, і вони відпустили його. Я зняла для нас із братом квартиру. Батьки допомагали.

Моя ненависть до нього випарувалася, я полюбила його всім серцем. Він дуже симпатичний, мій брат.

Згодом у нього з’явилася дівчина. Бабуся залишила їй квартиру. Вони стали жити разом. А я всіляко прикривала Антосика. Коли батьки збиралися приїхати до нас, я дзвонила йому, і він на кілька днів повертався в нашу квартиру.

Брат став для мене єдиною рідною і близькою людиною.

***

— Привіт! — крикнула я, увійшовши в кафе і побачивши за столиком біля вікна Антосика.

— Привіт. — Він підвівся й поцілував мене в щоку. Збоку ми могли здатися закоханою парою. — Я замовив каву з булочками, як завжди, — сказав Антосик.

— Дякую. Але я не голодна.

Нам принесли каву, і мій брат накинувся на булочки, як зголоднілий молодий вовк. Я посунула йому свою тарілку з булочками.

— Так що щодо дня народження? — запитала я.

— Є ідея. Ми з Катею придумали одну цікаву штуку. Мамі точно сподобається. Але мені одному не потягнути. Ти згодна вкластися?

— Звісно, — одразу погодилася я.

Мама дякувала мені за подарунки, байдуже дивилася і відкладала вбік. Увесь вечір вона вихвалялася подарунками Антосика, часом безглуздими.

Я навіть не ображалася. То чого я буду зараз випендрюватися? Я пообіцяла перерахувати братові грошей.

— Це буде подарунок від нас двох, — сказав він.

Я кивнула і посміхнулася. Ми обговорили нашу поїздку додому. Раптом Антосик нахилився до мене.

— Той хлопець око з тебе не зводить, — він хитро підморгнув мені. — Мені час. А тобі зараз принесуть морозиво, — він підвівся з-за столу і втік.

Хитренький. Знає мою слабкість до морозива. Як же я його обожнюю.

Мені принесли вазочку з шоколадними кульками, а до мене підсів молодий чоловік. Я впізнала його, зустрічала в моєму офісі. Ось так я познайомилася з моїм майбутнім чоловіком.

Я перестала боятися матері й намагатися заслужити її схвалення.

Я виросла.

Кажуть, що дочки повторюють долю матері. Неправда. У мені, напевно, багато чого є від неї. Але я точно знаю, що своїх дітей любитиму, попри все. Зроблю все для цього.

***

До нас завітала дуже особлива розповідь. Вона з тих, що змушують задуматися, як легко ми іноді ранимо найрідніших, навіть самі того не усвідомлюючи. Бо, як кажуть у народі, образливе слово — що камінь, який кидаєш у воду: брижі розходяться довго.

А ще ця історія про те, що навіть найглибші душевні рани можуть загоїтися, коли в нашому житті з’являється справжня, щира любов. Вона, як сонце, здатна розтопити кригу в серці та навчити прощати. Наша читачка знайшла її в обіймах брата і, врешті-решт, у коханні свого чоловіка.

А вам доводилося відчувати, як минулі образи зникають завдяки чиїйсь любові?